Слов'ян Воронецький: «Ми маємо все, щоб жити щасливо. Ще б розуму…»

Довідка:
Слов'ян Воронецький, начальник управління праці та соціального захисту населення та охорони здоров’я, депутат Хмельницької міської ради. Народився 20 лютого 1963 року у с. Нестерівці, Дунаєвецького району. У 1988 році закінчив Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут, спеціальність «агрономія». У 2003 отримав звання кандидата сільськогосподарських наук, а через два роки закінчив Кам’янець-Подільський аграрно-економічний університет, економічний факультет. У 2011 році закінчив Національну академію державного управління при Президентові України.
 

Побувавши на кількох керівних посадах та відвідавши чимало країн світу, Слов'ян Воронецький після призначення його начальником управління праці та соціального захисту зрозумів – це його! Весь попередній досвід роботи та спілкування з людьми, лідерські якості та дитинство без батька – все стало у пригоді.

– В управлінні своя специфіка роботи, тут потрібно мати не лише досвід, але й велике серце і любов до людей. Слава Богу, що дав мені розум і мудрість допомагати потребуючим. Якби я не пройшов саме такий життєвий шлях, не зміг би в повній мірі працювати з людьми. Я сьогодні бачу тих, котрі, як і моя сім’я колись, не мають коштів на продукти чи одяг, тому підключаю максимальну кількість людей, щоб допомогти. Ми повинні любити людей і вишукувати будь-які можливості допомагати один одному. Але, нажаль, для цього нам ще не вистачає національної свідомості. Сімдесят років радянської влади, протягом яких з нас викорінювали все українське, не пройшли марно для минули нації.

«Я завжди був активістом»
– Ви сказали «якби не пройшов саме такий життєвий шлях». Яким він був?
– Якщо повертатися у дитинство, а саме звідти почалося моє формування, то головним випробуванням було те, що я ріс без батька і мені доводилося всього досягати самостійно. Ми жили у важких умовах, не було достатку і тим більше розкоші. Мати в мене жінка вольова і сильна, була ланковою, завжди весела, грає на барабані, співає, готує найсмачніші страви… Ще змалку мене привчали працювати: я пас корову, допомагав мамі в ланці… Серед однолітків був завжди неформальним лідером, а в школі й духовому оркестрі, де я ще з 3 класу грав на тенорі й баритоні, був старостою. З 7 класу я вже працював у тракторній бригаді помічником тракториста, потім складав солому у скирту – це була вже самостійна робота на тракторі.
– Це були Ваші перші зароблені гроші?
– Так, нам платили, як усім працівникам.
– На що їх витратили, пам’ятаєте?
– Віддав мамі, вона купила шкільне приладдя, костюм, взуття. Мені довелося заробляти самому, адже я був єдиним мужчиною у сім’ї, нехай і малим. Я знав, що таке «заробляти» і що таке «немає». У старших класах я з мамою ходив сапати гектари буряків, доїти і годувати десятки корів вручну, і це вже була не сезонна робота, а постійна.
– На навчання це впливало?
– Спочатку, можливо, й так, а після 8 класу, коли я не вступив до технікуму і зрозумів, що недостатньо займався уроками і собою, почав виправлятися. Хоча це не заважало мені бути активістом. Я таким залишався і в університеті, і в армії, звідки повернувся у званні «старшини».
– Ви були спочатку солдатом, а потім студентом?
– Так. Я вже мав певне загартування і коли вступив до Кам’янець-Подільського сільськогосподарського інституту на спеціальність агронома, то це була найбільша радість у житті на той час. Та ще й на першому зібранні мене, з понад сотні студентів призначили старостою групи й курсу.
– Студент Воронецький як справжній студент готувався до екзаменів уночі й жив у гуртожитку?
– Звичайно, з першого і до останнього дня навчання я жив у гуртожитку. Були й ночі навчання й підготовка до екзаменів за екзамени в останню ніч. А в гуртожитку ми самостійно прали, прибирали, куховарили.
– Ви куховарили чи перебивалися чим доведеться?
– Куховарили. Ще з дому я вмів варити борщ. Це у мене від матері, вона завжди готувала на весілля, бувало що й на півтисячі гостей. Тому ми робили все по-справжньому: куховарили, вчилися, відпочивали. До речі, про «відпочивали»: на випускному вечорі в інституті, я танцював партію лебідки у «Лебединному озері». Працювали ми тоді теж не так, як сьогоднішні студенти. Кожного літа їздили на роботу спочатку в інші райони на меліорацію земель, а потім – у Казахстан. Там я вперше побачив, як живуть люди іншої національності і вперше заробив більше тисячі карбованців – тоді мене нагородили державною нагородою, орденом «Знак пошани». У 1988 році я переїхав жити до Хмельницького – мене запросили працювати у колгосп «Комунар» (Сьогодні ВАТ «Проскурів» – авт.).
– З тих пір Ви майже завжди чимось або кимось керували…
– Майже… Спочатку я був старшим агрономом, потім першим заступником голови правління з організації сільськогосподарського виробництва, вирішення питань трудових відносин і соціального захисту працівників агрофірми. Згодом протягом десяти років очолював дочірнє підприємство агрофірми «Проскурів-хліб». А вже з жовтня 2006 року, коли я став депутатом Хмельницької міської ради, мене призначили начальником управління.
«З дружиною живемо душа в душу»
– Ви керівник з досвідом, які аргументи наводите зазвичай, щоб досягнути очікуваного результату?
– Кожного дня, як тільки я заходжу зранку до кабінету, хрещуся перед іконами і зі словами: «Боже, допоможи!» беруся до роботи. А методи мої прості, народні. Головне – людину потрібно вислухати, обміркувати сказане і прийняти правильне рішення. Якщо людина говорить правильно, вона це відчуває серцем. Потрібно мати сміливість прийняти рішення і за його результат нести відповідальність. Інколи важливо промовчати, а колись і твердо сказати, але дуже важливо – не бути вискочкою. Хоча настирливість має бути, навіть якщо справу потрібно вирішувати з керівництвом. Але головні принципи це – професійність, порядність, чесність, відповідальність…
– Вдома Ви теж керівник?
– У фундаментальних питаннях останнє слово за мною, але вдома керівник більше дружина Наталя. Слава Богу, що в мене є вона і троє діток: донька і два сина. З тещею ми разом працювали, а з дружиною познайомилися випадково на вулиці, але вірю, що просто так нічого не відбувається. Зараз ми живемо душа в душу
– Ви живете з тещею, яка теж лідер за характером, як миритеся?
– Як в анекдоті (сміється). Насправді з нею не важко, вона незалежна, мудра, хазяйновита і вдома на ній багато чого тримається.
– Тобто, Ви маєте час відпочити, почитати, і ніхто «не пиляє»…
– Насправді, часу майже немає, але я читаю здебільшого або спеціалізовану літературу та законодавство, або газети, щось історичне й політичне. З книжок зараз читаю для душі Біблію і «Відповіді Оптинських старців», яку мені подарували.
– Чи багато Вам потрібно часу, щоб відновити сили?
– Часу потрібно небагато, але він мусить бути використаний раціонально: можу цілий день проспати і знову довго працювати без відпочинку, до речі, коли я повернувся з Казахстану, я відсипався дві доби. А ще я люблю рибалити, ходити по гриби, це у нас спільна любов з тещею.
«Добро потрібно робити завжди»
– Що Вас дратує найбільше?
– Непрофесійне ставлення до роботи, або неповага до людей, які приходять в управління. Співробітники про це знають, якщо я чую про такі факти чи отримую скарги, тоді я можу розсердитися і серйозно.
– Свої помилки легко визнаєте?
– Легко і для усвідомлення помилок мені не потрібно багато часу.
– Яка Ваша найближча мрія?
– Щоб наша держава розвивалася і до керма приходили професіонали, ті, хто можуть керувати, думати і мають совість.
– Чи вірите в те, що добро повертається?
– Я за цим просто не слідкую. Вважаю, що добро потрібно робити завжди і не рахувати кому і що ти зробив. Там, у потойбіччі нехай все підрахується.
– Вірите, що по той бік життя ведеться якийсь облік?
– Щось там є, ми просто всього не знаємо. От коли я вперше піднявся на Говерлу, то відчув, що є Господня сила і не все у світі так просто. Тому я вірю, що кожному буде дано за його заслуги, як і написано в Біблії, а в ній все написано лише на добро і жодного зла там немає.
– До речі, хто вас нагородив таким незвичним іменем, Слов'ян?
– У 1963 році, коли мати мене народжувала, то попросила бабку-повитуху записати В’ячеславом, вона сказала у сільраді – Славик, а записали Слов'ян. Мабуть тому, що я був, як вони говорили, «славний хлопчик» і головне – слов'янин. Отак, дякуючи тій жінці, я унікальний зі своїм ім’ям.
Цитати:
– Якби був Президентом, я б кожному українцю побудував будинок і дав можливість господарювати. Розселяв би по всій Україні рівномірно.
– Свою першу маленьку перемогу пам’ятаю й досі: коли я був малим, спускали колгоспний ставок і я єдиний дістав звідти коропа майже у мій зріст. У мене його хотіли відібрати, але я швиденько втік.
– Вважаю, що людина, яка живе на землі повинна, творити і любити. Любити людей, себе і життя. А жити для людей, бо тільки тоді ти будеш потрібний.