Юрист Неля Продан: «Авторитет керівника повинен базуватися на повазі та професійності»

Ще студенткою, в 19 років, вона була обрана депутатом одного із районів міста. То був приватний сектор, і Неля Василівна добросовісно обійшла весь округ, познайомилася зі всіма виборцями, розпитала про всі їхні проблеми. І не виходила з високих кабінетів, поки усі ці питання не були вирішені.

Народилась Неля Василівна в селі Хотьківці Красилівського району, але так склалося, що своєю батьківщиною вважає Пирогівці Хмельницького району, тому що одразу після її народження батьки переїхали в Пирогівці. Там минуло дитинство, там вона закінчила школу, і вже звідти поїхала на навчання в Харківський юридичний інститут (нині це Харківська юридична академія). Тому душа її більше лежить до Хмельницького району, до рідного села Пирогівці, де залишилися шкільні друзі, вчителі, з якими вона й досі підтримує стосунки.
- Чому ви обрали таку, скажемо, не жіночу спеціальність?
- Думаю, тут був присутній момент романтики, бо чим ми молодші, тим більшу роль він відіграє в нашому житті. А в наш час важко було звинуватити школярів у практичному підході до вибору професії. Особисто на мій вибір вплинув старий гарний серіал «Слідство ведуть знатоки». Я була просто закохана в нього! Дивилася кожну серію по кілька разів, а його повторювали досить часто. Тому не дивно, що з часом у мене з’явилося бажання допомагати людям, як це робили герої фільму. Адже кожна серія закінчувалась тим, що добро торжествувало, а зло було покаране. А ще в серіалі був такий слідчий - Знаменський. Він мені подобався всім: і виваженістю, і мудрістю, ну і, звичайно, зовні.
Однак, незаважаючи на те, що школу я закінчила з відзнакою, з першого разу вступити не змогла. Звичайно, рівень дітей, які навчалися в місті, був вищим, хоча я була учасником багатьох олімпіад. Проте, на той час існувала неофіційна практика, що в юридичний, в основному, вступали ті, хто мав або направлення з судових чи партійних органів, або стаж роботи не менше двох років. Такого направлення в мене не було, отож я пішла складнішим шляхом і влаштувалася секретарем у суді, а потім - у нашій обласній прокуратурі. І вже набравши необхідний стаж, вступила, здавши лише один екзамен - на відмінно.
Після закінчення повернулася на Хмельниччину. І як мені не хотілося бути біля батьків, у Хмельницькому, і разом з чоловіком (я вже тоді вийшла заміж), проте, єдина вакансія, яку мені запропонували, було місце завідуючого державною нотаріальною конторою в Старій Синяві.
- З чоловіком Ви познайомилися в інституті?
- Зі своїм чоловіком, Борисом Григоровичем, ми разом ходили у школу. І з часом наша дружба переросла у щось більше. І ми не припиняли стосунків, коли він служив, і коли після армії пішов навчатися у Кам’янець-Подільський педагогічний інститут, а я - у Харків. Обидвоє розуміли - якщо доля бути разом, то будемо, незважаючи на відстань. А між нами було більше тисячі кілометрів! То ж ми призначали одне одному побачення не лише у Харкові та Хмельницькому, а й у Москві. Там жили його родичі, та й ціни на квитки на той час були прийнятними.
Не думалось про недовіру і тоді, коли, після одруження доля знову розвела нас. Йому запропонували роботу в Гвардійському Хмельницького району. А я вимушена була їхати в Стару Синяву. Про що не жалію, бо це був мій перший досвід, до того ж, у нас був дуже гарний колектив. Контора знаходилася в приміщенні районного суду, і я завжди могла порадитися з суддею, чи отримати консультацію в управлінні юстиції.
Вже потім, у 1989 році, коли у нас народилася донечка Іринка, мені запропонували роботу у відділі юстиції - консультантом по нотаріату. Отож по закінченні декретної відпустки я не поїхала в Стару Синяву, а залишилася тут. І з того часу, фактично з 1990 року, працюю у відділі юстиції, потім - в управлінні, а згодом - в головному управлінні юстиції. Очолила управління у 1995 році. Так що в Україні довше від мене в цій системі працює лише кілька чоловік.
- Можна сказати, що юстиція - це Ваше життя.
- Однозначно. Мало того, моя професія вплинула і на чоловіка, який з часом вирішив здобути другу освіту - юридичну. І він теж закінчив, правда, заочно, Харківський юридичний інститут. І сьогодні вже близько 10 років працює суддею Хмельницького міськрайонного суду. Так що ми колеги, і вдома нам є про що поговорити і є за що посперечатися.
А оскільки наша дитина вдома більше нічого не бачила, не чула і не уявляла навіть, що є інший світ, тому, коли після закінчення школи (із золотою медаллю) виникло питання куди йти, сумнівів у неї не було, і вона вступила в наш університет управління і права. Зараз Ірина продовжує навчання в магістратурі в університеті імені Шевченка у Києві.
- Хто у Вашій родині лідер?
- Точно не я. Лідер я на роботі, а дома - ні. Просто мені, як кожній жінці, хочеться, щоб поряд був чоловік, на якого можна покластися і за яким можна сховатися. І мені з цим пощастило.
Якщо ж у нас виникають спірні моменти, я спочатку тихенько зроблю, а потім вже ставлю чоловіка перед фактом. І тоді він не дуже перечить, а от якщо попередньо питати дозволу, можна його й не отримати.
Так чотири роки тому до нас потрапила наша кицька Аліса. Нам її на Різдво презентували гарні знайомі. Чоловік категорично не хотів тварини, а мені дуже хотілося. То ж ми попередньо зі знайомими домовилися, що це буде такий «несподіваний» подарунок.
Кицька у нас дуже розумна, і якщо нас часом немає вдома два-три дні, вона через огорожу пробирається до сусідів, сідає на підвіконня і стукає лапкою у вікно. Ті знають, що нас немає, і її треба годувати. Але щойно вона зачує звук нашої машини, летить стрімголов, сідає біля воріт і зустрічає нас.
Хотіли ще собаку, навіть підготували місце. Але у зв’язку з нашим способом життя, не хочу мучити тварину. Адже собака потребує уваги, а прив’язати на ланцюг, вважаю, це не варіант утримання чотириногого друга. Тому вирішили не експериментувати на тварині.
А взагалі ми з чоловіком - Терези. Проте, в мене більш спокійний характер. Я, якщо хвилююся, якщо виникають якісь проблеми, намагаюся цього не показувати. Просто я з тієї категорії людей, яка сама себе з’їдає, яка ніколи не покаже свій настрій, і проблеми якої не відбиваються на інших. Чоловік же більш емоційний, але, думаю, якби ми були однакові, було б складніше. А так ми урівноважуємо один одного. Зять Олександр теж Терези, тому ми з ним одразу порозумілися.
А от Ірина - Водолій, тому ми ніколи на неї не тиснули, оскільки в неї свій характер, своє бачення. Тому вона виросла незалежною, і коли після закінчення школи, ми з чоловіком, нарешті, добудували будинок і переїхали туди, вона залишилася сама - у 18 років. Спочатку ми часто навідувалися, але побачили, що вона дає собі раду, і заспокоїлися. Правда, жила вона сама недовго, бо скоро вийшла заміж. А на початку цього року у мене народився внук, Олександр Олександрович. І недавно йому виповнилося 5 місяців.
- Це правда, що внуків люблять більше, ніж дітей?
- Не скажу, що більше, просто ми по-іншому сприймаємо своїх дітей і онуків. На дітей не завжди вистачало часу, бо була робота, а ще по молодості хотілося пожити для себе. Пам’ятаю, коли Іринка була маленькою, її перше питання, коли вранці вона йшла в садочок чи школу (а жили ми самі, без бабусь і дідусів), було - хто з нас сьогодні раніше прийде додому. І запитувала вона це не з простого інтересу. На жаль, нерідко було таке, що коли ми приходили за нею ввечері, в садку був лише сторож, і наша дитина біля нього. Але вона спокійно це сприймала і знала всіх сторожів і всіх чергових.
Було навіть таке, що я біля восьмої вечора прийшла додому, потім прийшов чоловік. А дитини немає. Виявляється, він засидівся на роботі і вирішив, що я заберу Іринку, а я подумала, що він. Добре, що вихователька забрала її з собою і привела нам додому. А якось, ще коли чоловік працював у школі, він завжди приносив додому купу зошитів для перевірки. А дитина хотіла уваги, смикає його, хоче погратися. А я кажу: «Не зачіпай, тато наш вчитель, він не має часу». А Іринка: «Я не хочу, щоб ти був учителем, хочу щоб ти був татом…
Вже коли вона ходила до школи, поряд жила подруга, яка часто забирала її, бо ми нерідко одночасно були у відрядженнях. Так вона жартувала: «Коли ви прийдете до школи, вас в обличчя ніхто не знає, тож дитини вам не віддадуть». Вже трохи старшою вона знала всі табори, які були в Хмельницькій області. Скажу вам, що їй це подобалося, тому вона виросла комунікабельною і самостійною.
Але все одно, це недобре, і я зараз розумію, що ми мало приділяли часу своїй дитині. Тому намагаємося компенсувати це, займаючись внуком. І коли на вихідні йде мова про відпочинок з друзями на Дністрі чи можливість побавити малюка, ми однозначно вибираємо внука. Так що звання бабусі ношу із превеликим задоволенням.
- Що у Вас на першому місці: робота чи сім’я?
- Я розумію, що мала би бути сім’я. Але чоловік каже, що в мене завжди на першому місці була робота, хоча я завжди намагаюся приділяти своїм близьким достатньо уваги. Не знаю, наскільки мені це вдається, бо не завжди виходить щодня готувати свіжу страву. Бо часом приходжу о восьмій-дев’ятій вечора, часто бувають відрядження, то ж не завжди є сили і бажання щось робити. Тому, в основному, займаюся справами у вихідні. Люблю готувати, може, через те, що не кожен день це роблю і в будні обираю страви, які не забирають багато часу. А от у вихідні намагаюся приготувати щось цікавіше. До того ж, кожні вихідні діти в нас: ми з чоловіком тішимося внуком, а молоді мають можливість відпочити.
До речі, внуком цікавимося не лише ми з чоловіком, а й наша кицька Аліса. Дай їй волю, вона би спала разом з ним у колисочці. Тому пильнує: тільки-но ми заберемо дитину, вона тут же лягає на його місце.
- Чи не важко жінці бути керівником?
- Важко, адже потрібно встигати і вдома, і на роботі. У нас чудовий колектив, і я не сприймаю грубість, владність у спілкуванні з підлеглими. Не вважаю, що підвищений тон - це спосіб вирішення питань чи покращення якості роботи. Авторитет повинен базуватися не на страху, а на повазі до керівника, його авторитеті та професійності. Тому в першу чергу намагаюся працювати над собою. А ще - рідко хворіти, хоча думаю, треба трошки більше приділяти собі уваги. І навіть разом з подругами придбали абонементи в басейн. Проте, ходили спочатку раз на тиждень, потім на раз на місяць, на два. Тобто, на себе часу не вистачає.
Але навіть якщо й захворію, то ніяк не виходить робити це як роблять нормальні люди. Бо живу роботою і намагаюся бути в курсі усіх подій. І навіть у відпустці телефоную мало не щодня, цікавлюся, як справи. То ж не дивно, що чоловік ображається, що робота для мене - найголовніше.
Можливо, він і правий, але якби я бачила, що робота може вплинути на сімейні стосунки, я б робила висновки, і вибір був би на користь родини. На щастя, мені не доводилося робити такого вибору. То ж впевнена, що жінка (чи чоловік) може чогось досягти в житті лише тоді, коли спокійно почуває себе в родині, коли між подружжям є гармонія і взаєморозуміння.
- А час на відпочинок, захоплення у Вас є?
- Знаходжу. Раніше ми виїжджали з друзями поплавати, пограти у волейбол. Коли Іринка була маленька, вона залюбки їздила з нами - у нас є коло друзів, з якими ми товаришуємо уже багато років, і діти у нас одного віку. Їздили на Збруч, на Дністер, ночували в палатках…
Зараз діти дорослі і вже не хочуть їхати з нами, так що скоро будемо їздити з внуками.
А щодо захоплень, то люблю книги, квіти. Адже у мене приватний будинок, і я обожнюю займатися грядками, правда, тих грядок - два метри, але я люблю наводити там порядок. Маю квітник і з задоволенням за ним доглядаю. А ще маю гарний сад. Там не стомишся, але є куди прийти після робочого дня і з задоволенням попрацювати.
Але на сьогодні найбільше моє захоплення - це внук. Знаєте, стільки років минуло, як одна мить, здається, все було вчора. Було багато подій, але найголовніша і найяскравіша в житті - це народження внука, яка закрила собою все, що було раніше.