Адже це його робота та справа усього життя. Знайомтеся, наш сьогоднішній герой — Валерій Шпак. Він — інженер-конструктор у будівництві, керівник ТОВ “Мальта” (або “Проектної майстерні Шпака”, як він сам його називає) — маленького підприємства, яке ось уже 15 років робить великі справи. На його рахунку проектування різноманітних промислових об'єктів, торговельних центрів, автосалонів, стадіонів у Хмельницькому та багатьох інших українських містах. Цьогоріч його проекту, офісному центрі “Кряж” у Вінниці, присудили найвищу нагороду у галузі архітектури — державну премію. Втім, через останні політичні події її ще так і не вручили.
- Я родом з села Писарівка Волочиського району. Мама — бухгалтер, батько — музикант, викладав у сільській школі, грав, мабуть, на всіх інструментах.
Я з дитинства дуже любив малювати і майструвати. А ще в мене була тяга до наук, у нас в родині взагалі усі добре вчилися.
Закінчив Кам'янець-Подільський будівельний технікум, відслужив в армії у Москві, після чого вступив до Одеського будівельного інституту, на факультет конструювання промислового та цивільного будівництва. Вважаю, що отримав дуже гарну освіту, у викладачів можна було багато чому навчитися. Випускники нашої групи проектувальників-конструкторів, як правило, йшли працювати в Одеський “Воєнпроект”. Однак ми закінчили інститут у 1991 році і, нікому не потрібні, роз'їхалися, хто куди.
- Куди Ви поїхали?
- Я гарно вчився, на останньому курсі отримував ленінську стипендію, тому мав пільгу за розподілом на роботу. Направили у Чернівецьку “Облспоживспілку”, заступником з будівництва, але там на мене не чекали. Довелося самостійно шукати роботу.
У мене був хороший куратор групи Михайло Штемберг. Йому зараз 80 років, він живе і викладає в США, ми досі підтримуємо зв'язок і листуємося з ним. Так от, він дуже про мене турбувався і допомагав. Завдяки йому влаштувався в “Хмельницькагропроект”. Через два роки перейшов у “Цивільпромбуд”, оскільки хотів більше займатися проектуванням не сільськогосподарських, а цивільних об'єктів. Через рік був керівником проектної групи, через п'ять — головним інженером проектів. Пропрацював там 10 років, проектуючи здебільшого житлові багатоповерхові будинки.
Це були тяжкі часи для людей, держави. Роботи було багато, але виникали фінансові труднощі. Доводилося жити у гуртожитках, ночами креслити на кухнях... Але помаленьку отримав усе, що бажав.
На будівництві.
“Промислове проектування — складніше і цікавіше за житлове”
- Як прийшли у промислове будівництво?
- Якщо житлове проектування хоч якось розвивалося, промислове в 90-х переживало занепад. А воно — ще цікавіше, складніше, тут можна застосувати цікаві інженерні рішення, складні системи. І я зрозумів, що тут рано чи пізно будуть великі перспективи. Почав самотужки вивчати промислове проектування, переробляв невеликі об'єкти, наприклад, меблеві цехи. Поступово з'являвся досвід, цікаві ідеї. Багато спілкувався, завдяки чому з'явилися друзі. А потім вони заснували компанію “Немирів” і запропонували мені виконати реконструкцію старих заводів, а потім спроектувати новий завод на вільній земельній ділянці за межами міста Немирів. Це був наш перший самостійний проект, доволі успішний — на той час йому не було аналогів в Європі.
У 2000 році його навіть рекомендували до присудження Державної премії в галузі архітектури (аналог Шевченківської премії у мистецтві — прим. авт.). Проект потрапив у фінал, однак премію так і не отримав. У комітеті мотивували це тим, що це був горілчаний завод, мовляв, що ми будемо пропагувати.
- З цього почалося Ваше самостійне “плавання”?
- Так, цей проект дав поштовх для подальшої роботи. Адже для проектанта дуже важливо мати замовника і фінансування. І добре, коли замовник трохи дивакуватий, тобто захоче щось оригінальне, непросте. Як Гауді у Барселоні: щоб таке будувати, треба, щоб хтось захотів вкладати в це гроші.
Завдяки замовникам побував на стажуванні у Люксембурзі. На основі отриманих знань та досвіду розробив власну серію металевих конструкцій, яку в “Укрстальконструкції” називають гібридом. Вона ґрунтується на змішаній системі європейських і радянських стандартів. Люди, які розбираються в цій сфері, одразу бачать мій почерк.
Ось подивіться (показує фотографії — прим. авт.): колона то тонка, то широка, балки різного січення, і все на болтах. Я не визнаю зварювального апарату на будівельному майданчику. Тут дуже важлива точність, культура будівництва, чого важко досягти, застосовуючи варіння.
Дружина Алла - права рука у роботі.
“На відкритті об'єкта зникає втома і з'являється натхнення”
- У чому полягає специфіка промислового проектування?
- Проект складається з багатьох частин, він визначає не лише внутрішній і зовнішній вигляд споруди, а й де розміщуватимуться усі технологічні лінії, обладнання, трубопроводи, крани, освітлення, грозозахист, системи безпеки тощо.
Проектування — це колективна праця, тут задіяні люди різних спеціальностей: архітектори, конструктори, технологи, кошторисники, фахівці з сантехніки, газопостачання та інші. Це важкий скрупульозний труд, треба любити цю справу, щоб сидіти цілий день на місці і креслити, проводити розрахунки.
- І у Вашому колективі є усі ці фахівці?
- Так, наш невеликий колектив, у якому 15 чоловік, працює добре і злагоджено, за рік по 20-30 об'єктів робимо. Безперечно, іноді сперечаємося, адже у кожного своє бачення, але це робочі моменти.
Часто беру на роботу молодих спеціалістів, у яких мало досвіду. Хтось не витримує і швидко йде, інші за два-п'ять років стають професіоналами. В першу чергу ціную людські якості, працелюбність, посидючість, а таланти можна розвинути.
- Що найбільше подобається в роботі?
- При проектуванні великих складних об'єктів дуже втомлюєшся. Але коли приїздиш на відкриття, знімається вся втома і приходить натхнення. І думаєш, ні, це ще не найкращий мій проект, він ще попереду.
- Що цікавенького є у Вашому “творчому” доробку?
- Вінницька фабрика “Рошен”, Хмельницький завод пет-преформ “Сіріус Екстружен”, критий стадіон в Львівській області, синагога в Умані (замовник із Єрусалима), молочний завод “Люст Дорф”. На останньому ми, крім іншого, розробили складні очисні промислові споруди, яким немає аналогів в Україні.
За останні роки спроектували понад 40 автомобільних салонів по всій Україні, більше 10 елеваторів. Найкрупніший об'єкт — Одеський контейнерний термінал (периметр будівлі — 500х108 метрів, а уся проектна документація ледь поміститься у автомобіль). Однак через кризу його будівництво призупинили, лише фундамент готовий.
Дуже цікавий проект — офісний центр “Кряж”. Там такі спіральні сходи, що люди не можуть зрозуміти, за рахунок чого вони тримаються. Здається, що конструкція висить у повітрі, але в той же час вона дуже надійна. Є панорамні ліфти, але відвідувачі більше ходять сходами із цікавості.
До речі, “Кряж” теж висунули на Державну премію в галузі архітектури. І комітет проголосував позитивно. Однак через події в державі усе зависло в повітрі. В інтернеті є інформація про перемогу, друзі телефонують, вітають, але премії досі немає.
Офісний центр "Кряж" у Вінниці. Проекту присудили державну премію.
- Над чим працюєте зараз?
- Розробляємо мийку для молоковозів на заводі, автосалони у Житомирі, Вінниці, Хмельницькому, в Одесі — машинобудівний завод сільськогосподарської техніки.
“В дитинстві грав на баяні”
- Ви працюєте разом з дружиною. Навчалися також разом?
- Ми обоє з Волочиського району, але познайомилися в Кам'янці-Подільському в технікумі. Потім наші шляхи розійшлися: вона працювала у Запоріжжі, а я служив в армії. І випадково зустрілися на Київському вокзалі у Москві. Потім вона перевелася в Одеський інститут і потрапила в мою групу.
Алла — один з найсильніших конструкторів в Україні, вона теж захоплена цією справою. Взагалі, мені дуже пощастило з родиною. Я присвятив життя роботі, дружина і син це підтримали.
- Син пішов стежкою батьків? Ви його до цього спонукали?
- Ні, ми не хотіли, бо бачили, як наше життя складається, робота забирає багато часу. Батько вже помер, а я з ним не встиг наговоритися. А син каже: ви собі як знаєте, а я обрав професію. Зазвичай подають документи у кілька вузів, а ми ризиковано відвезли лише в один — Київський будівельний інститут. Але Дмитро вступив, ще й на бюджет. Він теж любить вчитися, зараз завершує другу вищу освіту — інститут міжнародних відносин, та ще й в аспірантуру поступив.
Із сином Дмитром у Карпатах. Лижний спорт полюбляє уся сім'я.
- Зараз задоволені, що син допомагає Вам?
- Дмитро вільно володіє англійською (іноземці навіть акценту не відчувають), непогано спілкується польською і французькою. Це дуже допомагає при створенні спільних з іноземцями проектів.
Хочеться, щоб він отримав інший досвід, поїхав на стажування у Варшаву чи ще кудись. У Німеччині є традиція: молодий чоловік має піти з дому на чотири роки, отримати новий досвід, тоді він зможе поглянути на те, що робив, збоку, тоді буде прогрес і гарний результат.
- Вдома сім'єю теж обговорюєте робочі питання?
- Так, хоча, може, це і не дуже добре. Як в офісі стоять принтери, комп'ютери, стоси паперів, так і вдома.
- Хоч іноді виходить вирватися на відпочинок?
- Збираємося спонтанно, за день-два до поїздки. Подорожуємо, як правило, великою компанією, по 10-16 чоловік. Друзі організовують поїздку, а ми — напохваті. Доводиться втікати, кидаючи усі справи. Більше люблю відпочивати з фотоапаратом і дивитися цікаві місця, як то Сингапур чи Барселона, ніж на пляжі лежати.
Взимку їздимо на лижі в Карпати. Дуже любимо цей вид спорту, у кожного члена сім'ї є свої лижі, спорядження.
- А Ви в батька за музичними здібностями не вдалися?
- На баяні колись грав, але востаннє років 20 тому брав його у руки. Навіть збереглася стаття про мене у газеті Московського військового округу “Червоний воїн” за 1985 рік, ілюстрована фотографією, на якій я граю на цьому інструменті.
В дитинстві брав участь у концертах разом з батьком. В армії служив у військах космічного зв'язку, отримав перший розряд з радіоспорту (швидкісна радіотелеграфія), що потребує хорошого слуху. Але співати не можу через травму горла.
Подружжя Шпаків полюбляє активний та насичений відпочинок.
На відкритті об'єкта.
Фото Дмитра СКРИПНИКА та з архіву Валерія ШПАКА.