Чому подолянам так мила чужина

З далекою родичкою Галею бачився ще в босоногому дитинстві. В першому чи, може, й другому класі вона виїхала з батьками із села в районний центр. А після школи гайнула на заробітки. Спочатку в Чехію, згодом до Німеччини. І ось знову маємо зустрітися. Років, либонь, через тридцять п’ять, а, може, й трохи більше. Як не намагався прийти у домовлений час – не вийшло. За буденними клопотами затримався майже на годину. Отож замість теплих вітань і родинних обіймів, отримав від Галі прочухана.
«Через тебе стільки часу задарма згаяла. На розмову у нас залишилося п’ять хвилин і не більше, бо на мене чекають справи», – спересердя мовила.
І лише згодом, трохи оговталася, згадавши, що не в Німеччині, а на своїй батьківщині, просила вибачення за ті слова, мовляв, звикла до німецької пунктуальності, ніяк не можу переінакшитися.

«Навчились працювати, бути активними і самостійними»
«Зранку до пізнього вечора працюю на двох роботах. Треба сину грошей скласти для вступу в університет, та й собі копійку не завадило б мати про запас, якщо раптом захворію», – пояснювала Галина.
– “А чоловік хіба не допомагає?” – допитуюся.
“У Німеччині так заведено, що кожен дбає лише про себе. Сину вже виповнилося вісімнадцять. Отож він сам повинен заробляти на навчання. Але допомагаю, бо спрацьовує український материнський інстинкт”, – продовжує свою розповідь родичка.
Вона зізнається, що дуже сумує за Україною, за рідним селом, за батьківською хатою. Але повертатися сюди не хоче. Там хоч важко працювати, зате можна непогану копійку заробити, щоб жити в достатку і благополуччі.  «Подивлюся, як мої батьки злидарюють на зароблену нелегкою працею пенсію, аж серце стискається від болю. Взяли в кредит телевізор і холодильник замість старих, що вийшли з ладу, то тепер, аби розплатитися, часто без куска хліба сидять. Таке життя мене не влаштовує», – щиро зізнається жінка.
Не тільки Галину, а й переважну більшість українських заробітчан, котрі пробули хоч декілька років за кордоном, не влаштовує життя на батьківській землі. Згідно з останніми дослідженнями Інституту народознавства національної Академії наук, в Україні налічується понад п’ять мільйонів трудових мігрантів, хоча деякі інституції називають цифру вісім мільйонів. Причому, 65-70 відсотків у європейських країнах перебувають нелегально. Тільки за останні три роки за кордон виїхали півтора мільйона людей.
Красилівчанка Оксана з чоловіком вже близько десятка літ працюють в Італії. В Україну приїжджають не довше, ніж на місяць. За зароблені гроші у своєму місті відкрили перукарню і сауну, найняли на роботу людей. Контролювати бізнес доручили п’ятнадцятирічній дочці, яка навчається в десятому класі й водночас студіює бухгалтерію. Вона та молодша десятирічна сестричка перебувають під опікою дідуся й бабусі. Хоча дівчатка матеріально забезпечені значно краще від своїх ровесників, благають батьків, аби ті швидше повернулися з чужої сторони. Їм так не вистачає материнської ніжності і батьківської ласки.

 Та батьки повертатися не поспішають.
«Чужина навчила мене бути активною і самостійною. А в Україні немає перспектив для самореалізації та гідної зарплати. Коли по кількох роках, відробивши позичені на виїзд до Італії тисячі доларів, заробітчани мають змогу відвідати Україну, враження від «рідного» кордону в усіх однакове – відчуття страху й безнадії», – із сумом констатує пані Оксана.
У всьому світі Італію називають країною сонця, лагідного моря і відпусток, уславленим краєм європейської культури та середземноморської кухні, музеєм над музеями. Однак вихідці з України, які прибули сюди протягом останніх десяти років, асоціюють Італію з важкою принизливою працею, безсонними ночами і заплаканими очима. З цим пані Оксана погоджується не повністю:
«Не можна сказати, що так вже й погано. Скажімо, на відміну від румунських працівниць українок тут цінують, бо вони чесні, не крадуть, роботящі і терплячі. Часом наші жінки кажуть, що італійці такі-сякі, але забувають, адже ми самі прийшли сюди, нас ніхто не кликав. Для моєї родини Італія – це, насамперед, фінансова підтримка».

Криза — не завада
 Свого часу експерти прогнозували, що багато українців повернуться додому в період світової кризи. Та сталося протилежне. Ще більше людей намагаються виїхати за кордон. Красилівчанка Люба спродує майже всі меблі, побутову техніку, посуд, аби назбирати грошей – днями збирається їхати до Італії. За помірну плату знайомі обіцяли підшукати непогану легальну роботу на півночі країни. Не лякає жінку, що залишає, по суті, напризволяще дев’ятирічного сина і двох доньок, одна з яких закінчує школу, інша вчиться в Хмельницькому університеті.
 «Дівчата вже самі дадуть собі раду. А за сином буде доглядати колишній чоловік. Максимко не може терпіти батька, який шляхом обману змусив мене продати трикімнатну кооперативну квартиру в престижному мікрорайоні, а потім створив такі умови, що змушена була піти від нього, не отримавши ні копійки. Тепер перебиваємося по найманих квартирах на мою мізерну зарплату. Але син на все згідний, тільки, щоб у нас було своє помешкання. Власне, це він мене й підштовхнув до такого відчайдушного кроку. Та й дочкам гроші ой як потрібні», – каже пані Люба.
 Як стверджують заробітчани, останнім часом в Італії поменшало державної роботи. На будівництві поскорочували чоловіків. Зате для жінок зайнятості вистачає: догляд за старими, прибирання – італійці на таких роботах не працюють. Звісно, дехто з них втратив можливість утримувати обслугу і платити. Проте тамтешні притулки для старих дуже дорогі. Вигідніше утримувати людину, яка доглядатиме за літніми. В Італії на цьому українки заробляють щомісяця приблизно 600-700 євро, а в північних районах – можна й до тисячі. Саме на це й розраховує пані Люба. А ще її тішить надія, що заробітчани, які отримали італійські документи і мають сталу зарплату, можуть викликати до себе дітей. Малюків з України без проблем приймають у садок і школу навіть посеред навчального року. Дитина, яка закінчить італійську школу, може вступати до вузу й згодом шукати роботу за фахом нарівні з італійцями. У середовищі однолітків наші маленькі співвітчизники швидко опановують італійську, але перестають почуватися українцями. Завантаженим батькам нема коли з ними займатися. Сьогодні в багатьох італійських містах починають створюватися недільні школи для українських дітей. Отож пані Люба, розчарована життям на Батьківщині, хоче згодом і дітей в Італію забрати. Заради цього не зупиниться ні перед якими труднощами.