«У тилу я не буду – хочу на передову»: історія захисника Василя Сапіташа з Деражнянщини

«У тилу я не буду – хочу на передову, – пригадує слова чоловіка Олена Сапіташ. – І навіть маючи другу групи інвалідності, після початку повномасштабного вторгнення добровольцем записався до війська».

Олена та Василь познайомилися 2002 року в дитячому таборі «Лісова казка», який влітку гостинно чекав на школярів у селі Головчинці, що на Хмельниччині. Дівчина там проходила практику, навчаючись у педагогічному вузі. А він возив дітей на відпочинок і оздоровлення. Коли запропонували посаду вихователя, Василь з радістю погодився.

Весілля зіграли через два роки. А мешкати чоловік переїхав з рідного Летичева до дружини в селище Лозове. Тривалий час працював водієм на місцевій підстанції швидкої допомоги.

«Василь дуже полюбляв грати в шахи, у футбол, обожнював риболовлю, – пригадує Олена. – Душі не чув у донечці, був надзвичайним татом…

Коли у 2013 році почався Майдан, а згодом російські окупанти перейшли кордон України, чоловік не міг спокійно дивитися новини: все казав, що повинен теж бути там. Свого часу відслужив строкову службу, тож вважав своїм обов'язком стати на захист країни».

Навіть попри хвороби та підкошене здоров'я, Василь Сапіташ все одно рвався до війська, бо хотів зробити максимум користі для рідної землі.

Здійснилася його мрія 4 липня 2014-го. Відтоді прапорщик Василь Сапіташ, який добровільно пішов до військкомату, виконував бойові завдання на Донеччині та Луганщині.

«За рік служби лише один раз приїздив додому, коли захворіла мама. Проте часто телефонував, заспокоював. Дуже важко переніс загибель товариша. Але наголошував, що в тилу відсиджуватися не буде», каже Олена.

У грудні 2015 року отримав поранення в ногу. Тривале лікування не дало потрібного результату – кістка погано зросталася. Ще певний час продовжував служити у військовій частині, а згодом з армії його списали за станом здоров'я. Через проблеми з ногою, на яку продовжував кульгати, отримав інвалідність. Спочатку третю групу, а після перенесеного інфаркту – другу.

«Проте всидіти вдома не міг – почав волонтерити, – продовжує Олена. – Возив на передову і автомобілі, придбані за кошти односельчан, громади, і харчі, і одяг, і взуття. Словом, разом з такими ж, як і сам, намагався закрити потреби і своїх побратимів, і військових різних підрозділів».

Василь Володимирович не здався, коли у перші дні повномасштабного вторгнення йому відмовили у військкоматі – записався добровольцем до третьої танкової бригади. Знову переніс інфаркт. Знову списали. Але 7 березня 2023-го вже служив у мобільному прикордонному загоні. Мав звання штаб-сержанта.

Через дев'ять днів – третій інфаркт. До Волочиської районної лікарні Василя живим не довезли…

«Нині я мушу сама виконувати те, про що він мріяв, що планував, – каже дружина. – Попри роботу в дитсадку, здала на права, придбала автомобіль, бо Василь так хотів. Знаєте, він мені допомагає. Постійно наче відчуваю його підтримку, його міцне плече…»

"Тебе нема, а я усе чекаю. Все думаю, що ти іще прийдеш..." з вірша, який Олена присвятила коханому. Фото з домашнього архіву.

Після смерті коханого Олена почала писати вірші. Про нього, для нього. Часто ходить на кладовище, розповідає новини… Жінка старається зробити все так, як би хотів її Василь. Уже за двох.

Читайте також: Хмельницькому районі відкрили меморіальну дошку захиснику Дмитру Людвіку

Ця стаття стала можливою за підтримки програми «Голоси України», яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Лабораторією журналістики суспільного інтересу спільно з Європейським центром свободи преси та медіа і фінансується Федеральним міністерством закордонних справ Німеччини. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.