Коли немає виходу… вихід є!

Шістнадцятирічна дівчина, ще нерозумна і недосвідчена, завагітніла від друга. Кохання, яке здавалося міцним і непохитним, як Китайська стіна, розвалилося раптом, як картонний будиночок. Що робити дівчині, щоб люди, часом жорстокі і несправедливі, не шепотіли по кутках і не смакували чужу біду? Інша жінка, трохи старша, але така ж наївна, завагітніла від коханого… чужого чоловіка. Той, хто вчора клявся у вічному коханні, зник через хвилину після «радісної» звістки. Скільки таких жінок залишаються наодинці з вічним запитанням - «що робити?»… Одні народжують, виховують. Інші ж, злякавшись безвиході, йдуть на операцію. І як би ми не заспокоювали себе, що аборт - безневинна операція, коли нікуди подітися, мусиш вибирати, це все одно вбивство. Найдорожчого і найріднішого. Допомогти майбутнім мамам і порадою, і опікою, і навіть житлом завжди намагаються священики, монахині та звичайні віруючі римо-католицької церкви.

Наріжний камінь дому освятив Папа Римський
Симпатичний будиночок знаходиться неподалік костелу, в центрі Писарівки. На його фасаді - образ Ісуса милосердного та блаженного отця Гвідона з дітьми. Отець Гвідон у ХІІ столітті заснував громаду Святого Духа, яка створювала такі будинки. Тут могли знайти прихисток хворі, діти, одинокі матері, вагітні. В таких будинках служили священики, монахи та сестри-монахині. Перший такий дім був заснований у Франції. Отець Гвідон побудував його за власні гроші. Згодом такі будинки з’явилися в багатьох країнах світу.
Зведення дому захисту життя на Волочищині почалося у 2001 році. Тоді його заклали для сестер-монахинь, які мали приїхати у Писарівку. Того року Львів відвідав Папа Римський. «Ми завезли наріжний камінь майбутнього будинку до Львова, і Папа Римський його освятив, - розповідає настоятель парафії Непорочного зачаття Непорочної Діви Марії у Писарівці отець Роман. - Згодом в Україні пройшли два конгреси щодо захисту життя, у якому наші парафіяни брали участь. І там почули страшну інформацію. Виявляється, в Україні офіційно щороку вбивають мільйон ненароджених дітей. І Україна є світовим експортером тіл ненароджених дітей для виготовлення різних косметичних засобів та ліків. Ці цифри запали парафіянам у душу. У нашому храмі тривали спеціальні молитви за життя, за майбутніх батьків та дітей. Навіть якось замовили службу за жінку, яка вирішила позбутися дитини. Як згодом з’ясувалося, ця жінка змінила своє рішення і дала життя дитятку». Приїжджали у Писарівку і священик та монахиня з Польщі, розповідали, що там діють так звані будинки самотньої матері. Католики Писарівки (а у селі велика католицька громада) перейнялися бідою ненароджених дітей) вирішили відкрити у себе подібний заклад. Й почалося будівництво. Два роки тому до Писарівки приїхали сестри-канонічки Святого Духа. Засновником цієї громади сестер є якраз отець Гвідон, і вони опікуються дітьми, матерями, які виховують дітей, хворими й одинокими.

Лікарська таємниця в квадраті
Ні священик, ні сестри, які працюють в будинку, не давали ніяких обітниць на кшталт клятви Гіппократа. Просто вони розуміють, що справа, яку роблять, не терпить розголосу. Навіть для журналістів не роблять винятку - жодного прізвища, імені, населеного пункту. Бо основне завдання цього будинку - не нашкодити, тут дорожать довірою людей. «От якби медики так берегли лікарську таємницю!» - подумалося мимоволі.
А життєвих історій тут знають чимало. І кожна варта окремого роману. Різні шляхи приводять жінок сюди. Й у кожному - чужа біда, трагедія. Одній нікуди подітися, інша роздумує - залишити дитину чи ні, ще хтось не має грошей на найнеобхідніше. Перша мешканка - жінка, яка опинилася просто на вулиці з маленькою дитиною. Якийсь час вона тут жила, доки їй не допомогли з житлом. Інша жінка, вийшовши з пологового будинку, через сімейні проблеми не могла повернутися додому. Й теж потрапила у Писарівку. Справжніми дипломатами виступили сестри-монахині, аби повернути жінку в родину. Коли ми були у Писарівці, дім мав одну мешканку з дитиною. Але через збереження таємниці перебування у домі захисту життя нас з нею не познайомили. Лише показали порожні кімнати, де є все потрібне для життя - меблі, білизна, посуд, дитячі ліжечка та візочки, спільна кухня. За правилами, ці чотири кімнати призначені для перебування вагітних та жінок з дітьми до шести місяців. Однак, часто ті, кому потрібна допомога, у ці часові рамки не вкладаються. Звісно, їх ніхто не викидає на вулицю, а допомагають доти, доки людина не зможе пристосуватися до самостійного життя.

Місія милосердя: туди, куди кличе Бог
Сестрам-монахиням доводиться вирішувати різні питання, шукати гроші. А часом це так непросто, адже існує дім на людські пожертви. А дехто ніяк не бажає допомагати скромним жінкам у темному вбранні, які й українською до пуття не розмовляють. Але це тільки на перший погляд монахині тихенькі і непримітні. Насправді вони мають досвід аж ніяк не легкої роботи й навчилися і гроші знаходити, і достукуватися до сердець, навіть якщо вони й трохи зачерствіли.
Згромадження канонічок Святого Духа вже 25 років допомагає хворим і нужденним в Африці. Зараз свої будинки милосердя мають у трьох африканських містах. При кожному будинку працює центр здоров’я та курси навчання шиттю та столярській справі. Й сестри милосердя з Польщі, Франції, інших країн прямують на Африканський континент з благородною місією. Такі «відрядження» у католиків називаються місіями. Власне, монашеське життя дещо подібне до військового: служити на благо інших і там, де твоєї допомоги найбільше потребують. Але це не якийсь обов’язок, який потрібно відбути, це справа честі й душі відважних жінок. «Побувати на місії я мріяла з дитинства, - зізнається сестра Анжеліка, яка сьогодні працює у Писарівці. - І дуже зраділа, коли потрапила на місію у Францію. Там працювала у шпиталі й вивчала мову, бо в африканських країнах друга мова - французька. Тубільську мову вивчала вже на місці. Й звідти потрапила в Африку. Там якраз йшла війна, тому роботи було багато і вона досить важка. Насамперед, доглядали за хворими та пораненими, різними епідеміями. Оскільки я не маю медичної освіти, то допомагала сестрам, привозила ліки у шпиталь. Словом, робила все, що потрібно». В Африці сестра Анжеліка пробула два роки, навіть перенесла поранення. І повернулася до рідної Польщі. Згодом з новою місією приїхала на Хмельниччину.