Одна адреса на всіх…

Мешканці будинку тимчасового перебування громадян, які втратили зв’язок з сім’ями «Центр реабілітації бездомних (безпритульних) «Промінь надії», що у хмельницькому мікрорайоні Ружична, усі прописані за адресою: Житецького, 22. Ми завітали до притулку одразу після обіду, коли попоївши гарячого і повсідавшись на лавках, чоловіки і жінки мирно спілкувалися один з одним. «Націлена» у їхній бік фотокамера лякала бомжів, але від нестачі спілкування до розмов тут спраглі всі, тож поза кадром охоче розповідають про життя-буття.
«Ви, наче з іншої планети», – не приховує емоцій безпритульний Сергій. Зважаючи на його зовнішній вигляд, молодому чоловікові важко приписати статус «безхатченка», він радше схожий на заблукалого американця, особливо коли починає «кидати» у наш бік всілякі словечка англійською мовою. Як розповідає соціальний працівник центру Людмила Шевчук, Сергій працює вантажником на базарі, але жити не має де. Кілька разів намагався зняти житло, та коли закінчуються гроші, постійно повертається. «Алкоголем він не зловживає, судимостей не має, – каже Людмила Іванівна, – якби знайшлася хороша жінка – став би для неї чудовим чоловіком».
У кожного з тутешніх мешканців своя історія. Проте, за словами директора центру Олександра Яцишина, 70 відсотків безпритульних – колишні «зеки».
Приміром 34-річний Андрій, звільнився з місць не дуже віддалених лише третього січня. Раніше у нього було житло, але як каже сам чоловік – «з квартирою мене «кинули». «На вокзалі спіймала міліція і сказали, аби я їхав сюди, – розповідає Андрій. – У притулку я зміг помитися і поголитися, мене нагодували і дали чистий одяг. Пообіцяли допомогти з документами, але навіть на те, щоб зробити фото для паспорта потрібні 30 гривень, яких я не маю. Третій день поспіль ходжу по місту і шукаю роботу, але поки що безрезультатно».
«Якщо людина, як кажуть, самі роботодавці «підозрілої зовнішності» – на роботу таку беруть не вельми охоче», – констатує соціальний працівник.
А ось пані Діану, яка у «Промені надії» живе вже майже півроку, на вулицю «виселила» свекруха. Жінка потрапила сюди з обмороженими ногами, тому у лікарні їй ампутували пальці. У центрі Діані подобається. «Годують, дають одяг, є де попрати, – каже, – і на добре слово ніхто не скупиться».
Ледве пересувається територією закладу і пан Петро. Батьки його давно померли, братів убили, а дружини чоловік ніколи не мав. Раніше у братів була батьківська хата, але відправивши Петра у психіатричну лікарню, вони його виписали, а житло продали...
«На вулиці зараз не травень, холодно, – каже завідувач господарством Василь Худайбєрдієв, який разом із підопічними облаштовує нову кімнату – люди масово йдуть до нас. Зараз у «Промені надії» живе 26 чоловіків і 7 жінок. Саме тому, ми прийняли рішення зробити дві чоловічі кімнати, замість однієї, як було раніше. За необхідності доставляємо ліжка і можемо розмістити до 60 людей. Проте, якщо ліжка ще десь можна роздобути, то з матрацами і постільною білизною у нас дуже велика проблема».