«Учитися стало краще, учитися стало веселіше!»

«Щоденник на стіл!»
Цей нехитрий вислів, на відміну від самих щоденників, за кілька десятиліть зовсім не змінився. А ось від колишніх радянських оцінників у третьому тисячолітті залишилася хіба що назва. Щоденники не лише стали у сотні разів яскравішими, але й – значно інформативнішими. Відомості про зірок шоу-бізнесу й інформація на кшталт «цей день в історії», а також всілякі таблиці, формули, теореми, підказки й відповіді… Канули в Лету і власноручно створені на сторінках щоденників написи: «Ура! Канікули!» або «Зима прийшла – вихідні принесла!».
Сучасний «розумний» щоденник сам знає, коли канікули і сам вітає з цим свого господаря. Зате тепер немає сенсу ховати його від батьків і склеювати дві сторінки в одну у разі отримання двійки. Адже на додачу до класичного оцінника вчителі активно використовують новий метод: інформування батьків про успішність їхніх чад через SMS або Інтернет. Ідея створення електронних щоденників та журналів виникла у Західній Європі на початку 2000 року. Дуже скоро їх почали використовувати і в українських школах. Тож існує величезна ймовірність того, що вислів «щоденник на стіл!» доживає свої останні роки.
«До дошки піде…»
«Шопінг, який приніс би мені задоволення – це придбання для моєї школи суперсучасних ка¬бінетів інформатики, хімії і фізики, а також – інтерактивної дошки», – в одному з весняних опитувань «Проскурівського телеграфу» зізналася журналістам директор хмельницького ліцею №17 Броніслава Бейдерман. Схоже, крейда з ганчіркою скоро також відійдуть у минуле. Принаймні багато українських шкіл інтерактивні дошки, як і віртуальні щоденники, вже мають. «Все швидко, красиво і сучасно, – зізнаються новоспечені власники диковинки, – взяв стілус, тицьнув у дошку і з’явився потрібний малюнок».
«Висока роздільна здатність кольорових зображень на екрані приваблює дітей, – розповідає Броніслава Володимирівна, – допомагає вчителю «оживити» урок. Наочні матеріали у формі взаємопов'язаних об'єктів і картинок, відеофрагменти, можливості виділення тексту рамками будь-якого кольору і форми забезпечують загальну увагу учнів до усього, що відбувається на екрані».
«За чим черга?» – «За «Ідіотом»
Книги Федора Достоєвського, Лева Толстого, Івана Тургєнєва та багатьох інших авторів запоєм читалися і колекціонувалися усіма радянськими громадянами. А ось придбати їх, особливо багатотомники, було не так-то просто. Зазвичай, черга за книжками формувалася ще з ночі. Люди слухали ворожі голоси з портативних приймачів, аж доки о 10.00 не відчинявся пункт продажу дефіциту.
У третьому ж тисячолітті читати абсолютно все, а не лише класиків, можна навіть не виходячи з дому. Через Інтернет замовляють книги з доставкою до власної квартири, їх читають он-лайн просто з монітора, або придбавши будь-де, електронну чи аудіо-книгу і закачавши туди сотню улюблених авторів.
Кіно на простирадлі
Сьогодні важко відшукати дитину, яка знає, що таке діафільми та фільмоскопи. Проте ще кілька десятиліть тому ці апарати були у багатьох – і «рухомі картинки» із задоволенням дивилися всі. Стільці й табурети ставили у декілька рядів: коли не поміщалися в квартирі, сеанс проводили ввечері навіть у дворі. Один заправляв діафільм у фільмоскоп, інший – крутив рипучу ручку, третій – читав текст. Усі сідали, з'являвся перший кадр – і починалося диво. Проте прогрес незворотній, діафільми тихо пішли в історію і якось непомітно стали майже раритетами. Натомість кожен школяр, навіть молодшої школи, давним-давно знає, що таке «3D». А багато хто з них вже навіть випробували власні сили у режисурі. Друг запізнився на урок чи старшокласники побилися на спортивному майданчику – мобільні телефони одразу ж з’являються у руках юних операторів. Потім усе це «кочує» до Інтернету й активно обговорюється.
Збір макулатури і металобрухту
Це заняття наші батьки і бабусі-дідусі вважали священним обов’язком будь-якого радянського школяра. А ось отримані гроші ніхто і не думав залишати собі на морозиво чи кіно. У такий спосіб у Каневі, на кошти, зароблені учнями Радянського Союзу збором паперового і металевого непотребу, була збудована бібліотека-музей А. Гайдара.
Нинішня молодь теж пам'ятає ідеали тих часів, і активно втілює їх у життя – щоправда, не завжди законним шляхом. Частенько доводиться чути, як молодики, озброївшись ломами й мішками, вирушають на «полювання» за зливними решітками й люками, маючи намір здати їх на металобрухт. Що ж до сучасних шкіл, то у них, за звичай, віддають перевагу не сировині для переробки, а готівці: «на фонд школи», «фонд класу», «подарунок школі на випуск».
«Товаришу Висоцькій на довгу пам'ять!»
У школі майже у кожної пересічної дівчинки-школярки, учениці шостого-восьмого класу, був такий собі товстенький, гарно оформлений зошиток. Він призначався не для домашніх вправ з іноземної мови і не для математичних графіків. Цей зошит – розцяцькований червоними сердечками й рожевими квіточками, обклеєний вирізками з журналів і листівок, розмальований кольоровими олівцями, ще й тишком-нишком набризканий маминими парфумами… На його сторінках найліпші друзі, товариші й однокласники бажали «успіхів у праці й політичній підготовці», писали тексти популярних пісень і рецепти «королівських» тортів…
У наш час деякі романтичні особи ще також заводять подібні зошити. Щоправда, побажання («Не цілуй його – не вартий він того!»), рецепти (суші «Хосьомаки») та кумири – стали іншими.
Проте будь-які рейтинги б’ють соціальні мережі, з їхніми «розумними думками-статусами», «коментами» до фото, скопійованими у одних друзів і розісланими іншим вітаннями і кумедними історіями... Саме тут, обзавівшись власною сторінкою, а то й кількома, хлопчики та дівчатка проводять більшість позашкільного часу.
Головне – золота середина
«Відповіді у книгах були завжди, – каже практикуючий психолог Галина Орєхова. – Згадайте свої шкільні роки, чи не заглядали ви в кінець підручника, аби перевірити, чи правильно розв’язали задачу?! Інша річ, що теперішні розв’язки всіх вправ, готові твори, перекази, відповіді на білети – велика спокуса нічого не робити. Усього повинно бути в міру. Вміння працювати і розвивати свою терплячість слід прищеплювали дітям змалку. Не варто чекати, що це за вас зроблять вихователі чи вчителі.
Нам не вдасться уникнути науково-технічного прогресу, тому не треба боятися його досягнень. Так, як і не потрібно надмірно ними захоплюватися.
Щодо соціальних мереж та Інтернету, зокрема, то це, як не крутіть, теж своєрідне спілкування. Якщо дитині бракує його в реальному житті, вона тягнеться у віртуальні світи, частково компенсуючи потребу там. У 70% сучасних сімей спілкування зім’яте до формальностей: «Привіт! Як справи? Ти поїв? Уроки зробив? Сміття виніс?». Мені багато доводиться спілкуватися з дітьми. Дуже часто на, здавалося б, нескладне запитання: «А хто твоя сім’я?» – чую приголомшливі відповіді. Діти 5-6 річного віку кажуть: «Дід Мороз, Бабайка, Міккі Маус». Спілкування у родині не повинно бути формальним: зібралися, поїли і розійшлися по своїх кімнатах. Тоді проблем буде значно менше».
«Битва» шкіл: минула проти сучасної
СРСР: «Це жах! Ваша донька прийшла до школи з нафарбованими віями!».
2011: «Це жах! Ваша донька прийшла до школи з не нафарбованими віями!».
СРСР: «Ваша донька прийшла до школу з несвіжим комірцем!».
2011: «Ваша донька прийшла до школи в спідниці, коротшій за її нігті!».
СРСР: «Ваш син на уроках постійно розмовляє з сусідом по парті!».
2011: «Ваш син уроках постійно переписується по «асці» з сусідом по парті!».
СРСР: «Коли всім класом ходили в кіно на фільм «Чапаєв», ваш син на весь зал кричав: «Бий білих!».
2011: «Коли всім класом ходили в кіно на фільм «Аватар», після перегляду ваш син відмовився віддавати окуляри «3D!».
СРСР: «Вашого сина привів до школи дільничний, за те, що переводив бабусь через вулицю на червоне світло!».
2011: «Вашого сина привели до школи омонівці, за те, що переводив бабусь через вулицю за гроші без їхньої на те згоди!».