Марія Кухар сама садить город, рубає дрова, не визнає ні хвороб, ні холоду…

Коли ми запитали її про вік, вона повідомила: «Через два роки і чотири місяці мені буде 80…». Хоч взагалі Марія Софронівна, мешканка села Круті Броди, що на Ярмолинеччині, не виглядає на свої 78 років. Приємна, надзвичайно позитивна, з гарними інтелігентними рисами обличчя жінка, вразила нас чудовою пам’яттю та літературною мовою. Спочатку ми навіть подумали, що вона - колишня вчителька. «Ні, - заперечила тітка Марія, - просто я багато читаю, ще й колишнім сусідам (із Баранівки, де колись жила) газети даю почитати.
І тут же видала нам рецепт для гарного самопочуття: «Дві невеличкі гілочки з сосни запарюю у склянці води і випиваю протягом дня».
Без сумніву, гарному здоров’ю сприяє й нехитра їжа: чорний хліб (білий - то, за її словами, марципани), олія, тюлька. Кисла капуста, огірок, помідори. І козяче молоко. Влітку збирає гриби - через річку від її хати розкинувся ліс. «Хоч би коли попросила купити ковбаски чи рибки, - каже соціальний працівник Марія Ліщишен. - Вона навіть борщу ніколи не варить. Каже, що то «ізмішлєнцово». Їсть усе пісне, з жирного - лише трохи олії. Щодо спиртного, то вона навіть не знає смаку горілки чи вина. П’є лише воду і чай з трав.
Взагалі тітка Марія економить на всьому, шкодує навіть оселедця купити. Але всім, хто прийде, позичає. А люди - хто як: хто віддасть, а хто - ні, то вона ніколи не пом’янеться».

«Я все життя сама»
«Брат помер у 2000 році, 27 червня, - знову вражає своєю пам’яттю Марія Софронівна. - І тепер я тут хазяйную».
… Коли її молодший брат, Роман, з яким жила у Баранівці, впавши посеред дороги, помер, старший, Іван, самотній інвалід Великої Вітчизняної війни, покликав Марію до себе. Прийшовши з війни з осколком у серці, він так з ним і помер. За операцію не брався жоден лікар, боячись, що чоловік не переживе її, оскільки осколок міг би зачепити серцевий м’яз.
… Худенька, маленька, вона тримається і бадьориться. Але іноді сплакне, бо все життя сама, «нема кому заступитися», - каже вона.
У 21 - вийшла заміж, а через шість тижнів уже розлучилася. Потім чоловік одружився ще раз. Але якось, вийшовши з подвір’я, впав і потрапив під воза з силосом. Після цього прожив ще десять років, але вже інвалідом на візку.
Марія ж заміж більше не виходила - тему чоловіків закрила для себе раз і назавжди. А через кілька років поїхала до сестри на Східну Україну, і дванадцять років пропрацювала там, майже половину з них - вантажником на автобазі. Крім роботи, піклування про родину сестри, не знала нічого. Хоча, як каже сільський голова Ірина Дорош, з її інтелектом вона могла б завиграшки здобути освіту. (Взагалі, за словами Ірини Ярославівни, рід Кухарів дуже інтелігентний. З нього вийшли і наукові співробітники, і лікарі, й інженери…).
Назад Марія повернулася лише тому, що батьки уже були старі й потребували допомоги.

«Мені достатньо, щоб пара з рота не йшла»
«З нею проблем немає ніяких, - каже Ірина Дорош. - Від будь-якої допомоги відмовляється. Марія Ліщишен, соцпрацівник, скільки просить її: «Давайте я вам допоможу». «А я що буду робити?», - відповідає.
Ми діду Івану завжди орали город. А їй за 12 років - ні разу! Сама його скопає, посадить, посапає… Сама й викопає.
Вона навіть на зиму сама дрова заготувала, порубала і поскладала. Цієї осені, коли біля медпункту рубали дерева, то великі дрова позабирали, а гілляки полишалися, то вона спитала дозволу і постягувала їх до себе на подвір’я, порубала (ніколи нікому не дасть рубати) і взимку ними палила, а листям кіз годувала». Хоча, для того, щоб вона запалила в хаті, голові та соцпрацівнику довелося довгенько до неї побігати…
Своїм спартанським способом життя Марія Софронівна відома не лише у своєму селі. Як розповідають люди, на зиму вона розібрала грубку, аби її не примушували палити у хаті. «Восени ми приходили до неї, - каже заступник начальника Ярмолинецького територіального центру з обслуговування одиноких престарілих Наталя Веренда, - а грубки немає. Хотіли поставити нову - ні в яку! То ми її налякали, що заберемо в інтернат, тоді лише погодилася». Але користується «глухарем» (чавунною піччю), економнішим, ніж звичайна.
… «Вона взагалі, півзими не палила, - каже Ірина Ярославівна. - Для неї достатньо, щоб у хаті вода не замерзала. Ми хвилювалися, бо скільки по області було випадків, що літні одинокі люди замерзали. У мороз прийшли - в хаті непалено, а на ногах лише калоші та шкарпетки. Каже: «Мені не холодно». Почали сварити, а вона: «Ви за мене не переживайте, мені достатньо, щоб пара з рота не йшла».
Так що почала палити лише з 17 грудня. А 2 березня закінчила. Марія Ліщишен щовечора ходила до неї і примушувала розпалювати піч. Ближче до ночі вийде, подивиться - дим з комина йде, значить, усе добре».
А от тварин тітка Марія жаліє. Люди розповідають, що песика закривала на ніч у хлів, а кошеня і козенята ночували з нею в хаті. У металеву миску нагортала листя і садила туди малюків. І півник у неї в хаті зимував. Після того, як у морозну ніч у нього примерз гребінь, хазяйка забрала його додому.

Рецепти здоров’я від Марії Кухар
Марія Софронівна жодного разу в житті не хворіла. І жодної таблетки не випила. І до лікарів не ходила.
«А голова у вас хоч колись боліла?», - запитую. «Ніколи», - дивується такому запитанню жінка. Вона взагалі всього один раз мала справу з медиками, і це стало для неї величезним стресом. Якось пішла на кладовище провідати батьків і братів, і там їй стало зле з серцем. Фельдшерка, яка була на той час поряд, зробила їй укол. Марія Софронівна довго згадувала цей «жах». «Як ви дозволили, щоб мені зробили укол!, - відчитувала головиху. - Достатньо було б склянки води».
«Я все життя п’ю м’яту, цвіт з липи, чабрець, дев’ясил, мелісу, ромашку,
овес запарюю, - каже вона. - Цибулю їм, часник. І ніколи не сиджу, склавши руки. Влітку, тільки розвидниться, вже на ногах. Взимку ніч довга, але все одно прокидаюся рано. А робота в селі завжди знайдеться».
І таки знайдеться. Взимку вона за місяць принесла козам 90 (!) відер води. Морози були такі, що вода в її криниці замерзала, то тітка Марія тривідровий бідон ставила на санки і везла від медпункту, що за півкілометра від її хати.
«Вона навіть не знає, що таке втома, - каже Ірина Ярославівна, - сама шукає роботу, аби не сидіти. І налаштована жити ще довго і при відмінному здоров’ї. У нас одинокі бабці зазвичай показують соцпрацівнику, що приготували на смерть, де поклали. Ми запитували її, а тітка Марія: «А воно мені потрібно? Що на мені, в тому й поховаєте. А взагалі ви за мене не хвилюйтеся, я ще вас усіх переживу».