Екс-мер Хмельницького Іван Бухал: «Я у своїй роботі навіть відмовився від державної пенсії»

«Я – фанат Хмельницького»
«Краватку не надягну принципово, навіть не просіть, – заявив Іван Бухал, коли ми домовлялися про інтерв’ю та фотосесію для обкладинки журналу. – Я десять років свого «мерського» життя чекав, щоб її зняти».
«Мерське» життя – це період з 1980 по 1990 роки, коли Іван Васильович працював міським головою Хмельницького. Після того в його житті була ціла низка подій, країн, посад. Ще й досі він, сімдесятирічний депутат Хмельницької міської ради, вважає себе молодим і не погоджується бути «традиційним» пенсіонером з ціпком і по аптеках. Стверджує, що «якщо ти дотягнув до сімдесяти, то можеш жити скільки схочеш!». Тим паче, якщо позаду насичене життя із запрошенням на королівський прийом до Лондона, зануренням у традиції індійського життя та втіленням грандіозних проектів заради одного лише «слабо!», – адже він, як сам зізнається, азартна людина. Та й попереду ще стільки ідей і планів, які чекають своєї черги на здійснення. Ще не висохли фарби на монументі «Віра. Надія. Любов», де він був голови робочої групи зі зведення скульптури і де за ці кілька місяців під палючим сонцем став схожим на мулата, як Іван Бухал уже загорівся спорудженням пам’ятного знаку – скіфського кургану. Каже, що «це моє життя, я живу для суспільства» Певне Ільф і Петров саме про нього сказали: «Політичне кредо – завжди!». Так і хочеться доповнити відомого авантюриста його ж словами: Батьківщина вас не забуде! Головне, щоб усі задумані проекти не виявилися, як і «таємничий союз меча і орала» – фальшивкою.
«На мене вплинули батько, зеки і «закордон»
– Іване Васильовичу, правда, що Ви свого часу були тісно пов’язанні із зеками?
– Після закінчення школи – це були чи не перші люди, з ким я ділив житло.
– Де це було?
– На Донеччині, у місті Дружковка. Ще у школі я мріяв потрапити на Донбас. В уяві він видавався мені сонячним, позитивним і чомусь обов’язково із зіркою. А коли восени наставала пора дощів, мені здавалося, що там світить сонце. Після школи я «підбив» п’ятьох хлопців, і ми туди поїхали. Батькові, який прагнув зробити з мене залізничника – на той час це була одна із найпрестижніших професій – я сказав, що поїхав вступати до технікуму. Ми опинилися у Дружковці і спочатку нас, хлопчаків, довго не хотіли приймати на жодну роботу. Зрештою, прийняли і дали гуртожиток, але підселили двох зеків, які провели у в’язниці по два десятки років.
– Чому саме до вас, школярів?
– Ви не повірите! Для того, щоб ми, молоді комсомольці, перевиховували їх. Ось тоді у мене почали з’являтися сумніви щодо істинності та доцільності тодішньої агітації й системи в цілому. Один із нових сусідів постійно випивав, а інший, німець, навпаки, не вживав спиртного, не палив, лише постійно пив дуже міцний чай (чифір). Саме він нам розповідав про життя у в’язниці, про те як їх примушували працювати, знущалися. Після моєї уявної червоної зірки відкривалася темна сторона життя радянських людей. Це закрита тема, яка ніколи не піднімалася, і раптом, ми про все це дізнаємося. Поступово приходило розчарування.
– Ви поїхали звідти через розчарування чи все таки через сусідів по кімнаті?
– Через дівчину, яка в мене закохалася. Ми зустрічалися… на кладовищі, яке було поряд. Саме там відбувалися мої перші побачення. Через певний час батьки почали її «пиляти» мовляв, навіщо він тобі, йому ще в армію йти, а сусід Микола, вже звідти повернувся. Я зрозумів батьківську позицію і вирішив не заважати: поїхав. Жодних речей у мене не було, тому я сів на перший потяг і потрапив спочатку до Горловки, потім до Макіївки, де й виконав обіцянку дану батькові – став залізничником. Працював на металургійному заводі ім. Кірова, був скріплювачем вагонів.
«Є робота – я живу»
– До Хмельницького як Вас доля завела?
– Мене призвали до війська тоді, коли в Угорщині розпочалися бойові дії і туди набирали сміливців з Донбасу. Але дорогою нас зупинили у тоді ще незнайомому мені Хмельницькому. Ми три місяці жили на вокзалі, у вагонах. За той час я познайомився з містом. Згодом виявилося, що «верхи» прийняли якесь політичне рішення, і нас там, в Угорщинні вже не чекають. Я продовжив службу у танковому училищі (сьогодні це Державна академія прикордонних військ ім. Богдана Хмельницького – авт.).
– Тут Ви і з дружиною познайомилися?
– Так. Але я на цю тему ніколи не спілкуюся ні з ким, бо завжди казав і казатиму, що не створений для сім’ї. Я всіх люблю і поважаю, маю дорослого сина, якому 52 роки, 26-річного онука, але всі знають що я не сім’янин. Моя задача, щоб сім’я була забезпечена. А сімейні походеньки на весілля, в гості – це не моє. У мене інші цінності: є робота – я живу, а немає – помираю. Я у своїй роботі навіть відмовився від державної пенсії.
– Чому?
– Тому що я собі її потім заробив. Чому міський голова має отримувати велику пенсію, а лікар, який можливо врятував життя тому ж таки голові – мізерну?
– Це був Ваш своєрідний протест?
– Так. Я соціально справедлива людина. Мені приносить задоволення, якщо вдалося комусь допомогти.
– Яка користь від того, що Ви відмовилися від пенсії? Вона не потрапила до конкретного лікаря, її просто Вам не нараховують!
– Протест – це внутрішнє рішення. Якщо застосувати це, приміром до депутатів, то я б посоромився отримувати ті величезні кошти лише за те, що ти називаєшся «кнопкодавом». Я б оголосив голодування або влаштував бунт.
– Але ж це система! Невже Ви вірите, що один зможете її змінити?
– Повторюся – це внутрішній поклик. А щодо того, чи є користь, то я впевнений, що Бог усе бачить. У Нього немає кумів-сватів. Коли мені, у двадцять п’ять років поставили діагноз: «рак легенів», і сказали, що життя закінчується, я вирішив, що повинен побачити світ. Мені Бог допомагав, і я вірю, що саме через те, що я завжди робив добро людям, був людиною суспільства. Тоді я з кінокамерою об’їхав півсвіту, побував у багатьох країнах, бачив різні державні устрої, усе зсередини, а не так, як нам розповідали радянські агітатори.
– Що тоді Вас, радянську людину, вразило найбільше?
– Нещирість наших вождів. Вони брехали, що там все гниє. Нічого там не гнило, просто були якісь недоліки, через які я й сьогодні не хотів би жити, до прикладу, в Америці. Там немає духовності, всім керують лише матеріальні цінності. І що прикро, ми теж сьогодні нищимо свою молодь таким ставленням до речей.
– Що потрібно, щоб українці не стали такими ж бездуховними?
– Треба змінити ставлення до усього, що відбувається і головне – щоб на цю проблему були спрямовані зусилля журналістів. Киньте брехати! Щоб добру справу робити, треба її чесно робити всім. У радянський період було все, але правди не було. Проте такого, як сьогодні, ніхто собі не дозволяв.
– Можливо тому, що тепер у кожного своя правда?
– Просто всі працюють на господаря. А господарі, і не лише у журналістів, зацікавлені не у тому, щоб людина думала, а щоб лише виконувала завдання. Сьогодні всі стали політиками! А у дворі ніхто не хоче навести порядок, і кричать що це повинен робити Президент. Та ніхто вам не зробить, якщо ви самі цього не захочете. Україні потрібне спілкування «від людини до людини». Ось що повинні культивувати ЗМІ. А ви вчепилися за гроші й висмоктуєте «Скільки на пам’ятник, скільки поза пам’ятник…».
– Напевне, якби влада, незалежно від рівня, не приховувала справжньої картини, не брехала, то й ми, журналісти, писали б з її слів, а не шукали підводні течії…
– Влада у будь-якій країні (це журналісти мають знати) ніколи не була в пошані і не буде. Це правда! Але потрібно відрізняти справу від балаканини. Ну, щоб там влада не говорила, але ж ми її обираємо. Чому не можна так, щоб з одного боку була позиція, а з іншого – опозиція, але не до влади, а до конкретної позиції, до справи! А усі ті лозунги, скандування «бандитам – тюрми», «владу геть!» і різноманітні «бандери-москалі» спричинили синдром недовіри до всіх і всього.
– Ці лозунги й виникли як форма протесту, можливо і недосконала, чи реакція на неправду.
– Та не лише у лозунгах справа… ми не повинні прилаштовуватися до ситуації, а бути борцями за краще. Завжди.
«Бути людиною – цього ніхто не відміняв»
– Чи правда, що нібито Ви просили зняти Вас із посади міського голови?
– Не просто просив. Я довго просив, казав, що хочу нарешті пожити, як нормальна людина і походити без краватки. Це дуже складна робота, я день і ніч працював без вихідних. Хоча, чого гріха таїти, я отримував від своєї роботи задоволення. А коли мене нарешті змінив Михайло Чекман, я подався до Югославії. Придбав там собі квартиру і розпочав бізнес. А коли там почалися військові дії, все продав і повернувся.
– Своїм досвідом ділитеся з теперішньою владою?
– Сьогодні зовсім інша система: тоді, коли я працював, гроші йшли з Москви, була вертикаль, а сьогодні міській владі потрібно майже все заробити. Тепер головне, щоб всі читали Тараса Шевченка і розуміли, хто мурує, тому – кельню в руки і нехай мурує, а хто руйнує, того – в шахту і нехай руйнує – вугілля, породу, а не те, що збудоване. А хто «несите око має» – того в домовину. Хто сьогодні йде до Шевченка? Ті, які «несите око мають», десь на Кіпр вивозять гроші. Та нехай краще палаци тут будують, хоч якась користь з того! А те, що інші будуть заздрити, то треба змінювати нашу ментальність: у сусіда хата згоріла, а я радію. Але ж ні, ми усіх звинувачуємо: всі не такі, влада завжди не така… просто ми не такі.
– Чим ви пишаєтеся у сьогоднішньому місті?
– Ну, як пишаюся... Я бачу, як за роки і моєї праці, і тих, хто був після мене, змінився Проскурів. І не тому, що хтось комусь жалівся і щось випрошував, а завдяки тому, що хмельничани мобілізуються. Я завжди кажу, що ми дуже легкі на підйом! Якщо хмельничан не гнобити, а підтримувати, то Хмельниччина відродиться до невпізнанності.
– За свої 70 років Ви вже були на різних посадах і у різних ролях. Якби ви заповнювали анкету, у графі «рід занять» що б написали?
– Я себе бачу людиною. Я б написав – фанат міста Хмельницького. І все, що я робив, було справедливим. За всі роки «мерської» роботи і після того, мені ніхто не плюнув у душу. Для мене найвища оцінка роботи і пошана – це те, що я сміливо дивлюся хмельничанам у вічі. Це прекрасні люди, і разом із ними можна робити все, що завгодно.
– Якими головними якостями мусить володіти господар міста, щоб і з людьми мати порозуміння і у «верхах» – повагу?
– Перш за все, потрібно бути людиною. Цього ніхто не відміняв. На цій посаді має бути не глашатай і не той, у кого язик «підвішений», а той, хто можливо менше скаже, але він – господар. Треба дивитися, звідки людина прийшла і який слід вже встигла залишити, а не просто вірити словам.
– У сесійній залі Ви завжди проголошуєте і відстоюєте свою позицію. Які у Вас стосунки із сьогоднішніми колегами-депутатами?
– Різні, тому що ми всі різні. Тому, що не виконується головний закон про депутатство. Багато з них не усвідомлює, що їх можуть притягнути до відповідальності за їхні дії у сесійній залі, за те, що голосують проти волі громади. І на жаль, ще нікого не притягнули. Домовилися проголосувати за певне рішення і їм начхати на користь для громади.
– А Ви не лобіюєте свої питання?
– Я теж лобіюю якісь рішення і це не заборонено, але завжди потрібно враховувати, що користь від вирішення того чи іншого питання має бути не лише для Іванова-Петрова-Сидорова, але насамперед для громади. Я товаришую із кількома сьогоднішніми «великими» людьми, народними депутатами, і вони знають, що я публічно називаю їх кнопкодавами. Але в них відповідь одна: а що ми можемо? То навіщо тебе одного з другим там, якщо ти нічого не можеш?
– Вони влаштовують власні життя та життя своїх дітей. Ось Ваші дорослі син і онук вже влаштовані?
– Син працює на моїй фірмі заступником директора із зарплатнею 1000 гривень (фірма з реконструкції та будівництва – авт.).
– Та невже?
– Це його офіційне місце роботи, а за покликанням він – художник, тому живе здебільшого з того, що намалює, зробить, спроектує комусь.
– Вас батько теж вчив заробляти самостійно?
– Мій батько працював на заводі, але дуже любив село. І я пам’ятаю момент, коли йому виділили квартиру в Дарниці, а він відмовився, тому що мав будинок, а інші тулилися, хто де, тому потребували її більше. Цей приклад я запам’ятав на все життя, тому суспільна людина – це від нього.
– Яким для Вас пригадується дитинство?
– Я завжди був лідером. Підняти хлопців на якісь загальносуспільні справи – це я, бешкетувати – теж я, організувати щось – знову я. Одного разу, коли на церковному паркані хтось написав непристойні слова, то всі, звичайно ж, подумали знову на мене і примусили старшу сестру вимивати його. Але попри всі мої витівки, школу я закінчив відмінно. Щоправда, золотої медалі мені не дали, бо за два роки до того її дали моїй старшій сестрі і сказали, що не можна давати дві золоті медалі в одну сім’ю. Та я не образився, бо завжди був патріотом, спочатку школи, а коли виріс, то й країни. Саме на таких, як я, була розрахована агітація на кшталт «Моя країна», «Віддавати життя» і «Підставити плече».