Завтра, 15 травня, голова Хмельницької обласної ради Іван Гладуняк святкуватиме свій день народження. Йому виповниться 50 років. Щоб дізнатися про дитячі та шкільні роки Івана Васильовича, ми відправилися аж на Іва- но-Франківщину, у село Княж-двір (донедавна – Нижнє), де він народився.
Як виявилося, він був наймолодшою дитиною у багатодітній родині Василя та Марії Гладуняків. Правда, із вісьмох дітей вижило лише п’ятеро: Микола, Степан, Марта, Михайло й Іван. Всі отримали вищу освіту і кожен пішов у світи заробляти свій шматочок хліба.
На жаль, зараз їх лише троє: Марта, Михайло, які мешкають в Івано-Франківську. І Іван – голова Хмельницької обласної ради.
«Вони всі потрібні, бо там, де багато дітей, завжди виростають великі люди, – каже сусідка Гладуняків Ганна Семків. – Іванко з маленького на городі порпався, пас корів – мама в колгоспі, тато на фабриці, а діти – одне менше другого, біля хати хазяйнували.
Мама їхня, Марія, померла два роки тому, батько набагато раніше – вранці ще ходив по двору, а через кілька годин Марія прибігла до мене: «Ганю, Василь помер». А сама вона довго хворіла…
Щороку Іван приїжджає в село, родичів відвідати. А цього року, на Великдень, приїхали всі разом, а Іван – у вишиванці. Як був простим хлопцем, таким і зали- шився».
Три шматочки цукру
Перша вчителька Івана Васильовича Марія Скварчинська з онучкою біля церкви, на добудову якої голова облради дає кошти.
Важко було. Якось після школи я з Миколою, його старшим братом, зайшли до них у гості. Івану тоді було шість років, і він з Мартою, удвічі молодшою, сиділи на печі. Їхня мама налила нам чаю, взяла торбинку з цукром (тоді він був кубиками, рафінад), а вона – порожнісінька. Цукор же у нас був у дефіциті, і в місті за ним вишиковувалися такі черги… Це у вас плантації засаджували.
«Колю, ти брав цукор?» – питає тітка Марія. «Ні». «Степане, ти брав?». «Ні». «Мишко, може, ти брав?». «Не брав». «А ти, Ваню?». «Ні, я не брав». Вона тоді до Марти: «Мартуню, а ти б їла цукор?». «Та ні, мамо, мене Іванко вже нагодував. Мені давав одну штуку, а собі брав три…».
Я виріс з його братом Миколою, на жаль, він прожив лише 40 років. Ми навчили Івана грати у футбол, боксувати. Буває, натравимо його на Миколу, старшого від нього на п’ять років, дамо боксерські рукавиці, і вони билися. Траплялося, що Іван перемагав, але брат, як доганяв його, то добряче товк. Але, як бачите, живий».
А от Микола Потятиник, сусід Івана Васильовича, розповів, як всього за рік навчив його грати в шахи. «Він був дуже здібний, - каже пан Микола, – прекрасно грав, але якщо, траплялося, програвав (йому ж було лише 9 років), дуже засмучувався і навіть міг заплакати. Я багатьох дітей навчив грати, але він був найздібніший».
За словами голови профспілки Княждвірської школи Світлани Чаваги-Розвадовської, ще у школі ні в кого не виникало сумнівів у тому, що з Іванка виросте хороша людина: порядність, доброта, розум – все було закладене. «Він просто вражав своєю щирістю, – розповідає пані Світлана, – якщо щось мав, то обов’язково поділиться. Навіть яблуком, собі не ли- шить, а роздасть по шматочку. Це багато про що свідчить, адже тоді такого не було, щоб піти в магазин і щось купити».
А ще добрий і м’який Іван міг постояти не лише за себе, а й за когось. Тільки двоє б’ються – він тут як тут, і швиденько заспокоював хуліганів. Брат, все-таки, непогано навчив.
Ну і олімпіади: з математики, хімії – жодна без нього не обходилась. І це при тому, що вдома він рідко готував уроки, йому вистачало того, що чув на уроці.
«соловеєчку, братку, братку»
Багато доброго згадала про Івана Васильовича і його перша вчителька, Марія Скварчинська: «Іванко був прекрасним математиком, ще у другому класі розв’язував задачі (на вісімнадцять дій!) для восьмого. Причому, в умі, без будь-яких записів. І вчитель математики часто брав його у восьмий клас (у нас була восьмирічка), щоб показати, як другокласник розв’язує задачі.
У нього батько був сильним математиком, дарма що простий чоловік. І діти в нього пішли, причому, всі.
А наш Іванко у старших класах на контрольних та самостійних роботах з математики спочатку розв’язував задачі іншим учням, і лише потім – собі. І встигав. Вчителька, може, й бачила це, але нічого не казала.
Взагалі, пам’ять у нього була феноменальна. Якось треба було вивчити вірш, і мама весь день йому нагадувала: «Іванку, вчи». А він: «Ага, добре». І так вони вчили цілий день, аж до півночі. Вже всі знають, навіть маленька Марта, а він – нічого (про щось своє думав). А вранці встав, прочитав і… розказав на «5».
А ще, згадує Марія Миколаївна, він був ще тим жартівником! Родина його однокласниці мала прізвисько «Соловейко». І от вони вивчили пісню «Соловеєчко, братку, братку, чи бував ти у садку, садку».
Тільки-но хлопці на чолі з Іваном підходили до їхньої хати, як починали голосно виспівувати «Соловеєчку». Люди щоразу вибігали, починали сваритися… Якось ця жінка на уроці увірвалася в клас і почала кричати: «Чому ти її вчиш?». Отож, наступного дня Марія Миколаївна тихенько пішла за ними назирці. Хлопці доходять до цих людей (а ті вже стоять на порозі і чекають, що буде), але хтось з них обернувся і побачив учительку. Іван тут же скумекав – склав губи і почав тихенько насвистувати горезвісного «Соловейка». А за ним і всі хлоп-ці… Але у школі нічого подібного собі жодного разу не дозволив.
«Як був простим, таким і залишився»
Навпаки, як розповіла Марія Миколаївна, організовував дітей допомагати старим людям: і воду носили, і сапали ділянки, і яблука збирали…
«Пам’ятаю, у 2000 році ми випадково зустрілися з ним біля сільського клубу, – продовжує Світлана Розвадовська. – Після закінчення школи ми ще не бачилися, і я навіть не знала, як до нього звертатися, адже він тоді вже був мером Нетішина. А він, як був простим, таким і залишився. «Іваном, – каже, – називай, а як же!».
І тут же запитав, чим міг би допомогти. Ну я, як голова проф- спілки, кажу, що на День учителя ми б хотіли поїхати в Зарваницю. Він тут же дав мені гроші, бо в нас навіть не було рахунку, і це було так щиро, що я аж заплакала.
Це був такий сюрприз усім моїм колегам до Дня вчителя! Адже то був такий час, що без його допомоги ми ніколи туди не потрапили б!
А так... Уявіть собі, люди йшли до святині пішки, а ми їхали, бо на гроші, отримані від Іванка, змогли взяти з собою навіть тих, хто був уже на пенсії. Багато з на-ших там зцілилися, мене, наприк- лад, дуже боліли ноги, то я тією водою їх помила, і все минуло…».
За гроші, які дав Іван Васильович, вони там же, у Зарваниці, замовили службу (за здоров’я та упокій), придбали книжки для уроків християнської етики. Вже вдома – купили всім учителям та пенсіонерам подарунки, а в місце-вій церкві замовили панахиду за своїх колег, яких уже немає.
«Він багато чого зробив для села, – продовжує Світлана Розвадовська, – дорогу допоміг зробити, паркан біля цвинтаря... А днями в нас через інфекцію, занесену в стоматкабінеті, помер десятикласник. То люди звернулися до Івана, і він привіз незалежну експертизу, яка довела, що дитина загинула саме через недбалість лікаря.
Знаєте, ще жодного разу не було такого, щоб у нього «не було часу», чи він комусь сказав: «Підождіть».
Так само Іван Васильович допоміг поїхати на лікування до Трускавця двом хлопчикам зі свого села, шести та десяти років. На сороковини по матері він, подякувавши людям за те, що при- йшли, запропонував свою допомогу. «Це було два роки тому, і я попросила допомогти отримати путівку на оздоровлення, – каже Мирослава Попович. – У моєї дитини ДЦП середньої стадії. Так Іван Васильович дав нам транспорт – туди й назад, і оплатив перебування. Таку ж допомогу він надав і синові Галини Коструб’як, у якого вроджена грижа спинного мозку, і якого возять до школи на інвалідному візку».
... Зараз у селі будують церкву, де Іван Васильович також допоміг грошима. «Хочемо ще звернутися, – планують княждвірці, – думаємо, що не відмовить».
Звичайно ж, не відмовить. «То людина, Богом дана», – кажуть се-ляни. Адже він у них як рятівний круг, кому що треба, в селі знають, що у них є Іван. А він завжди допоможе.