На мінному полі, серед нерозірваних снарядів шукали сина і чоловіка: історія війни Дмитра Дябола з Ярмолинеччини

Дмитро Дябол народився в Хмельницькому. А коли йому було чотири рочки, він разом з мамою Інною Іванівною та молодшою на рік сестричкою Оленою переїхав жити в село Перегінка на Ярмолинеччину до бабусі й дідуся. Згодом жінка влаштувалася на роботу в психіатричну лікарню, яка діяла в сусідньому селі Скаржинці.

Хлопчик ріс, закінчив місцеву школу та здійснив свою мрію – вивчився на механіка. Він з дитинства дуже полюбляв разом із вітчимом ремонтувати їхній автомобіль. В майбутньому Дмитро хотів відкрити в цьому напрямку власний бізнес. Також діти встигали допомагати по господарству, і на городі, і в саду, і з живністю.

«Після закінчення училища син влаштувався водієм-експедитором, – каже мама Інна Матейко. – Потім з рік був на заробітках у Польщі, знову експедитором. Деякий час укладав асфальт у дорожній фірмі. Коли випадала нагода, у вихідні разом з друзями любив грати у футбол… У 2013 році одружився на дівчині з нашого села Аліні».

На фото: За участь в АТО Дмитро отримав відзнаку Президента. Фото з домашнього архіву.

У тому ж році Інна Іванівна народила другого сина, а наступного – вже тримала на руках онука.

Дмитро давно замислювався над військовою кар'єрою. І в 2017 році підписав свій перший контракт. Частину обрав у Хмельницькому, де і проходив службу.

«Через рік син повідомив, що їх відправляють у Маріуполь, – пригадує Інна Іванівна. – Там охороняв важливі об'єкти, а також безпосередньо брав участь у бойових діях на Донеччині. За свою службу отримав відзнаку Президента України «За участь в антитерористичній операції» та посвідчення учасника бойових дій. У 2019 році, коли його контракт закінчився, повернувся додому та знову влаштувався експедитором. Але ненадовго. Тягнуло Дмитра до війська. І в 2020-му знову підписав контракт, але вже з 128 гірсько-штурмовою бригадою, яка дислокувалася у Закарпатті, в Мукачевому».

Дмитро Дябол мріяв про службу в армії. Фото з сімейного архіву.

Влітку наступного року Дмитро Дябол знову опинився в Маріуполі. За сумлінне виконання військових обов'язків отримав медаль «30 річчя незалежності України». Перед новим, 2022 роком, повернувся в свою частину і згодом отримав відпустку. Проте вдома і тижня не встиг побути, як наказали терміново повертатися.

«Про те, що почалося повномасштабне вторгнення, мені повідомив Дмитро: «Мамо, тримайтеся – почалася війна». На Донеччину він зі своїми хлопцями приїхав 22 лютого. Я просила його повернутися додому, казала, що в нього у березні має закінчитися контракт… Але він і слухати не хотів. Казав: «Мамо, хто, як не ми? Хто як не я?..» Вже потім я дізналася, що він опинився на Покровському напрямку. Бувало, по кілька днів не чула рідного голосу. Не вдавалося зв'язатися через поганий зв'язок, не доходили повідомлення… Часто мені вистачало простого «ОК», який він встигав надсилати. Тоді знала: живий, все добре…»

Щоб не хвилювати маму, Дмитро не говорив всієї правди. Заспокоював. А на звуки вибухів, які Інна Іванівна чула у слухавці, відмахувався, що то його хлопці дуркують. До літа його підрозділ вже встиг повоювати на Донеччині, на Запоріжжі.

У серпні Дмитро отримав завдання забрати техніку з Шепетівки. Тоді на таксі примчав додому і пробув з рідними цілих 12 годин…

«Я на дорозі його виглядала. Побачила, обійняла, а він сказав: «Мамо, я знав, що ти мене чекаєш…» – не може стримати сліз жінка. Наче відчувала, що бачить сина востаннє. Таким і запам'ятала: стриманим, маломовним, скованим і дуже дорослим. На противагу колишньому балакучому хлопчині…

Залишив удома свої нагороди, документи, деякі речі й поспішив назад.

«На свій день народження 25 вересня син попросив домашньої аджики, яку дуже любив. Я накрутила і передала її десять півторашніх пляшок. Зателефонував, дякував, сказав, що всім дуже сподобалася. А невдовзі їх перекинули на Херсонщину», – каже мама.

2 листопада Інна Іванівна, як завжди, пішла на роботу. Людей було багато, тому пропустила дзвінок від сина. Подумала – потім набере, коли звільниться. Проте згодом він вже не брав слухавки. Ввечері вже дружина Аліна почала хвилюватися, прийшла до свекрухи і стали разом думати, що робити. Маючи доступ до геолокації телефона Дмитра, рідні з'ясували, що він на Херсонщині, в Бериславському районі.

На фото: Дмитру Дяболу назавжди залишиться 29 років. Фото з домашнього архіву.

«Ми почали телефонувати скрізь, куди тільки можна було. Шукали Дмитра. Ніхто нічого не міг нам сказати. А потім повідомили, що він самовільно залишив частину… Але цього не могло бути! Він не міг мені не зателефонувати весь цей час. До того ж, геолокація його телефону залишалася незмінною», – пригадує той жахливий період невизначеності мати.

Не розуміючи, що відбувається та зневірившись, не в змозі отримати хоч якусь інформацію, Інна Іванівна з Аліною поспішили на схід. Спочатку шукали рідного по лікарнях Кривого Рогу. Їм підказали, що в Апостоловому ще є лікарня, куди привозять поранених. Вирушили туди. До цього міста військові також приїжджали помитися, попрати речі… Всім мама з невісткою показували фото свого Дмитра. І справді, багато хто з бійців бачив його. Проте не знали, де він. Рідні сподівалися, а раптом – зустрінуть… У хостелі, де тимчасово зупинилися, залишили свої речі і контакти. Також номерами обмінялися з поліцейськими.

«Трохи згодом, у п'ятницю 11 листопада, ми вирішили шукати сина по геолокації телефону, – знову переживає найбільшу трагедію свого життя Інна Іванівна. – Нам показувало, що він неподалік села Ольжине на Херсонщині. Виїхали в 6.30 ранку. На блок постах казали, що добираємося до бабусі в село, бо інакше не пропустили б… А далі – полями, окопами, між нерозірваних снарядів, мін. Скрізь була смерть. Ми бачили жах, який нікому не бажаю побачити. Мій чоловік – мисливець. Я теж трохи орієнтуюся в цій справі, тому йшла першою. Невістці сказала йти на відстані за мною і пильно дивитися по боках. Звісно, я боялася. Серце боліло за всіх: за 9-річного сина, якого залишила вдома, за дочку і зятя – військових, за Аліну. Але і за Дмитра, якого я мусила відшукати…»

Десь на початку дев'ятої ранку ми побачили обгорілу машину. Джипа, якого самі хлопці самі придбали, аби швидше та оперативніше було виконувати завдання.

Снаряд потрапив у лобове скло та вибив його. Ззаду автівка сильно обгоріла.

…Командир лежав під капотом, одному солдату відірвало ногу та відкинуло на кілька метрів. А Дмитрик лежав поруч. У нього обгоріло плече та голова. Але я впізнала свою дитину. Знала кожен шрам, кожну родимку, його пальчики та татуювання…»

Важко навіть описати те, які нелюдські муки відчувала у ті миті мати. Як голосила дружина над тілом коханого. Суцільний біль посеред поля, під високим небом…

Після того, як зранені душі і серця, які вже ніколи не зможуть змиритися з цією надважкою втратою, трохи прийшли до тями, настало розуміння, що треба вибиратися з того проклятого місця. Мати з невісткою почали телефонувати військовим, поліції, що знайшли тіла, щоб забрали їх разом з загиблими з поля бою.

«Чекайте, зараз до вас виїдуть. Нічого не чіпайте», – чули у слухавці. Але йшов час. Надворі вже сутеніло. Ми почали замерзати, адже був початок листопада. Знову телефонуємо. І чуємо: «Раніше понеділка нічого не буде…» Ми запитуємо, чи нам там до понеділка стояти. А у слухавці мовчать… Лише запропонували виходити звідти», – пригадує Інна Іванівна.

Зрозумівши, що особливого виходу в них нема, жінки почали вибиратися. Але куди йти? Як не втрапити у смертельну небезпеку? Побачивши вдалечині електричні стовпи, Аліна запропонувала йти туди. Дорогою натрапили на окопи орків. «Ми одразу ж зрозуміли, що це вони тут були: скрізь бруд, сміття, якісь килими настелені, сморід», – каже жінка. Врешті побачили дорогу. До неї вже залишалося метрів 200, як показалися дві машини. «Біжи», попросила Аліну жінка, бо в неї вже не було сил. Дякувати Богу, то були українські військові. Зупинилися, допомогли, привезли до Апостолова. Дорогою жінкам зателефонували і повідомили, що тіла вже забрали і доставили до моргу в Кривому Розі.

«Наступного дня ми поїхали туди. З одного жаху ми опинилися в іншому. Тіла, тіла, рефрижератор тіл...», - не може забути пережите і побачене жінка.

Поховали молодшого сержанта, командира роти зенітних установок Дмитра Дябола в рідній Перегінці 17 листопада 2022 року. Тоді він був першим на сільській Алеї загиблих Героїв. Нині на кладовищі вже майорять три прапори. Йому назавжди залишиться 29...

У 2024 році посмертно Героя нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Фото з сімейного архіву.

Маленький синочок і досі чекає на тата. Не можуть змиритися зі страшною втратою рідні. Всі мрії, все майбутнє родини – на покоління вперед знищила клята війна, проклята росія.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте також: Врятував сотні життів перед тим, як віддати своє: історія бойового медика Миколи Вармінського з Ярмолинеччини