Чомусь ніколи не вистачає п’яти хвилин, щоб вийти вчасно і не «розрізати» повітря енергійними кроками, не бачачи нічого й нікого навкруги. Як я тепер розумію свою матір, котра мешкала через дорогу від роботи, і щоразу спізнювалася. А у відповідь на нерозуміючі погляди своїх колег, весь час казала: «Вибачте, переїзд був зачинений». Побачивши ще здалека потрібний номер маршруту, пришвидшила крок, майже бігла, але коли двері зачинилися просто перед носом, трохи розстроїлася. Ну нічого, заспокоювала я себе: не вперше, не востаннє. І тут двері тролейбуса відчинилися, і я, подумки відзначивши, що бувають все-таки у житті дива, увійшла до салону. Чоловік, що сидів біля дверей, ласкаво усміхаючись мені, повідомив, що побачив, як я бігла і попросив водія зупинитися. Апофеоз! Скільки їжджу в транспорті, такого ще не було. Я чемно подякувала, мені була дуже приємна увага зовсім незнайомої людини, а тим більше протилежної статі. Розговорилися. За декілька зупинок, що ми проїхали, він встиг мені повідати, що їде з ринку, що живе один, без дружини, має город, але порається там сам, бо любить хазяйнувати… і нарешті, поцікавився чи є у мене чоловік? Закінчення його монологу якось збентежило й здивувало, і я запитала: «Я схожа на самотню жінку?» «Ні, вибачте, ви просто мені сподобалися». Я гордо відповіла, що заміжня, подякувала ще раз за увагу і вийшла на зупинці. В офісі відразу повідомила колегам потрясаючу новину, що просто у тролейбусі могла вийти заміж, і швиденько розповіла про «залицяння» у дорозі. Усі весело обговорювали цю несподівану подію, лише одна з працівниць, з притаманною їй іронією, зазначила, що йому, швидше за все, потрібні зайві руки на городі, бо землі чимало. Рожевий туман ейфорії від своєї несамовитої жіночності миттєво спав. Це ж треба – такий піднесений настрій зіпсувати, побачивши у цій пригоді лише сіре й буденне – жодної романтики. А день так гарно починався...
Галина ПЕТРЕНКО.