Щастя – це коли немає горя

Перенесла кілька операцій. Але як не ходила, так і не могла ступити на землю. Павло  відвідував дружину кілька разів на день, підбадьорював як міг. Прожили вони разом довге життя, нещодавно срібне весілля відсвяткували. Аж усміхнулася Ганна, коли пригадала, як знову одягнула фату, як гості веселилися до самого ранку. Поставили намет посеред двору, як і двадцять п’ять років тому. Ганна змолоду була дуже гарною. Від кавалерів відбою не було. Але вона не поспішала з кимось зустрічатися.
Мати дуже хвилювалася за доньку: «Ой, не крути, дівко, носом! Хто тебе, таку перебірливу, заміж візьме?» Та Ганна лише сміялася у відповідь.
Працювала вона в колгоспі обліковцем – у тракторній бригаді. І хоча їй було лише 20 років, спільну мову знаходила з усіма. Її любили за щирий характер, готовність допомогти. Якось дядько Петро задрімав за кермом і понівечив трактор, то вона аж дві свої зарплатні віддала, щоб допомогти йому розрахуватися та відремонтувати машину. Бо дядько – вдівець із двома дітьми, без роботи, просто пропав би. А згодом за направленням до тракторної бригади прибули два товариші, випускники технікуму – Павло і Анатолій. Сподобалася Ганна обом хлопцям. Ходили біля неї колами, але дівчина закохалася у Павла.
Весілля відгуляли у червні. Правління колгоспу виділило молодому подружжю будинок. Зажили молоді в мирі та любові. А через рік відчула Ганна, що стане матір’ю, поділилася радістю з Павлом. А той був готовий небо прихилити дружині. Мріяли про хлопчика, але якось на роботі жінка необережно зістрибнула з трактора… Так і не стало дитини. Відтоді більше не вагітніла. Павло ніколи не докоряв їй за те, що в них немає дітей. Так і прожили 25 років. Коли відсвяткували 25-річчя подружнього життя, Ганна подумала про те, що добре було б узяти дитину з дитячого будинку. От тільки не знала, як про це сказати чоловікові. Коли розібрали намет, брезент так і залишився лежати посеред подвір’я, тож наступного дня, провівши чоловіка на роботу, Ганна вирішила винести намет на горище. Та щабель драбини відірвався, вона впала на землю і з жахом усвідомила, що не може поворухнутися. Так і застав її Павло, коли повернувся з роботи. Лікарі поставили невтішний діагноз: перелом хребта і параліч нижньої частини тіла. Пролежала Ганна більше семи місяців у лікарні. Усі надії на одужання розвіялися, як туман літнього ранку. Із задуми жінку вивів голос Павла: «Збирайся, рідна, ми їдемо додому».
Вдома на неї чекало ліжко, яке чоловік, за настановами лікарів, змайстрував для дружини.
Минув рік. Павло посивів і наче став аж меншим на зріст. Як не вмовляла Ганна розпродати господарство, він порався сам і все сподівався, що дружина, врешті, стане на ноги. На той час Павло вже закінчив заочно сільськогосподарську академію в Києві й працював агрономом-насіннєводом. Незабаром головний агроном мав іти на пенсію, і Павлові, щоб обійняти цю посаду, треба було пройти навчання на курсах підвищення кваліфікації, а дружину не було на кого залишити. Вихід знайшла Ганна. По сусідству з ними жила молода вдова Катерина з малою донечкою, і гроші їм були неабияк потрібні, тож вона не відмовилася попрацювати тимчасово доглядальницею.
Коли Павло через два тижні приїхав на вихідні, то не впізнав рідне обійстя. Хата побілена, паркан пофарбований, а вікна блищали. До власного будинку Катерина лише навідувалася, весь час проводила біля хворої. Павло був вражений її щирою турботою про дружину. Увечері всі сиділи біля ліжка Ганни, пили чай, і Ганна, чи не вперше за час хвороби, сміялася.
Наступні два тижні занять минули для чоловіка, як одна мить. Він відчував, що все частіше думає про Катерину. Гнав від себе ці думки, але вони надокучливо лізли до його голови. Щоб подякувати за добру працю, Павло купив Катерині міксер, а маленькій Даринці – триколісний велосипед.
Хоча Павло закінчив курс навчання, але Катерина часто заходила до них: то щось смачненьке принесе, то речі випрані попрасує, то просто так забіжить, щоб Ганна не сумувала. І вони засиджувалися допізна.
Мала Даруся взагалі жила у двох хатах. Як Павло повернеться з роботи, то вона за ним хвостиком ходить, а потім на коліна вмоститься, не зженеш. Спершу Ганна раділа таким відвідинам, але потім помітила, як поглядають одне на одного Павло з Катериною. Ночами, коли чоловік спав, плакала від безсилля, образи та розпачу. Вона ж навіть обійняти Павла нормально не могла, а Катерина молода, вродлива, здорова. Розуміла, що чоловік покохав сусідку, та є за що – добра, руки золоті. Але знала свого Павла добре: її, Ганну, ніколи не покине. От і мучитимуться всі троє.
Якось ввечері не витримала, послала Павла по сусідку. Ох, тяжкою була та розмова між трьома рідними людьми. Павло божився, що навіть у думках дружині не зраджував. Катерина плакала, казала, що Ганна їй – як сестра старша, обіцяла, що більше ніколи до них не прийде. Раптом рипнули двері, й до кімнати зайшла Даринка.
Дорослі на мить оніміли, коли дитина сказала те, про що боялися навіть подумати дорослі. Катерина підхопила доньку на руки і вибігла з хати, а Павло просидів усю ніч біля хворої дружини. Згадували прожиті разом роки і, немов змовившись, обминали події вчорашнього вечора.
Вранці (вперше за останні кілька місяців) Катерина не зайшла провідати Ганну. А ввечері Ганна знову послала чоловіка по сусідку.
Коли та прийшла, жінка глянула на неї крізь сльози, але з  усмішкою взяла за руку: «Переходь, Катю, і справді до нас жити. Будеш Павлові дружиною, а мені – сестрою. А ти, Павле, будеш батьком Даринці».
Відтоді минув рік. Живе Катерина у двох будинках, обом лад дає. Ніхто з односельців не засуджує героїв цієї розповіді. А коли в сім’ї з’явился ще одна донечка, батьки нарекли її Ганнусею – на честь Ганни.
«Щастя – це коли немає горя, – каже Ганна людям, які її відвідують. – А в нашій сім’ї щасливі всі».
З роками Ганна почала вишивати. І Катерина зараз клопочеться організацією виставки вишивок Ганни, щоб побачили люди витвори її золотих рук.