В житті, як на довгій ниві

 Ще у пологовому будинку її покинула мати, якій на той час було 15 років: вирушила у світ шукати кращої долі. Галина пам’ятає різні дитбудинки, куди її переводили. Коли вона пішла у перший клас, біля неї за парту сів хлопчик з великими карими очима й відразу сказав: «Мене звати Льоня». Мабуть, із цього дня й почалося їхнє кохання.
Льоня також не знав своїх батьків. Жив у бабусі Олени, але того літа старенька померла – і його відправили до дитбудинку. Тепер він щодня чекав на Галину біля воріт школи і частував смачненьким: то цукеркою, то яблуком, які завжди мав у кишені. З першого до шостого класу вони сиділи за однією партою. Після уроків ішли до бібліотеки.
У сьомому класі Леоніда перевели до іншого дитбудинку. Галина попросила Максима Івановича, директора, перевести і її туди. Опинилися вони разом у великому місті, яке їм одразу ж сподобалося.
Після закінчення школи одружилися. Не було пишної сукні, дорогого весілля, зате подружжя отримало подарунок від міськради: їм надали кімнату в сімейному гуртожитку. Молодята були на сьомому  небі від щастя. Вони ніколи не мали постійного власного житла, тому завжди мріяли про свою, бодай однокімнатну квартиру. Леонід влаштувався на дві роботи і ще підробляв удома: виготовляв вікна та двері (стало в нагоді навчання у майстерні дитбудинку). Галина також не сиділа, склавши руки: працювала, а у вільний час вишивала серветки, рушники та скатертини. На її вироби був чималий попит, а пізніше і замовлення робили. Через п’ять років вони вже мали власну трикімнатну квартиру. Невдовзі народилася донечка Іринка.
Одного зимового вечора Леонід, повертаючись з роботи, забіг у магазин дещо купити. Коли переходив вулицю, з-за рогу раптово з’явився автомобіль… Чоловік помер на місці аварії.
Через три місяці після смерті Леоніда Галина народила сина, якого назвала Олександром. Залишилася вона сама з двома дітками. Два роки жінка ледве зводила кінці з кінцями. Її вишивки вже не мали такої популярності, як раніше. «Доброзичливці» пропонували зробити обмін квартири. Але вона розуміла, що квартира потрібна її дітям, адже їм більше нема на кого розраховувати. Проте Галина не впадала у розпач і сподівалася  на те, що життя покращиться. Оформивши дітей у дитячий садочок, знову пішла працювати.
Одного вечора, зайшовши до квартири, Галина мало не втратила свідомість: у її помешканні побували злодії! Викрали цінні речі, гроші, які вона складала на пам’ятник чоловікові. А головне – поцупили всі рушники, котрі вишивала для доньки. Невдовзі до них завітав дільничний міліціонер. І хоча господиня була дуже заклопотана, однак помітила, що він дуже вродливий: високий, стрункий, із темно-карими очима. З його допомогою грабіжників швидко знайшли – це були підлітки з того ж будинку. На цьому зустрічі Галини з Андрієм мали б припинитися, та чоловік часто заходив до неї вечорами. Спочатку цих зустрічей більше чекали діти, ніж жінка, оскільки дільничний ніколи не приходив із порожніми руками, завжди приносив їм ласощі, грався з ними.
А коли Галина вкладала малих спати, прощався і йшов додому.
Одного разу трапилася прикра історія. Галина, як завжди, зайшла у дитсадок за дітьми, та їх там не було. Вихователька провела жінку до кабінету завідуючої. Там їй повідомили, що її діти зникли: під час прогулянки вони непомітно вийшли за територію. У Галини стався серцевий напад. «Швидка» забрала її до лікарні, де поставили діагноз: інфаркт. Коли жінка отямилася, першим її запитанням було: «Де мої діти?». Всі, ховаючи очі, мовчали.
Із завмиранням серця Галина повертала голову до кожного, хто заходив у реанімаційну палату. Але члени медперсоналу нічого про дітей не знали. Всі їй щиро співчували, та нічим зарадити не могли.
І знову допоміг знайомий дільничний. Саме він знайшов дітей у покинутому складському приміщенні. Але лікар заборонив приводити дітей до Галини, боячись повторного серцевого нападу. Однак Андрій переконав його, що діти – це перші ліки для хворої. Так і вийшло. Галина почала швидко одужувати. І через два тижні її виписали з умовою, що ще кілька днів вона дотримуватиметься вимог лікарів.
А вдома на неї чекав справжній сюрприз. Усі ці дні Андрій жив у її помешканні та доглядав за дітьми. У квартирі все сяяло чистотою, а з кухні смачно пахло.
Ще два тижні Галина не підводилася з ліжка. Андрій узяв відпустку за власний рахунок і опікувався нею, наче дитиною. Водив дітей у садочок, готував, прав.
Минуло півроку. Завдяки Андрієві Галина повністю вилікувалася. На роботі вона ледве досиджувала свою зміну (працювала на прохідній заводу) і поспішала додому, де на неї чекали Андрій та діти. Так вони пережили першу спільну зиму. Навесні Сашко готувався до випуску в дитсадку. Андрій обіцяв, що влітку всі вони поїдуть відпочивати в Одесу, де живе його мати. Але не вийшло так, як хотіли… Якось у квартирі пролунав телефонний дзвінок. Тривожний голос повідомив, що Андрієву матір госпіталізували в лікарню з тяжкою хворобою. Галина віддала всі грошові заощадження, ще й позичила. Його не було місяць. Він часто телефонував, розповідав, як йому важко, адже матір лежала нерухома. Галина щиро співчувала, надсилала гроші.
Невдовзі Андрій приїхав, проте був не таким, як завжди. Він поховав матір, єдину рідну людину. У розмові сказав, що виїжджає до Одеси, оскільки материна квартира переходить у його власність. А перед тим він запропонував Галині вийти за нього заміж. Вона так боялася розлуки, що відразу ж погодилася.
У перші ж вихідні скликали гостей і влаштували весілля. Ніхто не дивувався, чому вони, не взявши шлюбу, роблять весілля: молодим видніше.
Врешті-решт, квартиру в Одесі оформили на Андрія, а свою квартиру Галина продала. Гроші, як годиться, зберігав чоловік. А на роботі колеги докоряли Галині: «Навіщо ти тут усе продала, якщо не знаєш, що на тебе чекає в Одесі?». Усе було б добре, якби вона тоді прислухалася до цих слів…  
Після приїзду до Одеси на них чекав Андріїв друг Микола. Він повідомив, що загубив ключі від квартири Андрія, тому переночувати їм доведеться у нього. Це насторожило жінку, але вона одразу ж відкинула тривожні думки. Товариш виявився дуже гостинним. Повечерявши, полягали спати. Вранці, коли Галина прокинулася, чоловіків не було у квартирі. Жодних повідомлень від них не знайшла. До вечора вона порядкувала, сподіваючись, що чоловіки незабаром прийдуть. Коли стемніло, до помешкання зайшла молода жінка. Після розмови з нею Галина зрозуміла, що її ошукали. Андрій не мав матері в Одесі, тож і квартири в нього не було. З органів його вигнали, відтак він і обрав Галину як жертву. А його друг був коханцем власниці цієї квартири. Більше місяця Галина з дітьми жила в Ольги. Тимчасово влаштувалася на роботу двірником. А невдовзі її за хороше ставлення до своїх обов’язків взяли на постійну роботу. Згодом сім’я отримала квартиру в підвальному приміщенні. «Звісно, не палац, але своє житло», – думала жінка. А Ольга постійно навідувалася до них: то щось смачненьке принесе, то іграшки. У самої дітей не було. Весь час вона таємно від Галини розшукувала Андрія, однак пошуки не були успішними.
Минули роки. Діти навчалися у школі, переходили з класу в клас із відмінними знаннями. Галина закінчила курси бухгалтерів і працювала касиром у магазині.
Зміна підходила до кінця. Покупців майже не було. Галина, замислившись, ледь не заснула. Раптом у приміщення вдерлося двоє озброєних чоловіків у масках. Жінка, ризикуючи життям, натиснула на сигнальну кнопку. Через декілька хвилин заскрипіли гальма міліцейського автомобіля. Під час узяття грабіжників одного з них поранили. Стікаючи кров’ю, він лежав на підлозі. Коли приїхала карета «швидкої», Галина зняла з нього маску і скрикнула: «Андрію!».
… Вона двічі здавала для нього кров, адже мала з ним однакову групу. Щодня відвідувала у лікарні. А головне, що цих відвідин хотіли її діти. Вони пам’ятали про нього лише хороше. Андрій був дуже вдячний жінці, та йому було соромно за свої вчинки, тому він постійно мовчав.
Якось, коли Галина прийшла у лікарню, їй повідомили, що Андрія виписали і забрали у в’язницю.
Вона була на суді. Йому дали три роки ув’язнення. Галині дозволили побачення. Вона передала Андрієві одяг та харчі. А він узяв її за руки і сказав, ховаючи очі: «Пробач мені за все. Життя не гладило мене по голівці. Я теж виховувався в інтернаті, хоча мав батька. Мати померла, коли мені було п’ять років. А коли мене вигнали з роботи, не було за що жити. Ось і вибрав тебе. Вибач. Дочекайся мене. Я поверну тобі гроші. Я кохаю тебе!».
Галина не дорікнула йому, а лише відповіла: «Я підтримуватиму тебе, поки ти будеш ув’язнений. А там життя покаже»…