Жив футболом та мріяв про власну справу: історія захисника з Білогір'я Дмитра Поліщука

Світлана Поліщук ростила єдиного сина сама. Він був для неї цілим Всесвітом, опорою та сенсом життя. В Білогір'ї, де мешкали, хлопчик добре навчався в школі. Захоплювався історією. Вищу освіту здобув у Тернопільському національному економічному університеті за спеціальністю «фінанси, банківська справа» .

«Любив життя, займався спортом. Найбільше любив футбол. Не раз брав участь у змаганнях, як місцевих, так і Всеукраїнських. Неодноразово був нагороджений кубками. Ще будучи студентом, влаштувався на роботу футбольним аналітиком. Винаймав квартиру та мріяв відкрити власну справу», – розповіла мама Світлана Олександрівна.

У вузі Дмитро також задумувався над тим, щоб вступити на військову кафедру, проте на той час потрібна була чимала сума, зібрати яку все ніяк не вдавалося. Хоча й Світлана Олександрівна не один рік їздила по заробітках, щоб поставити сина на ноги, вивчити...

Дмитро Поліщук поліг на Донеччині 15 вересня 2024 року. Фото з сімейного архіву.

«Коли почалася велика війна, я була в Києві. З сином бачилися рідко. Здебільшого спілкувалися телефоном. Він жив і працював у Тернополі. А 1 червня 2024 року набрав мене і повідомив, що його мобілізували», – пригадує мама.
Навчання Дмитро проходив на Рівненщині, у 100-ій окремій механізованій бригаді ЗСУ. Півтора місяці вчили його на стрільця-санітара. А в 20-х числах липня вже був на Бахмутському напрямку Донеччини. Взяв собі позивний «Банкір».

«Востаннє розмовляла з сином 14 вересня, – каже Світлана Олександрівна. – Він набирав мене і в день, і пізно ввечері. Попереджав, що має провести на позицію побратимів. Але не знав, чи накажуть залишитися з ними, чи вертатися… А наступного дня його телефон вже був не в мережі. У серці міцно засіла тривога: чому не телефонує, чому не пише, не дає про себе знати. Але заспокоювала себе – треба почекати, все буде добре».

Надіям матері не судилося збутися. 21 вересня її повідомили з місцевого ТЦК, що Дмитро пропав безвісти…
«Набрала командира, де служив син. Запитала, де моя дитина. Він не відразу зміг відповісти – шукав якісь папери. Після довгої паузи почула найстрашніше: «На жаль, Ваш син загинув», – досі переживає невимовний біль мати.

Спочатку Світлана Олександрівна не вірила. Сподівалася, що є хоч один відсоток надії, що це не він, що живий. Затим були довгих вісім місяців жахливого очікування експертизи ДНК. І – співпадіння…

«Від одного з побратимів, який вважав мого Діму своїм молодшим братом, вдалося дізнатися, що син загинув миттєво. Був за метрів десять від нього, коли Дмитро потрапив під мінометний обстріл. Тіло дуже сильно обгоріло, до невпізнання…» – поділилася своїм болем мати.

Поховали Захисника на Алеї Слави в Білогір'ї 1 червня 2025 року. Фото з сімейного архіву.

Поховали Захисника 1 червня 2025 року, рівно через рік, як переступив поріг військкомату. Він загинув за кілька днів до свого 28-го дня народження…

«Не встиг син створити сім'ї... Не встиг потішити онуками...» – крізь сльози ділиться своїми надіями, яким вже не судилося збутися.

Війна забрала ще одного Героя... Але не стерла пам'ять про нього. Бо пам'ять про таких, як Дмитро, живе в серцях людей. Вона живе у словах його друзів, у сльозах матері, у поглядах побратимів, у небі над Білогірщиною. Небі, яке Дмитро з своїми побратимами тепер навічно тримає.

Читайте також: Коли дідусь зник безвісти, він часто приходив уві сні онуку: історія Юрія Юськова з Хмельниччини