«Мені часто сниться, як чоловік повертається додому»

 У такому поважному віці вона все ще прогулюється подвір’ям, читає (коли ми завітали до неї, вона читала дитячу Біблію за допомогою лупи – прим. авт.), слухає радіо і живе радостями і труднощами своїх родичів, яких у неї чимало.
Двоє синів, Петро і Борис, нині покійні, подарували їй п’ятьох онуків, ті – вісьмох правнуків, є навіть троє праправнуків. Коли ця велика родина злітається з Вінниці, Кам’янця-Подільського, Хмельницького та інших місцин у рідне село своєї родоначальниці, то місця для кількох десятків чоловік у хаті стає замало. Євгенія Семенівна дуже любить такі сімейні посиденьки – про своїх рідних розповідає з гордістю та любов’ю.
Зараз її головна турбота – правнук Михайло, який служить в армії. Вона з нетерпінням чекає на повернення правнука, чия фотографія прикрашає стіл.
«Йому ще кілька місяців залишилося служити. Молю Бога, щоб дав мені його дочекатися», - каже Євгенія Семенівна.
Тоді церкви руйнували, зараз будують
У Євгенії Ланівської гарна пам’ять, вона добре пам’ятає усі подробиці свого буремного життя: імена, дати та події.
«Щоб розказати вам про моє життя, знадобиться тиждень. Від двохрічного віку пам’ятаю себе», - посміхається старенька…
Народилася Євгенія у складні часи – наприкінці 1917-го революційного року у цьому ж селі Летава. Навіть її батьківська хата стояла на тому ж місці, де зараз живе жінка. Батько помер під час голодомору 1933 року, двоє братів, Юхим і Василь, загинули на війні, одна із двох сестер потрапила на каторжні роботи до Німеччини.
Закінчивши чотирирічну школу, у 13 років Євгенія пішла працювати у колгосп ланковою. Все життя там і пропрацювала. Крім того, вона пасла худобу і тримала велике господарство, була справною кравчинею і куховаркою. Шила і білила хати на замовлення.
Добре закарбувалося в пам’яті у Євгенії Семенівни, тоді ще зовсім дівчинки, як у 30-хроках розбирали у селі стару дерев’яну церкву, як скидали хрест і нищили ікони.
«Тоді повішала у хаті портрет Косіора. Пройшло трохи часу, і його оголосили троцькістом, люди почали вішати портрети нових лідерів. А я викинула його і більше жодних портретів не вішала, вирішила – вистачить», - каже летавчанка.
Зараз у її селі стоїть дві кам’яні церкви, однак відвідувати їх вона не має сили. Тому слухає передачу «Слово Боже» по радіо та читає Біблію.
Війна розлучила назавжди
У 17 років Євгенія вийшла заміж. Чоловік спочатку був їздовим, але вивчився на комбайнера. Та мирного життя не багато судилося на його долю. Скоро Олександра забрали в армію, потім на нього чекала участь у військових діях у Польщі та Фінляндії у 1939 році.
Незабаром народився син Петро. Чоловік одразу взявся за будівництво нової хати (тієї, де зараз Євгенія Семенівна веде свою розповідь – прим. авт.).
«Як зараз пам’ятаю, чоловік поїхав у сусіднє село за камінням для будівництва, а наступного дня знову повістка у військо йти на перепідготовку.
Проводила його аж до сусіднього села. Спочивали в полі, він поклав голову мені на руки і заснув. Так не хотілося його будити, я сиділа і дивилася на нього, думала, коли побачу наступного разу», - згадує жінка.
Погане передчуття не обмануло молоду дівчину: провела вона чоловіка і більше ніколи його не бачила…
«На руках був маленький синочок, хату самій довелося добудовувати. Скоро почалася війна, і з тих пір про чоловіка нічого не чула. Не приходило ані листів від нього, ані «похоронки» чи повідомлення, що зник безвісти. Чула, що він потрапив в аварію. Можливо, став калікою і не хотів повертатися або іншу знайшов», - розмірковує Євгенія Ланівська.
Все життя у Євгенії Семенівни душа болить, їй часто сниться, що чоловік повертається додому. Одного разу шість років тому жінка дивилася передачу «Чекай на мене», де показували старі чорно-білі фотографії ще воєнних часів: мовляв, можливо, хтось знає цих людей. Євгенія Семенівна впевнена, що на одній із них був її чоловік. Однак синів її тоді вже не було в живих, не було кому написати на передачу.
«Таким було моє заміжжя. Фактично і року повного не прожила з чоловіком. Іноді здається, що він і досі живий. Йому зараз сто років було б», - згадує жінка.
Від другого шлюбу, теж невдалого, у неї народився ще один син Борис, народився у самісінький день Перемоги – 9 травня 1945 року. Хлопці були опорою та радістю одинокої жінки, росли добрими, чуйними і працьовитими. Але і їх старожилка вже провела на той світ.
«Молю Бога, щоб дав мені легку смерть, уві сні, - каже жінка. – Якщо так довго тримає мене на цьому світі, може і почує…».