Баба Шурочка

Працьовита, привітна, непосидюча і щира - баба Шурочка - як її стали звати на вулиці, відразу ж завоювала симпатії всіх жителів, а моє захоплення нею вилилось в коротку, але міцну дружбу. Перед моїм від'їздом (переїжджала на батьківщину), баба Шурочка розповіла мені історію свого поневіряння «під назвою життя». Її історія, як і історії людей покоління 20-х минулого століття - примушує схиляти голову перед їхньою мужністю і силою волі...
... Зима лютувала. Природа-матінка не могла змиритись зі страхіттями війни і, як протест, - замітала снігами, накидаючи непрохідні кучугури, скаженіла морозами, виморожуючи все живе...
... Шурочка весь час мерзла, не маючи змоги відігрітися. Робота на військовому заводі під відкритим небом, в люті уральські морози! Сніжинки не танули на голих колінах - благенька спідниця не захищала від холоду, і її дитятко, мабуть, просто замерзло в ній. Не змогли його відігріти ні її льодяні долоні, ні спрагле материнства серце... Вона так хотіла бути матір'ю! Дочекатись чоловіка з війни разом з їхнім сином чи донечкою! Не судилось!
Лікарі здивувались її живучості. Але дітей... дітей вона не змогла більше мати. Чоловік, повернувшись з війни, знайшов її на Уралі, і вони вдвох повернулись жити на його батьківщину - в Білорусь. Дякувати Богу, в них було багато племінників - всю свою любов вони віддавали їм, допомагаючи, чим могли.
Смерть - то завжди горе зненацька. Тяжко було переживати втрату чоловіка, адже всі повоєнні роки були одне для одного всім на цьому світі. Повідомила рідній сестрі про своє горе, і вони стали часто листуватись. Завжди з нетерпінням чекала звісточки від Тетяни із Ставропольського краю, дякуючи долі, що в неї є рідня. І коли та запросила її переїжджати жити до них, а, за бажанням, продати хату в Білорусі й на новому місці купити власну,
Шура одразу ж і погодилась.
... Дарма не звернула увагу на сердиті завірюхи, на кусючі морози, на сни, в яких до неї частенько стало приходити її мертвонароджене дитятко... ... Дороги, дороги... Які з вас до щастя, які - до біди?!
Гроші за продану хату пропали на ощадкнижці - іншого житла купити не встигла. А рідна сестра стала давати молоко, яке Шурочка сама ж і доїла, лише за гроші, заявивши категорично:
- Господарство моє, тож за харчі - плати!

Пила те молоко (жити ж треба було) - і капали гіркі сльози. Соромно було проситись назад до племінників чоловіка, адже ті так просили не залишати їх, не їхати нікуди, а вона підкреслювала, що тепер вона їм - чужа, їде до рідної крові.
«Зимо-зимонько, зимо-осуднице, чому не забрала і мене тоді, разом з дитятком?» - думалось їй, бува.
Від самої війни листувались вони з подругою по Уралу (дарма, що роз'їхались), щорічно вітаючи одна одну з Різдвом. Тож Шурочка надіслала вітання з Новим роком з нового місця, задовго до свята. Грошей, коли та запросила її в гості (а при бажанні і пожити в неї), було обмаль, та це не бентежило. Хотілось швидше забути про «гостинність» рідної сестри - поїхала без вагань.
Очі подруги світились радістю Чоловік - інвалід війни - помер, її щоденно обплітала павутина самотності, з якої уже несила було вибратись. Це була не рідна кров, не сестра, але вперше за роки після смерті чоловіка, Шурочка повеселішала. Жили дружно. Підробляли санітарками в лікарні, затишні вечори удвох з подругою - за плетінням, вишиванням... Бездонна любов немолодої жінки, яку вона роздавала людям, поверталась до неї сторицею... Звернула на неї увагу секретарка в поліклініці, стала частенько звертатись то за порадами, то запрошувала на чай з ароматними травами, а там і запропонувала переїхати жити до її самотнього батька в село. Засватали її за діда, поїхала до нього в село. Погодилась, щоб не набридати подрузі і щоб, крий Боже, не пережити ще однієї зради! Роки не ті...
Двір і хатину діда зробила зразковими по чистоті, але той і на старості, як і замолоду, полюбляв молодиць і горілку. Невдовзі помер, повертаючись з чергових гостей чи чогось там подібного. Діти хату продали. Поневірялась в комунальній хатинці, під лісом, заробляла по людях. Тут її і знайшла дочка діда, щоб забрати в своє село. Домовились, що для неї куплять невеличку хатинку. Баба Шура з гордістю дала свою частку - зароблені і складені нею 300 доларів. Хату дочка оформила на себе, але це вже не було так боляче: купили для неї, а вона ж не вічна, нащо тоді знову клопотатись! Олександрі Василівні - 85. Хатинка вибілена, призьба підведена рівненько, - як в старовину. Кажу про це бабі Шурі.
“Я сама — старовина”, - з глибини її очей м'яко сяють мудрі іскорки любові.
“Бабо Шуро, а як ви зуміли витерпіти все, витримати, та ще й зберегти в своєму серці отаку любов до життя, до людей?” - запитую пошепки, дивуючись цій жінці.
“Ой дитино, - всьому учить життя - суворий учитель, жорстокий іноді, але вчить жити і вчить вміти любити. Бо любов - то основа нашого життя. Може, в ту холодну зиму я ще не вміла так сильно любити, щоб обігріти дитятко в собі. Прости мені, Господи!..». На якийсь час замовкає, дивиться кудись вдалину, наче в інший час, якого я не бачу і побачити не зможу, а потім обводить поглядом охайне обійстя, заплетене викоханим споришем, і додає: «Люблю оці сором'язливі квіти, люблю ходити босими ногами вранці ранесенько споришевою стежкою до криниці, слухати, як летить до води відро і бахкає об її дзеркально-сонну поверхню... Люблю ледачого кота на порозі хатинки. І як вона вціліла, найстаріша хата села? - вона вкотре дивується, оглядаючи мудрим поглядом сніжно-білі стіни хати і виведені червоним вікна. - Може, як і я, любить людей, щоб бути їм у нагоді. Щоб я на старість мала, де голову прихилити. Живу. Вам, сусідам, дітям, дочки дідової допомагою. Учіться любити, діти мої, жити в любові...”. Баба Шура знову замовкає. А з глибини її мудрих очей світяться іскорки любові.