Пастор та ексвійськовий, який дбає про релокований хоспіс на Кам'янеччині: історія Іцхака Штерна

Іцхак Штерн (псевдонім, справжнє ім'я Олег Шевцов) був пастором у Донецьку. Коли росіяни почали неоголошену війну на сході, він залишив рідне місто. Відтоді почав допомагати на фронті як волонтер, а згодом – сам доєднався до війська.

Служив у складі добровольчого батальйону «Донбас».

У 2017 році на полі бою захисник отримав уламкове поранення у коліно та попри те, що майже не міг ходити, повернувся до волонтерської справи. А ще почав писати вірші. Їх нині назбиралося не на одну збірку.

Після поранення Іцхак Штерн оселився у Часовому Яру. Разом зі своєю церквою і родиною дбав про хоспіс, куди евакуювали стареньких з прифронтових сіл так званої «сірої зони». Утім війна знову наступила на п'яти...Під час повномасштабного вторгнення обстріли міста частішали, тож мешканців хоспісу довелось евакуювати вдруге.

Прихисток для стареньких знайшовся на Кам'янеччині. Нині вони справжні пани, жартує пастор, бо живуть у старовинному маєтку Хелминських у Великому Жванчику. Разом із дружиною Іцхак Штерн продовжує доглядати за ними та періодично їздить допомагати друзям на схід.

Сайту «Є» пан Іцхак розповів про життя до і після повномасштабного вторгнення, релокацію хоспісу на Хмельниччину, а також про те, що йому допомагає триматися у важкі хвилини.

«Війна змінила все»

Нещодавно Іцхаку Штерну виповнилося 59 років. Більшу частину свого життя він прожив у Донецьку. Там зустрів свою дружину, і там у них народилися дві, зараз дорослі, донечки.

«До війни життя у Донецьку було рівним, спокійним. Церква, місія і родина… Війна змінила все. У 2014 році я поїхав у Київ і відразу долучився до батальйону «Донбас». Спочатку поїхав як волонтер, а після Іловайська вже був прямо у батальйоні, підписав контракт», – згадує він.

Іцхак Штерн на передовій з 2014 року. Фото: надано героєм матеріалу

Як волонтер, а згодом і як військовий, Іцхак Штерн пройшов Широкино, Маріуполь, Світлодарськ і Попасну, де точилися затяжні позиційні бої.

«Згадую я Широкино. На той момент воно було тричі окуповане і деокуповане. То наше, то під контролем бойовиків. Зруйноване вщент…Вперше я там побував як священник. І коли заїхав туди, взяв жменю землі і в цій жмені були тільки одні уламки. Все навкруги було в уламках. І перше враження як священника: ось все що Бог зробив, тут воно враз стало марним. Це був жахливий шок. З яким потім довелося звикнутись», – розповідає пастор.

З початком повномасштабного вторгнення характер війни змінився, каже Іцхак Штерн. Час від часу він їздить до друзів й побратимів на передовій.

«Тоді ще війна була така, не було стільки важкої зброї… А потім у 2022 році я поїхав допомагати друзям на схід. Заїхав у Бахмут. Побачив скільки лиха наробило важкою зброєю. Зруйновані «в нуль» хати, будинки просто лежали. І дуже боляче, дуже дивно мені стало», – ділиться Іцхак Штерн.

Поїздка в Бахмут. Фото: надано героєм матеріалу 

Згодом про цю поїздку він напише у віршах:

Хотів розповісти про Бахмут,
І як душа була загнана в кут.
Як з братом нужденних шукали,
Як тим, хто у скруті, допомагали.
Як там дивився у дитячі очі,
А потім Богу волав пів ночі…

***
Дунаєвецький кіт провести прийшов,
Дивився, ніби знав куди я йшов,
Ніби знав, що прямую на схід,
Та й промуркотів: "Сходу привіт".
Я пообіцяв, що виконаю бажання.
Не знав, що Бахмут, зазнав такого руйнування.
Що не зустріну там друзів його,
І не передам привіт від нього.

«Я в шпиталі почав писати вірші»

Іцхак Штерн часто виливає думки у вірші. Римувати рядки він почав у шпиталі, після поранення. Каже, це чудовий спосіб позбутися негативних емоцій та пізнати краще себе.

Пише чоловік про усе на світі: воєнний досвід і волонтерство, родину і друзів, роботу у хоспісі і стареньких, які тут живуть. Деякі із віршів вже поклали на музику.

«Взагалі до 2022 року я вже підготував збірку віршів і хотів її публікувати. Але тут повномасштабне вторгнення. Майже рік не писав нічого. Лише наприкінці 2022 року рима знову почала виповзати. Але це навіть більше розповіді, аніж вірші. Розповіді про моє життя, випадкові моменти. Так щоб я сів і сказав, що зараз буду писати вірша – такого немає. А пісні на основі моїх віршів з'явилися завдяки побратимові. Він їх створює у програмі, яка працює на основі штучного інтелекту. І деякі із пісень штучний інтелект співає так, ніби відчуває мій стан. Навіть дуже вони мені до вподоби», – каже Іцхак Штерн.

Підписатися на канал "Є" в Youtube

Часто у своїх віршах пастор веде розмову із Богом, викладаючи у рядках болючі роздуми:

Не рівний мій крок, кульгаю.
Плачу, коли друзів втрачаю.
Світ божеволіє остаточно, війна.
Кохання, родина, дитина, труна…
На небо удень дивлюся,
Увечорі Богу молюся.
Питаю: Боже, невже це є Твоя воля,
Що у землі зруйнована доля?

***
Мені кажуть, що віру я втратив,
На шлях пекельний потрапив.
Замість любові до ворогів,
Не пробачаю їхніх боргів.
Можливо, ви досконалі в любові.
А, можливо, серед вас було мало крові.
Можливо, вас не катували,
І рідних ви не втрачали.
А можливо, я занадто живий…
Чи мій шлях на землі кривий?
Не виходить у мене пробачити ката.
Я питаю у Бога: Де відплата?

Іцхак Штерн розповідає, таких віршів багато, адже Бог завжди супроводжує його у думках.

Знайшов Бога він, каже, ще змолоду, коли отримав зцілення від важкої хвороби.

«Мені було 27 років, коли я захворів важкою недугою. Лікарі казали, що я маю мало часу для життя. Мама моя пішла до церкви. Це була протестантська церква, церква євангельська. Потім пішов я із дружиною та своїми маленькими донечками. Я пообіцяв Богу, що буду йому служити. І я отримав зцілення. З того часу хвороба більше не поверталася. А я почав проповідувати Євангеліє. Розповідати людям, що Бог може змінювати життя. І це дійсно так: коли людина починає вірити, її думки стають зовсім інакшими», – впевнений Іцхак Штерн.

І додає, що саме завдяки молитві знайшов свою місію: допомагати стареньким у хоспісі.

Хоспіс: як усе починалося

«Почав будувати хоспіс мій родич Євген Ткачов. Він захотів зробити таке місце, оскільки займався евакуацією людей зі зруйнованих місць. За старенькими, яких він рятував, ніхто не хотів доглядати. Самі дати раду вони собі не могли. Тим часом будиночок у Часовому Яру можна було придбати за 300 доларів. І так ми, разом з моєю церквою, і Євгеном почали: спочатку один будинок, потім два, потім три, потім чотири. Потім квартиру. Зробили ремонт. І якось я прийшов подивитися, як воно там працює. Прийшов, подивився, повернувся додому і почав молитися Богу. Кажу, кого мені знайти у хоспіс, щоб працював і допомагав там? А він мені каже, ти йди. І я пішов», – каже пастор.

Для стареньких у хоспісі чоловік готує великі казани зі смачними стравами, які, зауважує, обов'язково мають ще й виглядати смачно.

«Я почав готувати і навчив тих, хто поряд зі мною. Зараз кожного ранку в нас молочна каша. У селі , слава Богу, це простіше, ніж в місті зробити. Ми домовилися і кожного ранку нам тепер продають 10 літрів молока. Потім обід у нас - суп або борщ і друга страва: каша, або картопля, або рагу овочеве. Все домашнє. Звісно, взимку магазинне купуємо. Але коли, літо, то практично все домашнє. У нас слава Богу тут є селяни (про Великий Жванчик)», – говорить він.

Іцхак Штерн готує у хоспісі для стареньких. Фото: надано героєм матеріалу

А от у Часовому Яру хоспіс мав своє господарство: корови, свині, кури, індики… Утім після повномасштабного вторгнення господарчі будівлі були зруйновані внаслідок обстрілів.

З худоби щось продали, але більшість – пішло на їжу, зокрема, для військових і рятувальників.

Згодом обстріли почастіли, тож треба було релокуватися. Новий етап життя розпочався на Хмельниччині. Але прихисток, той, який зараз є, вдалось знайти не одразу, каже Іцхак Штерн.

Будівля хоспісу у Часовому Яру, 1 вересня, 2022 рік. Фото: Євген Ткачов/Facebook

Важкий переїзд і нова домівка – Хмельниччина

За словами пана Іцхака, як тільки мешканців хоспісу перевезли, у їхні помешкання у Часовому Яру почали влучати снаряди. Сама дорога видалась ще тим випробуванням, адже за тисячу кілометрів треба булро везти три десятки людей.

Серед вільних приміщень тоді знайшлося лише приміщення колишньої школи, яке виявилось зовсім не пристосованим для проживання. Ліжка ставили посеред класів.

«Наше майно везли дві 20-тонні машини. Перших чотирьох стареньких я віз на машині. А потім люди дали нам великий автобус. Але ж дорога у тисячу кілометрів, а тут маломобільні люди. Вибачте, кожен сам під себе ходив. Висадили нас у Голозубинцях, біля католицького храму. Вся моя банда порозбігалася… І ми двома машинами по 5 ходок перевозили їх у школу. А там не було ні гарячої води, нічого. Ми гріли воду, купали їх, одягали… Але потроху-потроху і поставили свої душові кабіни, які привезли з Часового Яру, і бойлери поставили. Налаштували побут і кілька років там пробули, доки не переїхали у Великий Жванчик», – каже Іцхак Штерн.

Мешканці хоспісу. Фото: надане героєм матеріалу

Як хоспіс розмістився у маєтку Хелминських

Коли хоспіс розмістився у школі, волонтери оббивали пороги, аби знайти більш придатне для проживання приміщення. Але коли облаштувались, це діло закинули, розповідає пастор.

За декілька років у соцзахисті повідомили: відремонтували будівлю у Великому Жванчику. Мовляв, переїжджайте, тут є всі необхідні умови.

«Переїзд зі старенькими не дуже приємне заняття. Але навесні 2024 року ми все ж перебрались. Зараз тут вже пів сотні стареньких. Живуть вони як пани», – жартує Іцхак Штерн.

Маєток, у якому живуть старенькі. Фото: niazkamenec.org.ua

Будівля, у яку релокувався хоспіс – панський маєток родини Хелминських, зведений у XIX столітті на манір італійських вілл. До наших часів він гарно зберігся, однак в останні роки потребував ремонту, який і зробили. До слова, раніше у цих приміщеннях був дитячий пульмонологічний санаторій.

«Майже весь автентичний інтер'єр зберігся. Є пару сходів, які залишилися з тих часів. Стіни дуже добрі. Метр точно є. Влітку не жарко, взимку не холодно. І соцзахист допомагає, як тільки може», – зауважує Іцхак Штерн.

За його словами, зараз усі процеси у хоспісі повністю налагоджені. Їжею й памперсами допомагають друзі. У місцевих жителів купують домашні продукти для страв. А ще на території маєтку є медзаклад, тож, коли треба лікаря – він завжди поруч.

«Також у Дунаєвецькій громаді у мене є друзі-баптисти. Вони приїжджають у хоспіс, спілкуються зі старенькими, пісні їм співають. Я навчив кухарів готувати і вони готують смачні страви. Тут такий догляд, якого у них геть не було. Майже як Турція, тільки моря нема. Єдине, за що зараз платимо – це дрова, якими палимо пічку і котел, щоб обігріти моїх стареньких», – каже пастор.

До стареньких часто навідуються волонтери. Фото: Valentyna Lagodzinska

«Тут мешкають люди з абсолютно різними долями»

Усі мешканці хоспісу у Великому Жванчику – зі сходу. Багато хто із них втратив свої домівки, багато у кого не залишилось родичів.

«У нас чоловік 12 геть без документів. Хтось бомбжував, хтось з руїн, у яких документи згоріли геть. Тобто утримання їхнє тільки на моїх друзях і на родині Євгена. Смаколики, фрукти для них купуємо теж завдяки допомозі друзів. Бо пенсій мешканців, які в нас є, не вистачає. Майже всі мають мінімальну пенсію. Шахтарських пенсій немає», – розповідає пастор.

З його слів, є тут кілька стареньких, які можуть дати собі раду, однак більшість із них – паліативні хворі, люди з психічними розладами.

«Деякі розуміють, що вони за 1000 кілометрів від домівки. А деякі геть не знають, що війна є. Це люди з абсолютно різними долями. Є жінка, яка має звання народної артистки СРСР з хорового співу. Є лікар-невролог. Є вчителька української мови. Є жінка, яка все життя була фермером. У кожного своя історія. Якби я сів писати книжки, я б вже пару-трійку випустив», – говорить Іцхак Штерн.

Усі мешканці хоспісу у Великому Жванчику – зі сходу. Фото: нададно героєм матеріалу

Бабця Галя, мешканка хоспісу. Фото: домашній хоспіс (Донбас — Хмельницька область)/Facebook

А ось і один із віршів Іцхака Штерна про хоспіс:

Хоспіс я назву – «Доль комора».
Люди тут зібрані, загалом, хворі.
Мають потреби в піклуванні,
А з часом, звісно ж, в похованні.
Як би вмів, написав книжку
І надрукував, як би мав знижку.
Нажаль, не володію епістолярним жанром,
І ваш час забираю дописом марним.
Але, саме зараз натхнення маю,
Думки до купи збираю.
За бабусю вирішив розповісти,
Вона вже нікому не пише листи.
Але вона, одна з небагатьох, живучих.
Радіє життю і рокам проминучим.
Зустріну її - вона посміхається,
Допомогти завжди намагається.
Кажу їй: Шурочка, гарного дня!
А вона посмішкою обгортає щодня.
Вимиє ретельно підлогу у школі,
А їй би, в цей час, гуляти на волі.
Співати пісні, готувати сніданок,
Та кожен день зустрічати світанок.
Але ж вона відкриває кватирку,
Та йде, бере знайому ганчірку.
Вона чекає борщу із м'ясом,
Та миє підлогу, забруднену часом,
Навіть, коли йде дощ із мрякою.
А я кажу їй Шурочка, дякую!

Все тримається на чистих помислах

Присвячувати себе іншим морально буває важко. Ще більш важко робити це у часи війни: коли звідусіль погані новини й суцільна зневіра. Але завдяки вірі, щирим помислам і правильному оточенню все можна витримати, впевнений пастор.

«Мене часто питають, чому я допомагаю. Мовляв, старенькі не вдячні і таке інше. Але я допомагаю не через подяку, а через Любов до людини, яка створена Богом. Біблія каже, якщо ти хочеш бути великим, будь маленьким. Якщо хочеш панувати, то стань слугою. У такі часи, коли війна забирає все, що маєш, найцінніше, що лишається – людяність. Сила у безкорисливій допомозі. Інакше у нас не вистачило б ніяких грошей, щоб це все зробити. Що мене самого тримає, то це молитва і кроки. Я багато ходжу, бо мені лікар сказав ходити. Встаю, справи зробив і в мандри тутешніми краєвидами. Помічаю на карті місця, а потім читаю в інтернеті їх історію», – ділиться він.

Чоловік каже, Кам'янеччина дуже подобається. Подобається історією і природою. Але часто й у думках з'являються рідний Донецьк та Часів Яр.

«Дуже мені хотілося б туди повернутись. На жаль, зараз моєї віри у те зовсім немає. Проте я вірю, що Бог може робити дива. Зрештою, як показала історія, всі імперії, побудовані на війні і на крові, руйнуються. І коли ж я йду лісом, полем і розмовляю з Богом, у мене все ж жевріє надія на краще…»

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.

Читайте також: Від конопель до ікряника: як харчувалися на Поділлі в піст та які суперфуди стануть трендом у вашому меню