На роботі він знаходиться сім днів на тиждень і 24 години на добу. Навіть будучи удома, все одно думками на роботі, постійно спілкуючись з колегами та пацієнтами по телефону. На відпочинку, що буває вкрай рідко, теж постійно на зв’язку - по скайпу та електронною поштою отримує інформацію про пацієнтів і дає поради та вказівки. За словами його дружини Майї Аркадіївни, трудоголізм - єдиний недолік її чоловіка.
В роду у нього лікарів не було, тож і стати лікарем він не планував ніколи. Займався додатково англійською мовою, математикою, і гадав, що краще: економічний вуз чи юридичний. Але в дев’ятому класі просто, без якогось випадку, без спонукання вирішив, що хоче пов’язати своє майбутнє з медициною. На його думку, на вибір вплинули уроки з анатомії.
… То була середина 90-х, у країні творилось незрозуміло що, закривалися підприємства. У Кам’янці-Подільському, де жив Андрій Іванович, завод, на якому працювали його батьки, припинив роботу, і в родині почалися фінансові труднощі. Тож замість Київського інституту, куди готувався, вступив до Кам’янець-Подільського медичного училища. Вступив без екзаменів, лише за співбесідою.
І з першого ж дня зрозумів, що медицина - це те, чим займатимусь усе життя. Тому робив усе, щоб найшвидше потрапити в інститут - додатково займався предметами, які потрібні для вступу, і наступного року додатково екстерном здав екзамени в школі, яку закінчив з відзнакою. І наступного року вступив у Чернівецький медінститут. Який, до речі, теж закінчив з відзнакою.
«Однак мало не з перших днів почалися проблеми, - розповідає Андрій Іванович. - Не з навчанням, а з відвідуванням моргу, історії про який вже стали класикою у студентів-медиків. То була катастрофа: блідий, я стояв під дверима, не маючи сил увійти. Коли ж заходив, мені ставало погано, і я виходив. Викладач казав: «З тебе нічого не буде. Шукай інший інститут». Але я впертий, і таки пересилив себе. Потім уже ходив туди, як і всі студенти - спокійно».
Навчаючись в інституті, щорічну практику він проходив у Кам’янець-Подільській районній лікарні, в хірургічному відділенні - з першого курсу і до останнього. Спочатку - сестринську, згодом - лікарську. Коли інші студенти відпочивали, два літніх місяці Андрій щодня приходив туди як на роботу.
«Тоді відділенням керував Аркадій Флаксенберг, мій нинішній тесть, з яким ми на той час жили в одному дворі, - продовжує Андрій Іванович. - Мені пощастило, бо ця людина дала мені розуміння того, яким має бути лікар, яким має бути ставлення до справи. Теоретичні й практичні ази в хірургії я теж отримав саме від нього».
Андрію Івановичу пощастило проходити інтернатуру (2002-2004 роки) в Інституті серцево-судинної хірургії імені Амосова (згодом стажувався у провідних клініках Бельгії, Італії, Німеччини, України). І він першим в області виконав коронарографію, шунтування судин серця, імплантацію штучного водія ритму. Паралельно займався науковою діяльністю під керівництвом заслуженого лікаря України, професора Анатолія Суходолі, і в 2007 році захистив дисертацію. Зараз під його керівництвом працює над докторською.
У 2009 році він вперше в області виконав операцію на відкритому серці - автокоронарне шунтування.
В операційній (в центрі) - коронарне шунтування (на відкритому серці).
«Коли пацієнта забрали в реанімацію, я відчув, як мене всього трясло»
«Вже не третьому курсі ми, четверо студентів, пішли на обхід - без викладача і без лікаря, - розповідає Андрій Кланца. - Ми мали оглянути хворих, опитати і записати все необхідне в історію хвороби. Заходимо в останню палату, і тут пацієнт синіє і втрачає свідомість. Намацую пульс - нічого! Серце не б’ється. Словом, у людини настала клінічна смерть. Жоден з чотирьох з подібним не стикався, бо нас до цього ще не готували, але я був найближче, тож розпочав реанімаційні заходи. Впродовж 20 хвилин ми робили штучне дихання, непрямий масаж серця, точніше, це робив я, бо зі мною були дівчата. Одна ледь не втратила свідомість, то її ми послали за лікарем, а інші дві - допомагали мені. Врятували людину, і коли прибіг реаніматолог, пацієнт уже дихав. Коли чоловіка забрали в реанімацію, я зрозумів, як мене всього трясло. Тоді я вперше стикнувся зі смертю і відчув, що справді можу допомогти.
Мене часто запитують, чи бачили мої пацієнти так званий коридор... Більшість розповідають про світло, про коридор, тунель чи темряву, в кінці якої - світло. Я вірю в це, бо перевірити такі речі практично неможливо, але якщо люди розповідають про це, значить, щось бачили. А що це насправді, ми не можемо з’ясувати, бо, можливо, то прояви свідомості, а, можливо, вони справді потрапляють в інші виміри.
«Вірю в долю і Вищі сили»
Я, як людина практична, яка знає, що все має свою причину, вірю у Вищі сили, вірю в долю, і знаю, що маю Ангела-охоронця. Підтвердження цьому - чимало дивовижних випадків, більшість з яких пов’язані з життям і смертю. Не все, звичайно, треба розказувати, але згадую, як одинадцятирічним тонув у селі на ставу. Судоми вже звели ноги, дна не відчуваю, бо заплив далі, ніж потрібно. Вже можна сказати, прощався з життям, але незрозуміло яким чином раптово опинився на місці, де спокійно став на дно. Як це сталося, не знаю і пояснити досі не можу.
А нещодавно потрапив в автомобільну аварію, коли в складних погодних умовах влетів у каменюку. Машина перевернулася і від удару зруйнувалася повністю і не підлягала відновленню, а на мені не було жодної подряпини.
Інакше, як не долею можу назвати свою дружину Майю Аркадіївну. Ми знаємо одне одного з десяти років, оскільки жили в сусідніх дворах. Коли почалися негаразди в країні, мої батьки виїхали в Білорусь. Тато знайшов там гарну роботу, нам дали квартиру. А потім стався Чорнобиль, і перша хвиля пішла якраз в наш бік, тим паче, ми жили близько від атомної. Отож повернулися в Україну, в Кам’янець-Подільський. Знайшли гарний обмін, якраз по сусідству з будинком, де жила Майя.
Але квартира була однокімнатна, і згодом ми обміняли її на двокімнатну в Майїному будинку. Ми потоваришували, не забували одне одного навіть тоді, коли вона з батьками на якийсь час виїхала за кордон. Коли вони повернулися, ми стали спілкуватися тісніше, а вже в медінституті, куди Майя вступила на рік пізніше від мене, уже розуміли, що будемо разом. Бачите, скільки разів доля зводила нас і розводила. Але нам судилося бути разом».
«Кожна жінка була б щаслива поруч з таким чоловіком, - каже дружина Андрія Івановича Майя Аркадіївна. - І вислів про кам’яну стіну для мене не просто гарні слова. Всі рішення він приймає сам, відповідальність за мене і за дітей бере на себе. І цьому я завдячую його батькам, які виховували його в добрі, вчили обов’язковості й відповідальності.
У тому, наскільки мені пощастило, я переконалася, коли народилися наші доньки-двійнятка - Анна та Каріна, яким зараз уже дев’ять років.
Після пологів у мене були проблеми зі здоров’ям, і він узяв на себе все: день і ніч займався дітьми, всю жіночу роботу також виконував він. Ще коли я після пологів лежала в лікарні, він приїжджав після роботи, залишав машину під лікарнею і ночував з нами в палаті, щоб доглядати за всіма трьома.
Вже коли ми виписалися, вставав уночі до дітей, переповивав їх, прав, гуляв з ними..., аж доки я не повернулася в норму».
Майя Аркадіївна не може сказати, що її чоловік романтичний в загальноприйнятному сенсі, але подарунки, сюрпризи робити він уміє.
Наприклад, подорожі, які є спільним хобі усієї родини. Причому, подорожі автомобілем, за кермом якого - Андрій Іванович. Їздять країнами Європи, взимку і влітку. Були в Італії, Греції, Болгарії, Франції...
Як не дивно, але в дорозі він відпочиває, відволікаючись від роботи. Буває, разом з дітьми влаштовує мамі концерт, утрьох співаючи їй пісні «на замовлення».
На вихідні подорожують містами України. Але в Андрія Івановича рідко бувають вихідні.
«Він на роботі сім днів на тиждень і 24 години на добу, - продовжує Майя Аркадіївна. - Навіть якщо удома, думки його там, з пацієнтами. Навіть будучи закордоном, він спілкується з ними. Андрій захоплюється гаджетами, такий собі міні-хакер, як я жартую, тож він завжди знайде можливість підтримати і проконсультувати хворого.
Спочатку мені не вистачало його уваги, і в перші роки спільного життя у нас були непорозуміння, але потім я до цього звикла і вважаю, що так і повинно бути».
І справді, я зателефонувала Андрію Івановичу в неділю, о шостій вечора, але поговорити зі мною він не зміг - займався важким пацієнтом. Виявляється, він вийшов з дому о дев’ятій ранку, а прийшов - о восьмій вечора. Так само провів і суботу - біля хворого. Якщо треба, чергує і вночі. Буває, й не одну добу.
Зазвичай, вдень Андрій Іванович проводить дві-три операції (понад 400 на рік). Найдовша тривала 12 годин! Спробуйте постояти нерухомо впродовж хоча б п’яти хвилин - у вас заніміють руки, ноги, шия. А це - півдоби простояти над операційним столом! Але, як пояснив Андрій Іванович, в таких випадках думки про порятунок людського життя, зазвичай, домінують над фізіологічними процесами. Бо в ці моменти найголовніше - це за будь-яку ціну врятувати пацієнта.
«Ми четверо - як одне ціле».
«Рік тому до нас звернулася пацієнтка з дуже складною вадою серця - порушенням функції двох клапанів, - розповідає Андрій Іванович. - Жінка була в досить важкому стані, крім того ситуація ускладнювалася тим, що вона завагітніла. А її вада викликала зміни не лише у функції клапанів, а й інших органів.
Зазвичай ці люди не можуть мати дітей. Але жінка завагітніла, і це був її єдиний шанс виносити і народити. Однак народжувати вона не могла, оскільки вада погіршувала стан вагітності, а вагітність негативно впливала на ваду. Ми радили пацієнтці перервати вагітність в ранньому терміні і оперуватися. Але жінка не погодилась і вирішила виносити дитину за будь-яку ціну. Навіть ціною власного життя.
Я спостерігав її усю вагітність, аж до пологів, оскільки не був упевнений, чи виживе вона, і чи нічого не станеться з дитиною. Але вона народила живу і здорову доношену дівчинку. А от в самої жінки почав стрімко погіршуватися стан, і все йшло до того, що дитина в будь-який момент могла залишитися без матері. І ми прийняли рішення терміново оперувати її, провівши заміну двох клапанів і грудного відділу аорти. Це надзвичайно складна операція, яка виконується лише в трьох центрах в Україні. В тому числі й в нас.
Але хвора була настільки ослабленою, що все могло закінчитися трагічно. Тож взятися за таку операцію було величезною відповідальністю перед батьками, чоловіком і дитиною. І величезним ризиком. Але гадати, оперувати жінку чи ні, не було коли, адже операція була життєво необхідна.
Тривала вона одинадцять годин! Під час основного етапу, який тривав три з половиною години, серце і легені відключалися, і в цей час за них працював апарат штучного кровообігу. Операція технічно дуже складна, але ми виконали її без жодних негативних наслідків.
Уже минув рік, ця жінка жива-здорова, ростить дитину працює, причому, фізично. Вона гарно виглядає, і ніколи не скажеш, що протягом тижня вона знаходилася на межі життя і смерті. І щоразу зустрічаючи її в місті, або коли вона заходить до нас, сказати, що все неї все гаразд, розумію, що працюю недаремно. Бо без операції вона могла прожити максимум півроку-рік. Точніше, не прожити, а проіснувати.
А ризик... Практично кожна наша операція навіть найменша, супроводжується ризиком. Звісно, інколи легше відмовити в наданні допомоги, - ми ж не Боги. Але коли людина приходить до тебе, і ти бачиш, як їй погано, і знаєш, що можеш допомогти, я в таких випадках не вагаюся. Як і не вагався прооперувати 95-літнього дідуся, якому імплантував кардіостимулятор. Звичайно, ризикував. Але, приймаючи рішення: оперувати чи ні, зважуючи шанси, і