«Я не боюся смерті, ні. Віддам життя за Україну. Якщо судилося мені, помру за неї чи загину»

 Степан Педченко добре відомий на Смілянщині. Виріс у селі Самгородок, тричі обирався сільським головою, активно долучався до патріотичного виховання молоді, до козацького руху Смілянщини. А ще писав вірші, навіть склав збірку поезій. Шкода, що вона так і не вийшла у широкий світ.

Війна переслідувала Степана Педченка, він пройшов пекло Афганістану. Але тоді не знав, що знову доведеться взятися до зброї.
 

Тримаю в руках записничок Степана Дмитровича, з яким він не розлучався на нинішній війні. Тут нотував необхідне, тут складалися рядки про побачене, виливалися у щемливе слово, як-от у останньому вірші, що так і пішов в майбуття недописаним, розстріляним словом…

Із записів Степана Педченка: «Говорити про війну можна довго, але все те, що на ній бачили власні очі, відчуло серце і душа, не передати словами. Що б хто не казав, але якщо сам цього не пережив – то лише порожні слова. Часто ставлять прості запитання: а чи страшно було? На ці запитання ніхто не зможе дати відповідь. Відчуття страху породжує паніку. Людина втрачає самоконтроль і робить непоправні помилки, які зазвичай коштують їй власного життя».

«Важко згадувати про друга, який загинув, боронячи рідну землю… Справжня дружба у нас зав’язалася після того, як Степан став членом козацької Тернівської сотні імені Івана Сірка, — каже директор Тернівської школи Анатолій Шулежко. — В сотні він увійшов до складу козацької старшини, виконував найпочеснішу місію хорунжого. Був завжди ініціатором нових ідей, не цурався жодної роботи, не пропускав зібрань і заходів. Будувалася церква в Смілі – він там на суботнику; створювався музей козацтва – знову допомагав; організовувались поїздки на Хортицю – Степан з нами; відзначалися річниці Холодноярської Республіки – він їхав у Холодний Яр. Але найбільше запам’яталася мені його робота з патріотичного виховання молоді. В роки АТО ми активно включилися у волонтерство. Згадую нашу поїздку у Слов’янськ і Краматорськ в липні 2015 року. В Краматорську на пересувній польовій кухні Степан разом із Сергієм Остапенком готували справжній козацький куліш, пригощали усіх смілянським салом із часником, пиріжками та напоєм, який ми жартівливо назвали «Тернівська гвинтокрила». Всі були в захваті, а Степан як справжній агітатор знаходив потрібні слова у розмовах з місцевими мешканцями про об’єднання країни. А в Слов’янську Педченко читав свої вірші з великої сцени для українських воїнів».

Збірка його поезій так і не вийшла у широкий світ

Він не міг бути осторонь подій, що розпочалися після Майдану, тому пішов служити в одну з військових частин Черкас. Пройшов кілька ротацій на сході України. Але коли була вільна хвилина, віддавав себе козацтву та патріотичному вихованню. Він любив дітей, а ті тягнулися до нього. «Остання наша зустріч запам’ятається назавжди, — продовжує Анатолій Шулежко. — Наприкінці липня 2022 року Степану пощастило приїхати у відпустку. Я помітив, що друг змінився, став похмурим, навіть суворішим. Особливо зривався, коли щось говорили про рашистів. Одне його відволікало – це онуки, один з яких не відходив від діда. Залишившись наодинці, говорили про мирне майбутнє. Він сказав: «Наступного року ми з тобою святкуватимемо ювілеї. Ти – перший. А мені не потрібно і накриття робити, воно вже готове» - і показав на виноградну арку, під якою ми стояли. На це я відповів, що ми обов’язково поставимо столи просто уздовж вулиці і святкуватимемо разом, але після нашої Перемоги».

А за десять днів Степана не стало…

«Пам’ятаю тата років з трьох, він проводив багато часу зі мною і старшим братом. Ми зростали у любові і турботі. Мені пощастило, що я мала такого тата, — згадує донька Наталія. — Було АТО, брат прийшов звідти додому, але війна на сході тривала. І у 2016-му до військкомата пішов тато. Як же ми плакали і благали його не йти, та для нього було важливіше жити у вільній і незалежній країні, щоб його внукам не довелося воювати. Ми дуже хвилювалися за нього, але того разу все обійшлося, тато повернувся. І коли 24 лютого 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, він зібрав наплічник, попрощався і пішов зі словами «Хто, як не я?» Майже шість місяців ми всі були, як у пеклі: тато і брат з перших днів на війні. Мама постійно молилася, щоб з ними все було добре, так і було. Коли їх перебазовували на південь, ми поїхали на залізничний вокзал, щоб побачити тата. Везли гостинці, а він віз нам собаку, якого вони там врятували. Згадую, як поїзд наближався, а серце виривалося з грудей. І ще не встиг потяг зупинитися, як ми у відчинених дверях побачили тата з собакою. Він назвав його Рік. Тато казав витерти сльози, запевняв, що все буде добре, він повернеться живим і здоровим. І ми в це вірили, хоча тривога не полишала ні на хвилину. Ми поспілкувалися й так не хотіли, щоб він їхав…Тато казав, що там з нього буде більше користі, ніж дома. Він мав великий досвід, вивіз з поля бою майже сотню поранених бійців, надавав їм першу медичну допомогу. Він зробив великий внесок у наближення України до Перемоги, хоча і заплатив за це надзвичайну ціну – життя. Минали дні, за ними місяці, і настав день, коли тата відпустили додому. Він приїхав дуже виснажений, про війну ми майже не розмовляли. Хотілося, щоб він просто відпочив. Але це було неможливо, бо думки його були там, з побратимами, а очі - без блиску, з важким глибоким поглядом, як неживі. Важко забути цей погляд… А згодом він загинув, як справжній воїн – на полі бою, з якого вивозив поранених».

Кажуть, що людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Про Степана Дмитровича Педченка пам’ятають його побратими, рідні, друзі, він житиме у рядках, які написав, і які, віримо, скоро побачать світ у його книзі «А хто, як не я?», що готується до друку. І його слово стане безсмертним пам’ятником, бо в кожен рядок Степан Педченко вкладав серце і душу.

Людмила СКОРОХОД, газета «Сміла», Черкаська область.

Матеріал надрукований у рамках проєкту "Підтримка місцевих (районних, міськрайонних, міських, обласних), всеукраїнських газет та поширення важливої інформації” за підтримки Ради міжнародних наукових досліджень та обмінів (IREX).