Проте, як запевняє відомий хмельницький фотограф Олександр Солєнцов, вони дуже помиляються. Оскільки, за його словами, кнопку «шедевр» ще не винайшли, а цінність фотографії не в цих самих мегапікселях, а в її вмісті. «Фотографія - це мистецтво бачення світу, - каже Олександр Олексійович, - тож нерідко фото, зняте на простеньку «мильницю» вражає більше від знімка, зробленого супердорогою дзеркальною фотокамерою».
І це не гарні слова. Адже його фото, зняті тією самою «мильницею», були виставлені у 19 країнах світу, отримавши безліч нагород. В тому числі й призові місця та шість почесних стрічок «FIAP».
- Олександре Олексійовичу, Ви - професійний фотограф. Ваша робота - це спосіб заробітку чи хобі?
- Спочатку фото було просто захопленням, після того, як батько на 16 років подарував мені простенький «ФЕД» (зараз це вже екзотика). На перших порах я лише спостерігав за маленьким дивом, коли опускаєш папір у розчин, і зображення починає з’являтися само собою. Але згодом зрозумів, що крім фото більше нічим займатися не хочу. Саме тому покинув навчання в Московському поліграфічному інституті. Так що мене можна назвати щасливою людиною, яка заробляє улюбленою справою.
- Чи доводилося Вам працювати в екстремальних умовах? І як би Ви вчинили, коли потрібно було б обирати між фото, яке б вразило чи навіть - шокувало, або допомогою?
- Ні. Дякувати Богу, вибору між «фотографувати чи рятувати» не було. Як би я вчинив у такому разі? Звичайно, я навіть не думав би фотографувати. Пам’ятаю, кілька років тому в Москві стався вибух у метро. І деякі люди просто ходили поміж пораненими й закривавленими людьми і знімали все це на мобільний. Вважаю, що в будь-якій ситуації ти перш за все повинен бути людиною, а потім вже - професіоналом.
Але різні люди по-різному до цього ставляться. Я, до прикладу, люблю фотографувати природу. Причому, сам, щоб ніхто не заважав, і щоб мене ніщо не відволікало. Саме тому мені важко дається репортаж. І особливо такий популярний нині напрямок як «стріт». Адже тут знову потрібен контакт з людьми, вміння знаходити спільну мову будь з ким. Тож я навіть не пробував, розуміючи, що це не моє. З людьми мені взагалі складно працювати. Можливо, тому, що я не дуже балакучий, і люблю самотність. До речі, знайомі дивуються: як таке може бути? Адже за гороскопом я Скорпіон і народився в рік Змії. Тож завжди пояснюю, що я товариська людина, але люблю більше слухати. А ще більше - бути наодинці із собою. І з природою. А це не так вже й просто. Тому що інколи за пейзажем потрібно добряче походити: в різну погоду, пору доби і навіть року.
- У Вас дуже незвичайні роботи. Ви користуєтеся якимись техніками?
- Ще раніше, коли займався ручною роботою, вже тоді, щоб підсилити ефект, намагався використовувати ефекти: графіку, соляризацію (перетворення негативного зображення в позитивне при сильній перетримці під час зйомки), ізогелію (спосіб утворення фотографічного зображення з чітко вираженими деталями). Знімав мало, більшість часу проводив у лабораторії.
Зараз працюю з цифровою технікою, бо на плівку, тим паче якісну, знімати дуже дорого. Більш-менш дешева, чорно-біла, коштує десять доларів, плюс папір, друк… У мене таких грошей немає.
А от «цифра» і фотошоп у наш час дозволяють творити дива. Адже фотошоп - це інструмент, і те, що раніше важко було зробити, тепер - кнопочку натиснув і отримуєш все, що завгодно.
Але на захист старої техніки хочу сказати, що дзеркальні фотокамери з мегапікселями підходять скоріше фоторепортерам, які знімають при низькому освітленні чи в екстремальних умовах, коли якусь подію потрібно вихопити миттєво. У всіх інших випадках вони не важливі. Саме тому нині чимало спеціалістів намагаються повернутися до ручного друку. Адже, якщо творчо підходити, він цікавіший. Я нещодавно їздив у Київ на з’їзд фотографів. І виявляється, у всіх залишилася ностальгія по ручному друку.
- Ви кажете, що не дуже любите фотографувати людей. Але бачу, сімейних фото у Вас доволі багато.
- Так, я люблю фотографувати свою родину: дружину Галину, доньок, онуків, а їх у мене троє. Хоча, коли залицявся до дружини, жодного разу її не сфотографував. Соромився. Ми разом з нею працювали (я ще й паралельно вчився) в нашому університеті, тоді ще ХТІПО.
Я чай не любив і не люблю донині. А Галя з колегами в обід весь час його пили. І вона мені так подобалася, що я щодня ходив до них у лабораторію розмножувальної техніки… пити чай. Отак ходив-ходив, доки не напився того чаю. Напевно, з рік, бо знову ж таки на заваді стала моя мовчазність - я просто не знав, як до неї підступитися.
- А якісь курйозні випадки під час зйомок у Вас були?
- Не пам’ятаю. Хіба що, коли я робив фото для Меджибізького музею. Там є так званий балкон, і, ми, приїхавши, накрили там «поляну». Але перед тим тодішній директор заповідника-фортеці «Меджибіж» Мирослав Пінчук захотів показати нам красу цього об’єкта. Ми залишили все, і жоден з нас не звернув уваги на маленького песика, який бігав неподалік. Однак коли, недовго затримавшись, повернулися, на галявині було порожньо. Навіть паперу, в який було загорнуто вгощення, песик не залишив. Але оскільки ми всі проти тварин нічого не маємо, то лишень посміялися над собою і пробачили йому зйомки на голодний шлунок.
- Інколи порівнюють роботу фотографа і художника. У них є щось схоже?
- Не знаю. У художника є палітра, можливість створити композицію, над якою він працюватиме. Головне ж, у нього є час. А от у фотографа для створення шедевру є всього лишень одна шістдесята частка секунди.