Микола Мазур: «Незалежність – це коли ти можеш бути самим собою»

Досьє:
Микола Мазур, монументаліст, скульптор, живописець-станковіст, графік, педагог, народний художник України.
Народився 2 січня 1948 року.
Вдівець, має двох дітей та двох онучок.
 

«Навіть раб може бути незалежним»
– Миколо Івановичу, що для Вас – незалежність?
– Колись був такий грецький філософ-байкар – Езоп. Він був рабом. Як думаєте, Езоп був залежним чи ні?
– Якщо раб, то однозначно, – залежним...
– А я думаю, він був настільки незалежним ні від кого, що його згадують досі. А ось прізвища його господаря так ніхто і не знає. Насправді, українці завжди були і є вільними, як і решта людей. Ніхто не повинен почуватися рабом – це головне. Розуміти те, що саме ви хочете від життя; жити так, як вам цього хочеться (з урахуванням обставин, до яких ви потрапили), творити так, як хочеться, бути самим собою – це і є незалежність.
– А якщо заздрісники пхають палиці в колеса?
– Мені багато разів казали, «він якийсь неадекватний», «він нічого не вміє», «його вигнали з художньої школи»... Але я ніколи не зважав на це. У 28 років був головою ради директорів при Міністерстві культури. Написав програму для художніх шкіл України. Але коли помітив, що там глухий кут і немає можливості займатися творчістю, я все це покинув. Пішов на чермет варити металеві цяцьки, які ви бачили в наших парках. Чому я варив ці забави, коли міг робити пам’ятники Леніну і Дзержинському? У мене були інші принципи. Ліпше зробити металевого звіра, на якому від задоволення пищать усі діти, ніж виліпити ще одного Володимира Ілліча.
– Леніна робити відмовилися, однак Ваш металевий Сталін у холі кінотеатру «Планета» до сих пір заворожує малюків.
– Ви про цього хлопця на паровозі? Так, це Йосип Віссаріонович, але це ще й серйозна казка Глібова. Тут є вовки, які розправляються з козенятами, горе-мати коза, яка привела сюди своїх діток, мавпи – це політичні діячі, а слон – народ. Сталін їде на паровозі в один бік і волочить за собою слона, який хоче іти в протилежний. А мавпи стрибають, їм то що!
– Щоб Ви змінили у Хмельницькому?
– Зніс би надгробний камінь місту, який стоїть на вході у парк Чекмана. Коли приходиш туди з надією побачити щось добре і світле, а бачиш цю брилу, перше враження – напевне, тут сталося щось недобре. Лише двох гвоздик і не вистачає... Хотілося б змінити цей надгробок на радісну і душевну скульптуру, на якій танцювали б діти.

«Віра. Надія. Любов»
– До того як почалися перетворення, на Майдані Незалежності стояв вождь народів. «Йому в парку комфортніше, – жартував Іван Бухал, – Надія Крупська казала, що він любив природу!». (сміється – прим. авт.). Так ось, коли забрали Леніна, залишився «чорний квадрат». А майдан став схожим на цвинтар. Була пропозиція поставити на те місце Богдана Хмельницького на коні. І чиновники навіть погодилися, але так і не змогли домовитися, до кого ж кінь стоятиме передом... Тому Богдан на своєму коні залишився біля філармонії. Хоча і там йому не місце.
– А де Ви бачите бронзового гетьмана?
– Можливо, на місці недолугої пальми, що «виросла» на березі Бугу неподалік «Епіцентру». Це занадто масштабний пам’ятник, якому потрібен простір.
– У конкурсі на заміщення вакантного «чорного квадрату» у Вас були серйозні конкуренти?
– Я взагалі не брав у ньому участі. Але прийшов до мене Михайло Чекман і каже: «Треба, Миколо, щось робити». І ми з сином Богданом почали працювати. Сотні варіантів і одне питання: що може бути в цьому місті на цьому майдані? Тут треба було щось таке, що було б поза віком, національністю, політикою і всім тим, що втрамбовано у наших головах під словом пам’ятник. На ідею, формування і пластику витратили майже два роки. Згодом нашу родинну роботу багато обговорювали на засіданнях міської та обласної рад, вона пройшла чимало комісій. Але ми все ж таки перемогли! Спершу головний монумент області планувалося виливати із бронзи. Але за десять років безгрошів’я зупинилися на штучному сплаві. «Пісні землі Подільської», а саме така перша назва «Віри. Надії. Любові» – це не просто скульптура, а бажання сказати людям про те, без чого вони не житимуть. Бо пісня – вічна, так як і вічна любов, надія і віра. «Ми могли зробити цих жінок оголеними, без натяку на національність чи історію. Але оскільки живемо на цій землі – мусимо співати тим голосом, який дав нам Бог і говорити тією мовою, якої навчила мати. Тому ми з Богданом одягаємо їх у вінки з пшениці і маків, робимо костюми з вишивками. З іншого боку, десь далеко у небесах, літає Кобзар з кобзою. Коли політики виходять з обласної ради, цей патлатий хлопець з бородою співає їм пісню: «Добре вам буде жити, браття, у своїй сторонці».
– Як Ви ставитеся до фінансового ажіотажу, який уже досить давно точиться навколо Вашої скульптури?
– Для мене як художника фінансовий бік справи не цікавий. Цим займаються капіталісти. Коли у вас народжується дитина, ви ж не думаєте про те, що вона повинна відшкодувати вам усі ваші затрати... Або візьмімо греків: вони один раз нагодували художників, а художники і досі годують їх: помилуватися грецькою архітектурою з’їжджаються туристи з усього світу. У нас немає нічого. А знаєте чому? Є таке українське прислів’я: чого бідні – бо дурні. Чого дурні – бо бідні.

Про життя після смерті і зв’язок із космосом
– Творчим людям властиво впадати у депресії. Як Ви боретеся із ними?
– Якось ще в юності я потрапив у дуже складну ситуацію, про яку зараз не хочеться й згадувати. Я мав би стати калікою. Коли в одній із московських клінік я побачив як люди страждають, якими обрубками вони звідти виходять, – зрозумів, що мої страждання нічого не варті. Життя прекрасне! І щоразу, коли я залітаю у якусь-таку страшну ситуацію (а їх у моєму житті було дуже багато, не дай Бог комусь пережити), виходячи з них, думаю: як добре, як класно, що я дихаю і бачу це небо.
– Ви вважаєте себе щасливою людиною?
– У мене 11 років немає дружини... З Людою ми познайомилися в Одеському художньому училищі імені Грекова. Вчилися на одному факультеті. Я приїхав у Хмельницький заради неї. Три місяці спав на лавочках, щоб тільки бути з поруч із нею. Ладен був віддати за неї життя. Одного разу підійшов і сказав: «Я кохаю тебе! Так люблю, більше, ніж себе!». А вона не повірила... Уявляєте? Люда – моя любов, мої сподівання! Свою тугу за нею я можу виливати на полотнах і гравюрах, на них я можу сам собі страждати. Але коли в своїх скульптурах я виходжу на майдан, то хочу, аби люди раділи і відчували піднесення. Завдання мистецтва – дати людям надію, аби їм хотілося жити.
– Вірите у життя після смерті?
– По буддизму художник – це остання стадія перебування на цій планеті. Коли моя душа піде в небо, а тіло залишиться в землі, мені дадуть пензель і я створюватиму нові світи. Звісно, якщо я заслужив цього. Якщо ні – повернуся на землю туманом, травою, чи краплею дощу…
– А – у НЛО?
– Знаєте, чому я такий патлатий? Це мої антени – я так з космосом зв’язуюся!

Сім’я, у якій всі – творчі
– Хто домінує у вашому творчому тандемі Мазурів: батько чи син?
– У нас дуже багато спільних робіт. У творчості ми колеги, які розуміють один одного з півслова. Та й наше спілкування не таке, як у батька з сином, а швидше – як у друзів. Богдан – геніальний художник. Бог послав мені величезну радість – мати таких дітей.
– Кажуть, що Ваш Богдан «переплюнув» Вас самого.
– Богдан – наймолодший Шевченківський лауреат, який отримав цю премію у 28 років за пам’ятник Параджанова у Києві. Але якось, коли таке сказали йому, він відповів: «Ми з батьком не плюємося». В мистецтві відсутнє змагання. Це єдина сфера, де немає конкуренції, тому що кожен говорить про себе своїми словами.
– Як реалізовується Ваша донька Оксана?
– Вона теж художник, закінчила наш Національний університет, де і залишилася викладати. Зараз доня у декретній відпустці, виховує – Яринку. Оксана має декілька виставок, але думаю, найкращий її твір – це мала.
– А у Вашій сім’ї є хто-небудь нетворчий?
– Таких немає: дружина була художником, діти – художники, невістка – художник, зять – скульптор, сестра – головний архітектор Херсонської області.

«Дозволяю онучці черкати стіни фломастерами»
– Звідкіля Ви родом і ким були Ваші батьки?
– Народився в степу, на Кубані. Оце перед вами останній із кубанських могікан! (сміється – прим. авт.). Перший поїзд побачив, коли мені було 10 років. Тоді наша сім’я переїхала у Нову Каховку. Батьки були людьми робочого класу. Мама – кранівниця. Батько – тракторист, а пізніше – механік по кранам, який дуже любив механізми і хотів, аби я теж ними займався.
– Наперекір батькові почали малювати?
– Не зовсім. Скільки я себе пам’ятаю – стільки й малюю. Та всі діти народжуються і малюють. У мене Яринка ходить з фломастерами і чиркає по майстерні, в хаті – скрізь. Богдан і Оксана точно так само малювали стіни по усіх квартирах, де нам доводилося жити, скільки діставали – стільки й малювали.
– І не шкода шпалер на нерозбірливі дитячі каракулі?
– Лінія – це цілий світ, вона зачаровує. Коли дитина її проводить, вона знає, що там намальовано. Тільки ми цього не бачимо.