Зустрілись дві самотності…

Історія їхнього знайомства схожа на кіно - двоє самотніх, знедолених людей зійшлися після короткої зустрічі на кладовищі. Тільки от романтики у цій історії, на жаль, дуже мало.
«Я у матері була восьма, - розповідає - розповідає 75-літня мешканка Старокостянтинова Ніна Севастьянчик. - Нас розкулачили, виганяли… Мама дуже не хотіла мене, розповідала, що чого тільки не робила, аби мене позбутися: і стрибала з дерева, і носила мішки, удвічі важчі за себе, і щось пила… Народжувала сама, каже, сама мене й витягала… «Думаю, не буду її годувати, нехай вмирає, - розповідала вона. - А воно кулаки в рот запхало і смокче». На ніч поклала мене під бік, бо ж не викидати, а спала вона на вузькій лавці. І тут серед ночі хтось у вікно як стукне і гукне: «Марьє!». Мама вскочила - нікого нема. І мене нема. Запитує тата: «А де наша дитина?». «Так ти ж взяла її собі під бік». А вона на мене лягла, і на той час, коли невідомо хто її розбудив, у мене піна з рота вже йшла. Напевно, то був мій Ангел-охоронець, і мама, нарешті, мене прийняла.
Мені виповнилося чотири роки, як від туберкульозу помер батько - якраз перед війною.
… Далі - війна, голод… Трохи «розвиднілося, коли вийшла заміж. Чоловік був дуже добрий (впродовж усієї розмови Ніна Микитівна періодично цілувала зображення покійного чоловіка на фото, яке тримала в руці). Але вже десять років, як я сама.
Минуло три роки після його смерті, я щодня плакала, бо сама залишилася - ні дітей, ні родини. Кожен день ходила на могилку - і в дощ, і в мороз.
У 2006 році прихворіла, потрапила в лікарню, а вийшовши, одразу вирушила на кладовище. Пам’ятаю, сил нема, ледь повзаю, але йду, бо було літо, і все заросло бур’янами. Якось нагнулася, рву, важко дихаю, бо в мене астма, плачу. Аж тут підходить чоловік: «Хто у вас тут похований?». «Чоловік». «То, може, я вам допоможу сміття повиносити».
Розговорилися, потім незнайомець почав розпитувати, може, я знаю, хто бере квартирантів. Я йому й кажу - там і там. А він: «А ви з ким живете?». «Сама». «А, може, ви візьмете мене не квартиру?». А я ні в яку: не хочу, мовляв, ні приймаків, ні квартирантів, бо все моє життя минуло в комуналках, на загальних кухнях. І лише десять років, як живу у власній квартирі, тож хоч на старості хочу спокою.
«Може я у вас хоч пару ночей переночую», - просить. Як він розповів, жив за те, що на кладовищі допомагав закидати могилки, прибирати сміття, там і харчувався.
Пустила його. А ввечері, коли дійшла до пам’яті, думаю: «Як я, сама-самісінька, і пустила чужого чоловіка?!». Налякалася, думаю, хоч би до ранку добути. Але він як зайшов у хату, ліг і зразу ж заснув. Уже вранці почала розпитувати, хто він та звідки, може, тільки з тюрми вийшов, а може, вбив кого…».

«Дочекаєшся, що жінка тебе вижене»
Як виявилося, чоловік був місцевий, він розповів, звідки родом, хто його родичі, повідав, що на кладовищі батьки його, брат поховані, двоє племінників.
А ще, що він геолог з вищою освітою. Усе життя пропрацював на геологорозвідувальних станціях, об’їздив мало не весь Радянський Союз. Не доїдав, не досипав, мерзнув. Усе було, але старався для сім’ї - дружини і двох дітей. Мудрі люди казали йому: «Дочекаєшся, що жінка тебе вижене».
Так і сталося. Дружина, з якою Петро Касянович прожив тридцять років, знайшла молодшого. Такого, що завжди був поряд. І подала на розлучення.
«Петро мав 4-кімнатну квартиру у Павлограді, таку, як особняк, - продовжує Ніна Микитівна. - То вона пропонувала йому зробити обмін: хотіла, щоб Петро залишив їй квартиру, а сам пішов жити на дачу її нового чоловіка. Він образився, покинув усе і поїхав на батьківщину. Але там уже нікого не було.
За цей час дружина без відома Петра Касяновича виписала його з квартири. Він не знав цього і ще сподівався, що у нього є кімната у Павлограді - навпіл з донькою. А коли зателефонував їй, слухавку взяв невідомий: «Нічого не знаю, ми цю квартиру купили». Поїхав туди, нічого і нікого не знайшов, а в міліції йому сказали, що дружина й донька виїхали в інше місце. Аби знайти їх, треба було заплатити, але в нього, коли заночував у знайомих, украли всі гроші».
… На Старокостянтинівщині Петро Касянович прибився до якоїсь жінки. Усі гроші (пенсію він отримував у Павлограді - трохи більше 100 гривень, і двічі в місяць їздив туди дизелями) віддавав їй за квартиру, сам же не мав нічого.

На виживання…
Якось непомітно Петро Касянович прижився у Ніни Микитівни. Майже повністю перебралася до неї й жінка, у якої він раніше жив. «Вона майже рік - день у день їздила сюди, - розповідає Ніна Микитівна. - О 9-й ранку вже тут. І так до вечора. Я і її й годувала, а вона хоч би яєчко коли принесла.
Так тривало доти, доки Петра не розбив інсульт.
Вранці, ще шести не було, він, як завжди, пішов на вулицю прогулятися. Заходить, дивлюся, щось не те. Говорю до нього, а він щось булькає у відповідь. Дивлюся, він і ногу втягне. Я одразу зрозуміла, що то таке, і почала плакати, бо в покійного чоловіка було те ж саме.
І тут прийшла вона. А в хаті - швидка, Петро лежить, я плачу… Кажу їй: «Що будемо робити?». А вона: «Ой, я спішу, в мене кури не закриті». І з того часу ми її більше не бачили».
Вже сама Ніна Микитівна завдяки Старокостянтинівській міліції дізналася адресу рідних Петра. Написала, що він дуже хворий, що в нього немає грошей на лікування: «Допоможіть або заберіть!», - просила вона.
Приїхали… Син і дружина. І того ж дня поїхали назад.
«Діти хоча б спілкувалися з батьком, - каже соціальний робітник Старокостянтинівського територіального центру соціального обслуговування Любов Деравчук, яка опікується цими людьми. - Завтра не стане Микитівни, і він буде на вулиці, бо, хоч і приписаний у Павлограді, житла там не має.
Звичайно, доки буду працювати, я його в інтернат не віддам, бо це золота людина».
Отож, рятувалися самотужки. Масаж, дороговартісні уколи. Складали копійка до копійки (у неї пенсія - тисяча гривень і у Петра - тисяча з копійками).. Але років п’ять тому їх обікрали. Прийшли дві жінки, які, представившись працівницями соцзахисту, після довгих розпитувань як і з ким живе Ніна Микитівна, яка в неї пенсія, хто їй допомагає, повідомили, що допомагають одиноким пенсіонерам обміняти гроші «на крупні». Вона віддала все, що в неї було - п’ять тисяч гривень. Щоб дотягнути до пенсії, на розпухлих ногах дибала по Старокостянтинову і збирала по вулицях пляшки.
А здоров’я в Ніни Микитівни справді немає. У жінки астма, діабет, катаракта (без окулярів у плюс 16 вона бачить лише силуети). Від тромбофлебіту ноги опухають, печуть, вени повилазили. А вісім років тому виявили рак молочної залози. «Навряд чи доживу, щоб знову наскладати п’ять тисяч, - каже жінка. - То ж лишається одне - чекати, що доб’є раніше: чи діабет, чи рак».