Щастя з гірким присмаком

Що їй доля підготувала? Аби ж то гарну роботу знайти, в першу чергу, одягнутися пристойно, а там можна буде вже й про заміжжя подумати. Тому дівчина до клубу не бігала: по-перше, старанно вчилася в інституті, а у вихідні нечасто додому приїздила, бо бракувало грошей, а по-друге, не мала такого вбрання, щоб хизуватися ним на танцях.
Нарешті, диплом у руках. Дівчина думала, що на молоду вчительку в селі чекають юрби гідних наречених. Мудрі подруги ще на третьому курсі повиходили заміж, а вона все ретельно конспектувала класиків. Тепер подруги живуть у місті, а такі скромні, як Ганна, поїхали у пошуках щастя туди, куди дали направлення: у далекі села.
Новина про те, що приїхала молода вчителька, миттю облетіла село.
Сприйняла її громада такою, як є: тихою, скромною, непримітною, немов і завжди тут жила. А щодо женихів, то де тут їм взятися? Ті, кому за 18, пішли в армію і не повернулися: після служби одружилися в містах. Залишилося зо два їздових, кілька пастухів та один тракторист. Решта представників чоловічого населення, в тому числі й учителі, одружені.
– Ну й дурна, що не гуляла в місті, – іноді подумки картала себе Ганна, перевіряючи нескінченні контрольні роботи.
Минув час. З першим снігом з’явився у селі й «принц»: зі служби в армії повернувся Петро. Вродливий, стрункий, чорнобровий, а на вустах солодка таємнича усмішка, очі чорні, отак, здається, й з’їв би тими очима!
– А, хай собі там буде, – думала Ганна. – Яке мені до нього діло?
Проте хлопець так не думав: «А що? Одружитися з учителькою було б непогано. Нехай село погомонить. Ну то й що, як я без диплома, а втім, вистачить й одного для дому».
– Чи не думаєте ви, що ми створені одне для одного? – спитав у Ганни після того, як провів її з клубу після концерту додому.
– Я не знаю, – зашарілася дівчина.
Петро, між тим, продовжував:
– Як на мене, то ліпшої пари за вас не шукатиму, але якщо я чимось не до вподоби, то до ваших послуг в селі є ще два пастухи і тракторист.
Думати Ганні вже не було про що, тут і так уже голова йшла обертом від несподіваного щастя – такий красень до рук іде.
Весілля відбулося, почалися будні.
Чоловік господарством не займався, дітей, які народилися, Ганна Федорівна возила до школи у візочку, на перерві годувала, а під час уроків вільні колеги доглядали за ними. А Петро вирішив їхати на навчання. Дали йому направлення у партійну школу. Ганна справно тягнула хазяйського воза, сподіваючись, що коли чоловік вивчиться, у них все буде по-іншому. А поки щонеділі ладнувала йому чистий одяг і харчі, а сама з дітками як-небудь перебивалася.
Нарешті дочекалася випуску. Повернувся Петро з дипломом, призначили його секретарем партійної організації. Усі гроші, які заробляли обоє, Петро забирав у своє розпорядження, бо йому й одягнутися гарно треба, й випити, в район їхати, на конференції тощо. Чоловік жив у своє задоволення. Ганна Федорівна завжди ходила в одному костюмі й пальто, яке давно вийшло з моди. Петро, крім того, не минав жодної жінки, лише своєї начебто не помічав.
Якось Ганна намагалася навернути чоловіка на розум, то він, розлючений, вигукнув:
– Та ти хто така, щоб мені вказувати? Ти ж проти мене взагалі тупа!
– Я тепер – тупа, – болісно скривилася  жінка й замовкла ображено. Чого тільки не зазнала вона за всі роки від нього: і босу на мороз виганяв, і пальці дверима притискав, і окропом парив. Все терпіла й замовчувала. А кому скаржитися?
Іноді знайомі його запитували:
– Якщо дружину не кохаєш, чому не розлучаєтеся?
– Е, ні, – казав розумник, – мені не можна, я – партійний, на кар’єрі позначиться. От як помре...
А вона не вмирала. Діти тим часом виросли, закінчили інститути, одружилися.
Клубок, що мотався стільки років, дійшов свого кінця: надмірної пиятики організм Петра не витримав, і він помер, не доживши до пенсії багато років. Вона плакала за ним, бо ж так треба, а сторонні дивувалися, адже  він так її ображав!..
В статусі вдови Ганна Федорівна, перш за все, відрізала косу, зробила зачіску, по-друге, купила собі пристойний одяг.
– Яка ж вона гарна! – дивувалися люди. – Мов не переносила тих тортур, а на обличчі – ні зморщечки. Що то – хороша вдача.
А вона на те лише усміхалася, бо за всі роки заміжжя не мала навіть права на усмішку.
Добрі люди згодом посватали їй вдівця, доброго чоловіка.
– А чому б і ні? – погодилася Ганна. Адже діти далеко, а вона сама.
Вона просто віджила. Обнови справила! Чоловік її жалів, допомагав, вона вперше пізнала справжнє кохання.
– Це мене Бог нагородив за моє терпіння, – сказала жінка подрузі й пошепки додала, – я щаслива, аби не зурочити.
Це продовжувалося рік. Тут приїхали дочки.
– Це хто? – запитали.
– Мій чоловік. Він хороший, – гордо відповіла жінка.
– То ти своє життя влаштовуєш, а про нас не думаєш! Щоб через добу його не було! А ти збирайся, поїдеш із нами!
Чоловік мовчки пішов з хати. Оселю продали, матір забрали лише з  клунком найнеобхіднішого і перевезли ближче до свого міста. Купили їй хатину і поросят, аби ростила для них. Так вона опинилася в нашому селі, де доживала віку. Тут вже остаточно змарніла її краса, пропало здоров’я.
За пенсію купувала зерно, годувала свиней, діти раз в рік приїздили за м’ясом. Тягала клунки на плечах до млина, доки могла. А потім серце не витримало, і Ганни не стало. Лише скромний обеліск на кладовищі нагадує, що тут покоїться та, яка так мріяла про щастя.