Лев Бірюк, народний депутат України: «Спогади про перший шкільний дзвінок нині дещо розмиті, але я добре пам’ятаю, що йшов до школи, коли мені було сім повних років. Я вже вмів добре читати і рахувати десь до ста. Це було на Чернігівщині (звідти я родом). Пригадую, у нашому селі була стара школа, а навпроти – сільська церква – з невимовної краси розписами. Якось тижнів через два по тому, як мене прийняли до першого класу, у селі було свято: до церкви ішли люди з квітами, несли хоругви, співав хор. От ми, малі хлопчаки, на перерві й собі побігли до церкви подивитися на свято, а коли повернулися до школи, то нам ледь не надерли чуба, мовляв, школярам до церкви – зась! Такі тоді були роки... А ще я донині пам’ятаю свою першу вчительку і багато її корисних і мудрих порад».
Іван Рудик, депутат обласної ради: «Пригадую, мій найперший першовересень був дуже теплим. Ми, малі, поспішали до школи, звісно ж, з квітами, а вулицями, хоч трохи ранувато, але вже літало «бабине літо». Пам’ятаю свою першу вчительку Галину Парубчишен. Я родом із села Кузьмин, що на Городоччині, а отже, до першого класу я пішов саме до сільської школи. Тоді був інший час. Вже тоді усі ми, сільські хлопчаки та дівчата, жили надіями, що саме школа дасть нам знання, котрі стануть путівкою у місто. Тоді було модно – вивчитися і вибратися з села. Ця епоха індустріалізації не минула безслідно. Нині у нашому селі з колишніх тисячі чотирьохсот дворів майже половину порожні. А молодь продовжує рватися до міста».
Олег Омельчук, виконуючий обов’язки ректора Хмельницького університету управління та права: «Мені важко зараз згадати той період, коли я йшов до першого класу. Але кожного року перший дзвоник це була подія. Я, як і кожен школяр, хотів, щоб канікули тривали якнайдовше. Але вже ближче до першого вересня відчував якусь відповідальність за те, що невдовзі потрібно йти до школи. Та й хотілося зустріти своїх друзів, поділитися враженнями від проведених канікул. І завжди очікував на свято першого дзвоника, бо це яскрава та урочиста подія в житті школяра».
Сергій Пазюк, заступник голови Волочиської районної ради: «Моє дитинство проходило в одному з сіл Волочиського району. І так сталося, що моя хата стояла у дворі школи. Тому шкільне подвір’я я сходив вздовж і впоперек. Однак всередину нас, дошкільнят, не пускали. І справжньою подією для мене став той момент, коли я на правах школяра вперше переступив шкільний поріг. Мені й досі згадується той трепет. Батьки купили мені дуже гарний ранець. І я трохи переживав, що дорогою до школи його ніхто не побачив, адже йти було недалеко. Клас наш був світлим і сонячним, у ньому було дуже затишно. У батьків того дня тремтіли сльози на очах. А ми, малі, не розуміли, чому вони плачуть – адже так радісно було вперше відчути себе школярем. Першою моєю вчителькою була Ліда Михайлівна Боднар. Ми її любили й намагалися в усьому слухатися. Єдине, що мені не сподобалося, це те, що зі мною за парту посадили не ту дівчинку, з якою хотів сидіти. Взагалі ж школа залишила по собі чимало спогадів. Й саме у шкільні роки ми набралися не лише знань та умінь, школа нам усім дала пізнання самого життя».
Чи пам’ятаєте ви свій перший шкільний дзвоник?
Кореспонденти „Є Поділля” поцікавилися, які спогади про першу зустріч зі школою бережуть відомі люди Хмельниччини