ye-logo.v1.2

Аллах нікуди не пішов…

Суспільство 3708

Хмельницька міська рада відмовила у виділенні землі під мечеть, але мусульмани із Хмельницького нікуди не ділися. Хто ці люди і чи відмовилися вони від ідеї будівництва свого храму?

«Агент» ісламу
У скромній, зйомній квартирі, із покритою хеджабом головою, Вікторія Мухаммедова приймає гостей. У колисочці поруч спить крихітка Асіят. «Я була охрещена у церкві, але це була воля моїх батьків, а не моя. Я ніколи не була особливо відданою християнкою», – пояснює Віка. – «Весь час нашого знайомства Карім розповідав мені про іслам, тож коли він запропонував прийняти його віру, я відразу погодилася».
Навпроти дружини, на підлозі, сидить Карім. «Спілкування із дружиною – лише у моїй присутності!» – наполіг чоловік. Кожного разу відповідаючи на питання стосовно віри чи особистого життя, Віка уважно дивиться в його бік і, якщо чоловік не відповідає за неї, – намагається сама сформулювати думку.
Після одруження новоспечена мусульманка покинула роботу, вивчила кілька молитов арабською, звикла носити хеджаб, а також вгамувала істерики подруг. «Мій чоловік носить мене на руках і з великою повагою ставиться до моїх батьків» – запевняє Вікторія.
Навернення дружини у іслам було першою перемогою молодого імама Каріма Мухаммедова на шляху віри у Хмельницькому. На дворі був 2010-й він, син татарина і українки, щойно закінчив навчання і отримав духовний сан. Попереду був не початий край роботи…
Громада
П’ятниця, друга година дня. О цій порі у невеличкій кімнаті по вулиці Заводській, де збираються мусульмани Хмельницького, час щотижневої молитви. Бути присутнім на цій молитві – обов’язок для кожного мусульманина. Та окрім Каріма – ані душі. В останній момент Мухаммедов бере в руки мобільний і «запрошує» на молитву кількох чоловік.
«Я - мусульманин і дітей виховую у наших традиціях, але до мечеті не маю часу ходити – дуже багато справ», – каже підприємець на речовому ринку, афганець Сулейман Садикій. – «Я приїхав в Україну з сім’єю. Жінка також афганка, як і я, віруюча, але хеджаб не носить. Навіщо нам зайві проблеми? Потрібно приймати звичаї цієї країни». Сулейман – типовий емігрант 90-х, один із тисяч мусульман, які рятуючись від негараздів у власній країні, подався до України. Релігійним він може дозволити бути собі рівно настільки, наскільки дозволяє бізнес, а дозволяє той небагато. Сулейман це розуміє, переймається, але нічого зробити не може – діти підростають і потрібно годувати сім’ю.
Із понад двох тисяч хмельницьких послідовників пророка Мухаммада, «відмітились» на Заводській близько шістдесяти чоловік, регулярно відвідують богослужіння близько двадцяти. «Мусульмани приїздять в Україну не лише рятуючись від воєн та бідності, а й тому, що прагнуть більшої свободи», – каже Мухаммедов. – «От тільки тут всі відкрито вживають спиртне, українські жінки розкутіші, відверто одягаються… Мусульманина, а особливо молодого, все це швидко віддаляє від віри. Багато відмовляються приходити у пристосоване під мечеть приміщення, мовляв, мечеть не справжня, а отже і обов’язку її відвідувати немає». Саме із появою у місті власного імама мусульмани всерйоз заговорили про будівництво мечеті, яке до цього було не більше, ніж мрією, на яку хоч і були гроші, та ні в кого не було часу.
Прозріння
Десятого серпня, коли депутати міської ради розглядали питання про виділення землі під будівництво мечеті, Карім Мухаммедов був у сесійній залі. Намагаючись сформулювати, що саме він відчував, коли виходив із сесійної зали, де щойно вдруге прозвучала відмова, він скаже, що це було щось дуже схоже на жалість… до хмельничан. Йому здалося, що хтось ошукав мусульман, а разом з ними і всіх жителів міста і якби завтра був проведений референдум, хмельничани, обов’язково, сказали б мечеті «так». Думка про те, що люди не довіряють мусульманам, бояться їх, чи навіть ненавидять, видавалася йому неймовірною. Та після перегляду вечірніх новин стало зрозуміло, що у громади є проблема, про існування якої вона і не здогадувалася. «Потрібно боротися, якщо потрібно, судитися, і йти у народ», – вирішив тоді Карім. – «Потрібно розповісти, які ми, мусульмани, насправді…»
Проти жінки не попреш
«Аякже! І сало їм, і горілку п’ю! Коли на батьківщину їздив, то у літаку провіз для друзів каністру самогону!», – узбек і мусульманин Інамжан Садиков згадує «гріхи молодості». У свої сімдесят три, сидячи на подвір’ї власноруч збудованої хати у Пирогівцях неподалік Хмельницького, дідусь Інамжан часто згадує минуле і думає про Бога. Проживши в Україні, без малого, п’ятдесят років, він є прикладом того, як далеко може зайти мусульманин у пристосуванні до життєвих обставин. «Можеш називати мене Сергієм. Мене ще в армії білоруси «перехрестили» так і причепилося!», – посміхається дідусь. Троє його дітей, від двох шлюбів, охрещені в церкві. «Жінки наполягали. Хіба я міг перечити? Мені байдуже віросповідання людини. Головне, - щоб у Бога вірила», – каже Інамжан Рахимович. І хоч подібні пристосування безмірно віддалили його від образу справжнього мусульманина, та коли він побачив по телевізору, протести проти будівництва мечеті – відчув себе до глибини душі ображеним. «Невже ми всі якісь злочинці? Чи убивці? Чи грабіжники? Чи немає цього всього серед українців? Як же можна показувати пальцем на інших, коли і самі не кращі?», – казав собі тоді дідусь. Новини із Хмельницького так стурбували старенького, що він навіть було вирішив їхати до обласного центру, знайти народного депутата Олега Лукашука (з яким колись були сусідами по гаражному масиву і не один раз пили по сто грамів) і просити у нього захисту для мусульман. Та схаменувся – здоров’я не те. «Я служив у Хмельницькому в армії, закохався в українську дівчину, одружився, працював все життя водієм», – розповідає Інамжан-Сергій. – «У мене водійський стаж 42 роки! Об’їздив всю Україну і ближнє зарубіжжя вздовж і поперек. І за весь цей час не чув жодного образливого слова через те, що я узбек чи мусульманин. Навіть у армії не було жодних конфліктів!».
Проживши все життя у інтернаціональному Радянському Союзі дід Інамжан відмовляється вірити у те, що українці можуть чомусь недолюблювати мусульман. «А ті люди, що кричали біля міської ради – вони нічого не знають і, взагалі, отримали по 10 гривень», – переконаний дідусь.
Бог понад усе
У 1999-му Алішер закінчив навчання у академії прикордонних військ, де навчався за контрактом, також закохався в українську дівчину і також вирішив залишитися. Алішер – приклад того, як далеко може зайти мусульманин, якщо він не бажає пристосовуватися до оточуючого світу.
«Наш великий недолік перед християнами – це те, що ми їх надто поважаємо – каже Азізл. – «А коли ти, з поваги, не бажаєш вступати у суперечку, вони, християни, сприймають це, як визнання їх правоти і починають поводити себе зверхньо. До прикладу, я завжди із великою повагою ставився до батьків дружини, і коли тесть приходив у гості, намагався із всіх сил йому догодити. Адже для мусульманина гість – це подарунок Аллаха. Так одного дня тесть, слово за слово, подумавши, що я перед ним плазую, стукнув по столі кулаком зі словами: «Хіба я не хазяїн у цьому домі!?».
Та навіть у таких ситуаціях хлопець намагається зберегти спокій і якось дуже «по-православному» просить у Бога терпіння і прощення для них і для себе. Втім, до християнства у Алішера ставлення цілком конкретне… як до омани, сповідуючи яку, немає жодної надії потрапити до раю. І він радий переконувати у цьому будь-якого християнина, якщо той буде готовий його вислухати. Останнє, щоправда, трапляється нечасто, частіше йому доводиться «тримати оборону». «На заводі, де я працював колись, мені зламали палець за те, що я навідріз не хотів пити зі всіма горілку, а просто читав книгу», – розповідає Алішер. Втім, найбільший локальний конфлікт на релігійній основі, розгорівся у його власній сім’ї. «Дружина у мене християнка та ще й націоналістка, – каже Алішер таким тоном, наче наступає на хворий мозоль. – «З нею заодно всі її рідні і близькі, які суворо стежать щоб вона, бува, не «дала слабину». Та я не потребую, щоб вона приймала іслам. Це вона цього потребує, адже на страшному суді кожен сам відповідає за себе». Суперечки у християнсько-мусульманькій сім’ї, де ніхто не згоден підлаштовуватися – рутина. «Сперечалися про надто відвертий, як на мене, одяг дружини, про хрещення та релігійне виховання дітей, а одного разу зчепилися через те, що я хотів помолитися просто посеред вулиці, бо запізнювався у мечеть на намаз», – ділиться Алішер. – «І хоч я дружину безмежно люблю, та постійно їй нагадую, що іслам і Аллах для мене важливіший ніж вона, ніж діти, ніж все на світі».
Це ще не кінець…
«Коли я тільки приїхав у Хмельницький всі мене запевняли, що все буде добре, що є зв’язки, знайомі, що проблем не буде. Та коли виникла проблема виявилося, що зв’язки «притягнуті за вуха» і ніхто нічим допомогти не може, – каже Імам Карім Мухаммедов. Він уже доніс проблему до духовного керівництва у Києві, посилено консультувався із юристами, завів знайомства серед журналістів. «Дружина бачила, як під час протестів біля міської ради був католицький священик, який, як їй здалося, виступав за порозуміння із мусульманами, та коли я подався у костел на Проспекті Миру там лише розвели руками», – зітхає він. Імам перебрав усі можливі і неможливі варіанти, та прийшов туди, звідки починав. «Потрібно, щоб своє слово сказали хмельничани. Нехай би відбувся референдум, тоді все стало б на свої місця», – каже Мухаммедов.
 

Коментарі:

Інформація з інших ресурсів

Популярні новини

Останні оголошення
  Так  Ні, дякую