Професор Михайло Войнаренко: «Вірші, пісні – то для душі…»

Пісні, написані на його вірші, виконують такі відомі співаки як Алла Кудлай, Микола Свидюк. Перу Михайла Петровича належить і гімн університету, з яким його життя дуже міцно пов’язане, адже, вступивши колись на перший курс тодішнього інституту побутового обслуговування, він пройшов непростий шлях від студента до професора, завідувача кафедри, першого проректора. Йому не раз пропонували переїхати до столиці, працювати у іменитих вузах. Однак, Михайло Войнаренко залишається вірним рідному навчальному закладу.

- Михайле Петровичу, якщо прочитати Вашу біографію, то складається враження про дуже правильну людину: Ви були відмінником, комсомольцем, прикладом для інших, багато років життя віддали одному вузу. Вам все легко дається у житті?

- Ну, я не завжди був відмінником. І мені, хлопцеві з села, без знайомств, грошей було дуже важко “вибиватися в люди”. Я завжди покладався лише на власні сили. З п’яти років ріс без батька. Хоч було нелегко, але завжди навчався добре, а школу закінчив з переважною більшістю відмінних оцінок. Одразу після школи вступав у Кам’янець-Подільський сільськогосподарський інститут – ще разом з двома випускниками-відмінниками зі свого села. Але факультети обрали різні: Ярослав – механічний, Тоня – зоотехнічний, а я “замахнувся” на агрономічний. Якщо на тих факультетах конкурс був невеликий, то на агрономічний – п’ять чоловік на місце. І хоч оцінки на іспитах ми отримали однакові, вони потрапили до вузу, а мені не вистачило одного бала. Тому пішов працювати на Кам’янець-Подільський цукровий завод і ще додатково у вільний час навчався в одинадцятому класі вечірньої школи – щоб покращити знання. Наступного року зробив ще одну спробу стати студентом, уже Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування, як тоді називався наш вуз. І знову мені не вистачило одного бала. Але математику і мову склав на п’ятірки, то з тими оцінками подав документи до Кам’янець-Подільського індустріального технікуму, де мене зарахували на другий курс. На жаль, через рік мене забрали в армію, а коли повернувся, мої однокурсники вже закінчували технікум і подавали документи в інститути. Я теж вирішив ще раз спробувати взяти вищу планку освіти і нарешті вступив на вечірнє відділення до Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування на економічну спеціальність. Оскільки фінансова ситуація у мене була непроста, то паралельно працював у Хмельницькому міськпобуткомбінаті художником-оформлювачем. Потягом двох років вчився майже на п’ятірки, тому тодішній декан загально-технічного факультету Василь Керзюк запропонував декану інженерно-економічного факультету В. Семенюку взяти мене на денне відділення. Так мене перевели на третій курс стаціонару. Щоправда, для цього довелося навіть у міністерство їздити. Через півроку мене обрали головою студентської ради гуртожитку, потім – комсоргом факультету, а на п’ятому курсі – секретарем комсомольської організації інституту.

- До комсомолу зараз двояке ставлення. Що Вам дали ті комсомольські посади?

- Зараз багато речей радянської доби подаються так, як комусь хочеться про це чути. Але насправді не все тоді було так погано. Якщо правляча верхівка країни намагалася все підпорядкувати лінії партії, ні з чим не рахуючись, то переважна більшість звичайних комсомольців, а особливо секретарів первинних комсомольських організацій, просто були активними, ініціативними молодими людьми, причому, більшість з них були розумними, творчими особистостями і чесно працювали у своїх колективах на користь людей. Для молоді з простих сімей, які не мали зверху ніякої підтримки, комсомол став у ті часи гарним стартом для їх подальших досягнень і професійного зростання. І тоді я теж не думав ні про які посади чи якусь там кар’єру. Мені не раз пропонували йти далі по комсомольській чи партійній лінії, та я відмовлявся, бо насправді отримував більше задоволення від наукової праці, викладацької роботи, творчості. Але дуже вдячний комсомолу, який навчив мене спілкуватися з людьми, розуміти їх.
Дуже міцною виявилася і наша комсомольська дружба, адже вона не залежала від якихось вигод чи зобов’язань. Просто в комсомолі я зустрів дуже багато розумних, непересічних, а іноді просто талановитих хлопців і дівчат, з якими мені було дуже цікаво спілкуватися, чогось у них навчитися, проводити разом заходи, дискусії, дозвілля. І, мабуть, тому багато нинішніх моїх друзів саме з комсомолу.

- У студентські роки Ви керували будзагонами. Це була можливість заробити гроші?

- Це, насамперед, була дуже гарна школа життя і виховання патріотизму. До речі, цього нам зараз дуже не вистачає.
Корпуси нашого університету та гуртожитки десь наполовину збудовані руками студентів. Це був справжній патріотизм, бо гроші, які нам платили, були невеликими. А от коли їхали у Казахстан, Тюмень, Сургут, то там справді були заробітки. За два місяці можна було заробити більше тисячі рублів. Уявляєте, які це були гроші, якщо середня зарплата інженера складала 110 рублів.

- Ви теж бували на таких заробітках? На що витратили гроші?

- Так, з Кустанаю привіз майже тисячу тисячі рублів, а з Нижньовартовська – більше двох тисяч (там я був командиром загону). І усі їх віддав сестрі для першого внеску на кооперативну квартиру. Мама мені сказала: “Ти – розумний, ще собі заробиш. А сестра якраз заміж вийшла”. Мама ще доклала ті, які складала протягом усього життя, і у сестри з’явилося власне житло.

- А Ви на власну квартиру коли заробили?

- Я отримав двокімнатну квартиру як молодий спеціаліст через пару років після закінчення вузу. Це був інститутський будинок, на якому ми теж досить добре потрудилися у вільний від основної роботи час. Тому, що я отримав квартиру саме як молодий спеціаліст, теж завдячую комсомолу і особливо тодішньому секретарю обкому Ганні Дзюбій.

- А що Вас особливо вразило у студентські роки?

- Була одна на той час досить значна подія – на п’ятому курсі у складі делегації від Хмельницької області я фотографувався у Москві біля Прапора Перемоги. Такої честі удостоювалися кращі студенти, молоді робітники, колгоспники. Я був відмінником, переможцем предметних олімпіад, науково-технічних конкурсів. Ця подія запам’яталася мені на все життя.

- Вам, мабуть, надходили пропозиції від інших, можливо, столичних вузів про роботу. Чи не виникало бажання змінити крісло у провінційному вузі на столичне, адже там значно більше перспектив?

- Коли я закінчив аспірантуру і захистив докторську дисертацію, мене викликали у Міністерство побутового обслуговування і пропонували посаду начальника управління міністерства з перспективою зайняти крісло заступника міністра. Коли приїхав додому, тодішній ректор Радомир Сілін каже: “Ми ж тебе посилали, щоб мати свого доктора наук, виростили тебе. Ти подумай!?”. Я зважив усе і все-таки повернувся у рідний інститут, нині класичний, національний університет, де пройшов шлях від студента до професора, проректора.

- І ніколи не пошкодували про те рішення, жодного разу не думали про те, щоб змінити місце роботи, колег?

- Знаєте, ні. Якби думав або прагнув, то, мабуть, зробив би. Пропозицій дійсно було чимало. Але це тільки кажуть, що там добре, де нас нема. Я ціную те, що маю. У нас дуже гарний колектив, сильний викладацький склад. Усі – професіонали своєї справи, інтелектуали, творчі люди, які докладають максимум зусиль, щоб наш університет був найкращим не лише на Поділлі чи Україні, але й далеко за їх межами. І сьогодні ми з периферійного навчального закладу стали найкращими в Україні. І входимо у десятку кращих університетів серед навчальних закладів своєї групи. Нині у нас працюють близько 400 кандидатів наук, доцентів, 70 докторів наук, професорів, більше 10 академіків галузевих академій, є навіть власний член-кореспондент Національної академії педагогічних наук України, наш ректор Микола Скиба. Але я, приміром, з великою гордістю згадую, як наш університет, ще на почату дев’яностих, третім в Україні вийшов у мережу Інтернет. Першою була “Львівська політехніка”, другим – Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут”, а треті – ми.

- І все-таки багато випускників шкіл Хмельниччини прагнуть навчатися у Києві, Львові чи Харкові.

- Ну, якщо порівнювати, наприклад, Національний університет імені Тараса Шевченка чи Національний технічний університет “КПІ” і наш (хоч я патріот нашого), – то це – різні “вагові категорії”. Так, є в Україні потужні заклади, які мають столітні традиції, хорошу школу, власних академіків, лауреатів державних премій. І природно, що випускники шкіл прагнуть до чогось кращого, вищого, престижнішого, їдуть навчатися у столицю, якщо мають для цього знання. Та, повірте, наш вуз дає дуже хороші знання, прекрасну підготовку, особливо тим, хто їх бажає отримати. А у Києві є багато навчальних закладів, які значно програють нашому. І дуже важливо пам’ятати: лише те, що ти навчався у столиці, не є гарантією хорошого фахівця.

- Ви займаєтеся і організаторською роботою, і науковою, і працюєте зі студентами. Що для Вас головне?

- Аналізуючи своє життя, я можу сказати, що ніколи не займався лише однією справою. Спочатку – вчився і працював, потім – вчився на стаціонарі і працював комсоргом. Потім – комсоргом і працював на кафедрі асистентом. Коли закінчив аспірантуру, мене призначили доцентом на кафедру та заступником декана економічного факультету. Й сьогодні теж займаю дві посади – завідувача кафедри і проректора. Крім того, завжди шукав ще якоїсь додаткової роботи. Приміром, ми створили на Хмельниччині асоціацію “Поділля Перший”, яка виграла грант Європейського Союзу, і першими в Україні почали впроваджувати кластерні моделі об’єднання підприємницьких структур. Я - віце-президент цієї асоціації. У 1997 році ректор запропонував мені взяти участь у програмі ТАСIS з перепідготовки офіцерів. Ми виграли цей грант, і досі працюємо за цією програмою, але вже з НАТО. Ця програма не має аналогів в Україні. Наш університет за роки реалізації цієї програми отримав безповоротної фінансової допомоги майже на мільйон доларів. Таким довготривалим грантом не може похвалитися жоден з навчальних закладів України.

- Ви більше говорите про роботу. Виходить, що на сім’ю, друзів часу не залишається?

- Сім’я і друзі для мене завжди на першому місці, але зізнаюся, що деколи родина недоотримує моєї уваги. З дружиною ми познайомилися в інституті, і разом вже більше 35 років. Коли одружилися – нам спочатку виділили кімнату у гуртожитку. Тоді таке практикували рідко, це, мабуть, один з дуже небагатьох випадків, коли я трохи використав своє службове становище – комсорга вузу. Намагаюся проводити з родиною вихідні, разом їздимо у відпустки. Зараз, коли діти стали дорослими, удвох з дружиною відпочиваємо в санаторіях, в Одесі, Ялті, зустрічаємося з друзями ще студентських, аспірантських років. Бували на конференціях, фестивалях чи відпочинку і за кордоном, наприклад, у Болгарії, Бельгії, Голландії, Ізраїлі, Туреччині.

- Тобто, на відпочинок роботи не берете?

- Беру. У відпустку везу із собою максимум дві дисертації чи монографії. Навіть закордон. Я ж голова ради із захисту кандидатських і докторських дисертацій і не завжди все встигаю прочитати, бо дуже багато часу займає поточна адміністративна, організаторська та громадська робота, відрядження. Адже доводиться брати участь у різних заходах, засіданнях, конференціях - як члену експертної ради з економіки Державної акредитаційної комісії України, члену наукової ради МОНмолодьспорту України, члену редакційних колегій низки журналів, голови Хмельницького товариства «Знання» України.

- Але, крім усього, Ви ще маєте хобі?

- Моє хобі – поезія, причому, переважно пісенна. Вірші почав писати у сорок років. Якраз у 1990 році вступив до аспірантури, жив у Києві. А через рік розпався Союз і я, як і багато інших людей, які виросли у Союзі, почувався трохи розгубленим, ніби на роздоріжжі. І... почав писати вірші. Спочатку – політичні, агресивні. Я їх мало кому показував, ховав у шухляду. Перші вірші писав російською. Але часто спілкувався з народним депутатом Іваном Зайцем, він був щирим українцем. Я показав йому свої творіння, де було кілька віршів українською. А він мені: “У тебе так добре виходить українською”. А українською у мене чомусь виходила лише лірика, політичні писалися російською. Так з поради Івана Зайця я перейшов на ліричну поезію українською мовою. Потім познайомився з Олегом Слободенком, показав йому свої поетичні твори. І так вийшло, що згодом пісню на мої вірші “Ромашка” заспівала Алла Кудлай. Тепер мої пісні виконують народні артисти України Микола Свидюк, Олег Слободенко, Алла Кудлай, Марія Ясиновська, заслужені артисти Анатолій Говорадло і Дмитро Гершензон (ансамбль “Світязь), Любов і Віктор Анісімови, Микола Довгальов, володарка Золотої зірки Алли Пугачової – Міла Нітіч та багато інших. Дехто з моїх друзів жартома радить мені кидати науку і писати лише вірші, так, мовляв, я стану відомішим. Але, на щастя, поки що одне іншому не заважає, і тому від науки та викладацької роботи я отримую професійне задоволення, а вірші і пісні – то для душі!

Олеся ГРЕСЬ.