«Я цемент замішаю руками»: про контрасти війни з поїздки на Ізюмщину

Добре, що картинки за вікном невеличкої автівки з наліпкою «Ніхто, крім нас» змінювалися плавно, так би мовити, поетапно. Бо різкий контраст, що разюче відрізняв захід і схід рідної України, змушував ставати дибки волосся і пришвидшував серцебиття, важкою кувалдою бив у скроні, заставляючи прозріти. Війна. Ось вона, війна.

Це не просто виття сирен, від якого у багатьох починається панічна атака. Це не просто перегляд новин, які тут, у відносно мирній, з, на щастя, поодинокими «прильотами» місцині, тригерять, й багато хто задля власного душевного спокою відмовляються від цієї «екзекуції». Це не просто трихвилинне вшанування навколішки кортежу з Героєм «На щиті» й мимолітний клубок у горлі від осягнення болю осиротілої родини та відчуття глибокої вдячності тому, хто більше ніколи не обійме найдорожчих. Це не просто донати, які для одних стали невід'ємним атрибутом, для інших – обтяжливим обов'язком… Направду – просто все непросто. Рідний регіон проводжав проливним дощем, що ним вдосвіта, плачучи, розрядилося небо.

Уже за кілька десятків кілометрів від столиці, шлях до якої долали добрих зо п'ять годин, дорогами майже безперервною вервечкою йшла військова техніка. Як у фільмі про Другу світову, на який змушували колись ходити в школі вчителі. Везуть гранатомети, танки… Поспішають. Обганяють зовсім маленьку на їхньому фоні сіру автівку й бус, з яким та йде в одній упряжці. Сірі узбіччя, камуфльовані або кольору хакі транспорт, техніка…

Харківщина, ніби намагаючись завчасно компенсувати емоції від далі побаченого, зустріла привітним лагідним сонечком

Харківщина, ніби намагаючись завчасно компенсувати емоції від далі побаченого, зустрічає привітним лагідним сонечком й майже червневою теплінню у квітні. У Харкові й околицях телефонний додаток зовсім по-іншому, до мурах по шкірі, до оскоми в зубах й гострого поколювання під нігтями, сповіщає про повітряну тривогу. Під час неї онлайнкарти на телефонах збиваються, раз по раз змінюючи локації фактичного перебування. Потрібно до комендантської дістатися Чугуєва. Щоб там заночувати. І вдосвіта рушити далі. Але як знайти дорогу? Чоловік, що стояв неподалік траси своєю автівкою, збагнувши, що подорожуючі все ж не зрозуміли з його пояснень, куди прямувати, мовив: «Гайда за мною». Розвернув авто, замислуватими лабіринтами вулиць вивіз на потрібну трасу, помахав з вікна рукою й повернувся.

Квартиру подобово знайшли нескоро: майже усе зайняте. Ціни, м'яко кажучи, трішки здивували. Як у пляжний сезон на морі. Проте цьому знайшлося пояснення. Є, як мовиться, попит, зростає й пропозиція. Дружини, рідні приїздять до Захисників. Приємна жінка чистою українською запрошує до ошатної домівки, де на стіні зі світлини гордо споглядає кіт Степан. Розповідає, що житло нещодавно відремонтоване після прильоту…

Зраночку всі збираються мовчки: вперед жене нелегка місія. Кава не ковтається. Слова не знаходяться. Сльози не тамуються.

За вікном автівки – як кадри зі страшного фільму жахів. Спустошена, розбомблена Ізюмщина. До половини, як трава у вмілого женця, скошені всеможливою орківською зброєю верхівки дерев обабіч доріг. Зчорнілі від болю й побаченого-звіданого, вони понуро, з легким непроникливим подивом проводжають невійськовий й неволонтерський транспорт. Вони відвикли. Їм пече. Пече кожен спогад. Що їх багато. І кожен ще свіжий. Печуть ті останні викрики, подихи, погляди і тих, хто навічно знайшов вічний спочинок тут, і тих, чиї тіла вдалося забрати.

За вікном автівки – як кадри зі страшного фільму жахів...

У полях і посадках працюють сапери. Все загороджено стрічками. Невмілий крок може стати фатальним. Коли ж їх розмінують повністю, оті місцини, що життям вирували-кипіли?

Військовий транспорт стрімко обганяє: він не їде – летить бездоріжжям. Війна. Обігнала крита вантажівка. Втомлені військові, побачивши цивільних, складають долонями фігурки сердечок, вселяючи впевненість: ми переможемо.
Зчорнілі каркаси колись будівель. Руїни. Школи, дитячі садочки, лікарні і пологові, житлові будинки, маркети, заправки… Від них залишилися фрагменти. Поодинокі й пекельно сумні. Хаотичною грудою, як картковий, вже вкритий ностальгійним пилом забуття колись ще дім. У нім жили. Його облаштовували, важко працюючи, заощаджуючи. У нім кохали. Виховували дітей і заварювали смачну каву. Сміялися і плакали. Планували і мріяли. Де зараз його мешканці?

На розгаченому дитячому майданчику дивом вціліла гойдалка сумним похитуванням згадує пустощі малюків й дзвінкоголосся...

На розгаченому дитячому майданчику дивом вціліла гойдалка сумним похитуванням згадує пустощі малюків й дзвінкоголосся. Чи судилося стати дорослими всім, хто тут зростав? Чи повернуться колись до цього місця ті, хто вижив?

Найстрашніше чомусь заглядають в самісіньку душу обстріляні храми. Залишки куполів ще норовлять прорізати небо, рвуться до Бога. Останки дзвіниць все ж, певно, винувато риторично прагнуть запитати, а якою мовою тут молилися?
Знову тривога. Знову навігатор викидає коники. Зупиняються на одному з перехресть. За кілька хвилин тут різко гальмують кілька автівок. Брудні, із заліпленими номерами. Звідти виходять наші військові. Зустрічаються. Усі обіймаються. Сліз вже навіть ніхто не тамує. Навіщо? Вирішують, хто поїде вперед. Й такою собі вервечкою-кортежом долають уже зовсім близьку відстань.

Відлунює болем крізь негоду й роки

Зупиняють на греблі красивого ставка. Обгорілі верхівки. Груда чогось. Це – залишки від того, що залишила по собі трагедія трирічної давнини. Тут дрібні деталі від автівки, її сидіння і навіть шапка… За метри два високий статний молодий чоловік, місцевий, завершує облаштовувати основу під пам'ятний знак. Його, знак, привезли з собою. Як і туї. Хлопці беруться хто садити деревця, хто встановлювати знак і флагштоки. Мовчки.

Усе роблять мовчки

Хлопці беруться хто садити деревця

Зайнятістю тамуються думки

«А є міксер для бетону?» – раптом пронизує тишу питання. «Я замішаю цемент руками», – озивається місцевий, втираючи рукавом сльозу. Його все ж переконують привезти необхідний інструмент… На мопеді під'їздить жінка. Вона, з'ясувалося, виконує обов'язки старости кількох сіл. Плачучи, обіймає приїжджих. Підходить ще одна місцева з вівчаркою. Це вона три роки тому переховувала до приїзду евакогрупи у своєму підвалі водія автівки, що тут підірвалася. Він був важким.

Три роки тому на цьому місці підірвалася автівка з розвідниками, які поверталися із завдання. Один загинув миттєво. Четверо відбулися травмами різного ступеню важкості. Цього дня встановлювали полеглому тут пантеон.

Хлопці з'їхалися з різних локацій. Не бачилися давно. Поголені й напарфумлені, трималися так гідно, що й не скажеш, що після важкої ночі, яка не захистила від втрат. Не стримують сліз лише, коли дивляться в очі рідним. Сірою автівкою понад тисячу кілометрів здолала старша донька загиблого з мамою й подругою. Бусом везли пам'ятний знак і нехитру провізію хлопцям його товариш і кум.

Двоє з побратимів були тієї фатальної миті у тій автівці. Рідні, знайомі з ними. З одним – давно. Той кілька разів приїздив на могилу ще в 2022-му. Розповідав, як все сталося і як зуміли вивезти тіло. Він повернувся з Бельгії, де тривало жив і працював, у перший день повномасштабного вторгнення. Відправив дружину з двома дітьми за кордон і пішов до військкомату. Енергійний, сповнений життя, весельчак і жартівник, той, хто, здавалося, без зусиль, вирішував проблеми будь-якої складності, він змінився до невпізнання. «Що з мовою?» – запитали, коли почули, що сильно заїкається. «Це вже він розмовляє», – відповів за нього побратим. «Контузія?» «І не одна. Лікуватися не хоче, – продовжив все той же побратим. – Молодий, гарячий. Воювати рветься».

До неба здіймаються прапори

До неба підіймаються прапори: бригадний і ротний. Капелан освячує пантеон. Оркестр грає Гімн. А разом із ним і з салютом-вшануванням, що натискають на курок побратими, до неба здіймається страшний зойк незагойного болю. Добре, що його заглушують постріли і Славень.

До підніжжя лягають квіти

«Ми б хотіли з вами розрахуватися», – звертаються до місцевого, що тривало займався облаштуванням-облагородженням місця. «А як нам розрахуватися з вами?» – запитав, обійняв і заплакав.

«Для нас він – невідомий солдат, – зізналася староста, обіцяючи доглядати це місце гордості і болю. – Але ми вдячні йому за життя і низько схиляємо перед вами голову».

До підніжжя лягають квіти. А потім спогади. Болючі і щемливі. Характеризували, хвалили, відтворювали у пам'яті сумні і курйозні моменти. Наголошували на мужності, хоробрості, безстрашності і справжності. Гордилися, що мали честь боронити країну пліч-о-пліч із ним.

Розвіднику - честь

Від спогадів перейшли до життя, як мовиться, в тилу. Хлопці в пікселі були відвертими. Не приховували, що їм болить, що нині до військових більшість ставиться значно гірше, ніж тоді, у 2022-му. Що все частіше ця війна стає війною окремих людей, а не згуртованої нації, як належить.

«Багато бояться працівників ТЦК, робота яких обростає уже міфами-страшилками, – міркують. – А чому взагалі хтось когось ловити мусить? Якщо людина вкрала, то порушила закон, нею займається поліція. А якщо військовозобов'язаний не з'явився до потрібної установи, то він не порушив закон? Якщо є чоловіки, які з моменту війни не вийшли за межі власного житла, то під час Переможного маршу одягнуть вишиванки першими? Якщо існує маса способів виїзду-втечі військовозобов'язаних за кордон – отже, набиваються чиїсь кишені. Тих, для кого зараз, як мовиться, жнива. А може, відкрити кордони, хай їдуть? Вони все одно не візьмуть в руки зброю, бо вони «не створені для війни».

Та найбільше їм не осягаються мрії деяких про так званий хиткий мир, про здачу територій: «То давайте тоді викреслимо з історії оцих три, вірніше, 11 років таки героїчного спротиву. Давайте знівелюємо ці непомірні втрати, що їх неосяжно багато. Давайте знецінимо подвиги, якими захоплюється світ…»

Давайте, врешті, заявимо: нема такої нації, як українці. Не хочемо? Хочемо гордо залишити нащадкам вільну і свободолюбну Україну? То докладімо максимум зусиль. Кожен на своєму місці.

За тисячу кілометрів від рідного ставка

…Знову обійми. Прощання. Сльози? А вони так і не спинялися. Лиш зовсім молодий заступник командира роти навмисно зодягнув окуляри, хотів довести стереотипне: мужчини не плачуть. Та скельця окулярів й струмочки обличчям, що залишали білі сліди, доводили зворотне. Роз'їжджалися. Захисники на позиції. Рідні додому.

«Ви тримайтеся». «А ви повертайтеся. Живими». Дівчина з сірої автівки дивилася на ставок і не могла осягнути фатум долі: татусь загинув на греблі ставка до болю схожого на той, який орендував впродовж чверть століття. Набрала в кульок землі, щоб завезти на могилу. Це вони зроблять разом з молодшою сестричкою, яка залишалася вдома, аби піти на третю річницю загибелі на могилу із рідними і друзями родини.

Поверталися мовчки. У головах вирував мікс з емоцій, спогадів, міркувань, осягнень, побаченого. У серцях кровотеча – ніби хтось зухвало і різко полоснув лезом. У душах зовсім порожньо.

«Від чоловіків повертаєтеся?» – запитав на блокпосту поліцейський, почувши куди і звідки. «Ні. Ми татові….» – сльози не дали продовжити, хоч вміє триматися мужньо. «На місці загибелі…» – намагалася допомогти дружина. «А ми просто жодного разу не наважилися озвучити вголос, куди їдемо, – підсумувала згодом подруга. – Виявляється, це важко».

…Хмельницький зустрів проливним дощем. Принесли на могилу землю. А тут – море букетів. Це свідчить про пам'ять.

…На жаль, таких пам'ятних знаків у нас буде чимало. Лише б не даремно. Лише б не дарма.

…Пам'ятний знак встановили на Ізюмщині Едуарду Садомському, головному сержанту розвідроти. Якому назавжди 48. Який в перший день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. Заради двох донечок, які були сенсом його життя, заради ненароджених внуків, заради рідних, друзів, України.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів.