Народилася 16 липня 1982 року в селі Немиринці Городоцького району. Навчалася у Хмельницькій середній школі №26. Заміжня. Матір двох доньок – Аліни та Ганнусі.
Має три закінчені вищі освіти. Навчалася у Кам’янець-Подільському державному університеті. Отримала кваліфікації «Вчитель української мови та літератури, зарубіжної літератури та українознавства», «Практичний психолог», «Керівник навчального закладу». Крім того, восени 2013 року вступила до Хмельницького університету управління та права на спеціальність «Державне управління».
***
Коли спілкуєшся з людиною, яка є новим обличчям у владі, намагаєшся говорити про особисте. Не тільки тому, що хочеш дізнатися більше про саму людину, скільки тому, що навколо останнім часом надто багато політики, надто багато крові. Леся охоче починає розмову з розповіді про родину, про сім’ю. Слухаючи, подумки розбиваєш її життя на етапи.
Перший етап. Мала батьківщина, дитинство, Різдво…
"Найміцніша дружба - шкільна. Вона безкорислива та чесна".
Її найкращі спогади – про рідне село, де народилася і виросла. Про батьків, простих робітників (батько – будівельник, мама – оператор комп’ютерного набору на заводі), які багато працювали. Про бабцю з дідом, які її виховували і які, слава Богу, досі живі-здорові, ще й досі тримають город і господарство.
Вона з особливою теплотою згадує піч у рідній домівці. Піч, яку вона не дозволила зруйнувати під час ремонту, і яка досі збереглася у рідному домі. В ній бабуся на Великдень та Різдво пече хліб та паску. Піч, за словами Лесі, – то взагалі щось особливе, бо тепло, яке вона дає, не заміниш нічим. Один з найяскравіших спогадів її дитинства – це коли на ніч залишалася у бабці ночувати і, слухаючи потріскування дров у печі, спостерігала за відблисками, які кидав вогонь на стелю.
«Мені найбільше гріють душу різдвяні свята, – каже Леся. – Для нашої родини це особливий час. Це той момент, коли ми збирається разом. І для нас важливе це сімейне вогнище, де бабуся з дідом чекають нас на Святвечір, де лунає дитячий сміх… Звісно, Новий рік ми теж святкуємо, але все одно Різдво чекаємо найбільше. Ми стелимося на підлозі і вкладаємося спати, але можемо потім півночі проговорити. Звісно, збираємося не лише на Різдво, а набагато частіше, бо ні село ніхто не відміняв, ні городи. Але ось цей дух Різдва, коли всі ночують у бабці з дідом, – він особливий».
***
Коли людина говорить про те, що їй близьке і важливе, не треба перебивати. Достатньо просто слухати. Вона розповідає. Про бабцю, яка брала її з собою до роботи – на ферму, в поле. Як вона допомагала – вибирала цибулю, різала капусту. Як дідусь, їдучи у справах, брав її з собою, садовив у машину і казав: «Зараз побачиш зайчика, лисичку…»
Коли їй дуже важко, особливо останнім часом, коли була готова до найгіршого, єдине місце, де могла набратися сили, де почувалася комфортно – це рідне село.
"Коли я хочу надихнутися новою енергією, їду у село".
***
«Можливо, хтось не любить село так, як я, – каже Леся. – Але коли хочеться надихнутися новою енергією, мені достатньо переночувати у рідній хаті, годинку погуляти берегом. Ми живемо на краю села, неподалік – ліс, ставок. Я люблю збирати маслюки, які ростуть просто через дорогу. І коли отак посидиш півгодини, подихаєш цим повітрям, ти відчуваєш, що це твоє – твоє коріння, твоя земля».
У школі вона була і старостою класу, і головою ради старшокласників. Дуже поважає і шанує свого першого вчителя, класного керівника( яка навчала з 5 –го по 11-й клас )за те, що вони заклали у своїх учнях моральні якості. З багатьма однокласниками досі товаришує. Бо, за її словами, найміцніша дружба – шкільна та студентська. Бо вона – безкорислива, чесна, порядна. «Легко товаришувати з людиною, – каже Леся, – яка має певний статус, рівень. А коли товаришуєш з людиною лише тому, що відчуваєш підтримку, розуміння, коли ділишся останнім шматочком хліба та останньою чашкою чаю перед вихідними – це зовсім інші відчуття, і зовсім інша дружба».
Друг, за її словами, пізнається не тільки в біді, він дуже сильно пізнається в радості. Бо насправді є мало людей, які щиро порадіють твоєму успіху.
Ще одна причина, через яку вона любить своє село, – чоловік Роман. Вони одружилися в 2005-му, хоча до цього дуже довго зустрічалися. Були і перші зустрічі, і перші побачення. Були і злети, і падіння, але всі хвилюючі моменти вона ділила з чоловіком. Щиро любить Леся свого молодшого брата Михайла, якого в свій час водила до школи за руку,а зараз відчуває мужнє плече та чоловічу пораду і підтримку. «Його успіхи – це і мої успіхи, його біль-це і моя біль».
Тепло розповідає про свекруху та свекра. Щиро каже, що свекруха інакше, як «доця» її не називає. «В деякі моменти відчуваю, що вона мене може більше підтримати, ніж свого сина, – ділиться Леся. – І від щирого серця скажу, що я своїм дочкам бажаю таку свекруху, як у мене. Бо насправді таке трапляється дуже рідко».
"Донечок своїх я обожнюю".
***
Наша розмова то плине плавно, розмірено, то обривається. Час від часу до кабінету заходять люди. У них – справи, важливі, термінові. Попереду – 9 Травня, непростий день. Десь у приймальні терпляче чекає людина, якій потрібно поговорити саме сьогодні. Час від часу тихо вібрує телефон, сповіщаючи про черговий дзвінок, на який згодом потрібно буде відповісти.
Етап другий. Державний службовець. Політик…
Після закінчення університету вона пішла шукати роботу, бо дуже хотіла бути вчителем. Але так сталося, що вакансій не було. І тоді студентська подруга запропонувала піти в Хмельницьку районну державну адміністрацію на співбесіду. Леся тоді опинилася на роздоріжжі – що робити далі, який шлях обрати. Порадившись з батьками, прийняла рішення таки йти працювати на державну службу. Батьки тоді сказали: «Якщо такий шанс на твою долю випав, скористайся ним, а далі життя покаже». І вона вдячна долі, що сталося саме так.
Після співбесіди, стажування у неї почався новий етап в житті. Хоча думки про педагогіку вона й тоді не полишала, все шукала вчительську стежку. Але за той період, поки працювала державним службовцем, десь і сама зросла, десь вийшла на новий рівень, десь мусила себе переборювати. Бо то, насправді, було нелегко – її робота передбачала і вилучення дітей з сім’ї, і роботу з матерями, і з асоціальними елементами. Але згодом втягнулася, зрозуміла, що робить справу, не зовсім приємну для себе, але корисну – для дітей, рятуючи їх, даючи можливість жити по-новому, отримати новий шанс.
Вона за характером – організатор, і їй це подобається. І принцип у неї такий: «Ніколи не можна падати духом, але навіть коли ти падаєш, треба піднятися і йти далі». Звичайно, це не завжди виходить. «Я часто шукаю в собі сили, – каже Леся. – Звідки я їх беру? Від сім’ї, від діток,від близьких мені людей. Донечок своїх обожнюю. А ще важлива підтримка чоловіка, бо і радість, і горе я ділю з людиною, на яку можу покластися».
У 2006-му вона стала начальником відділу у справах сім’ї, молоді та спорту Хмельницької райдержадміністрації. Потім була декретна відпустка. А в 2012 році їй запропонували взяти участь у виборчому процесі. Так Леся Стебло потрапила в команду «УДАРу».
"Лише зараз розумію, як важко було нашим батькам у ті страшні дні".
«Я познайомилася з колективом, і коли пройшла виборчу кампанію 2012 року, зрозуміла, що це, в першу чергу, мої однодумці, – каже Леся. – Люди, з якими мені було цікаво, спокійно, на яких можна було покластися». В період виборчої кампанії 2012 року була керівником організаційного відділу обласного штабу. Нові емоції, новий драйв, нові знайомства.
Стати членом партії прийняла рішення тоді, коли зрозуміла, що це – люди, які підставлять плече у важку хвилину. І коли закінчилася виборча кампанія, Олександр Корнійчук, депутат Верховної Ради від партії «УДАР», запропонував їй залишитися в команді. І вона з радістю прийняла це запрошення. А в березні 2013 року стала головою міської організації партії «УДАР».
«Для мене це було щось нове, незнайоме, – каже Леся. – Був момент, коли боялася не виправдати сподівань. Але той колектив – це і мій здобуток, і здобуток команди, тому що ми, в першу чергу, є соратниками, командою людей, які стоять один за одного. І навіть певна критика від них сприймається адекватно. Я можу ставитися до неї емоційно, але завжди беру до уваги. Бо не можна бути ідеальною, завжди над собою потрібно працювати».
З братом Михайлом (в центрі), чоловіком Романом та доньками: Ганнусею та Аліною.
Третій етап. Буремні події…
Коли почався Майдан, колектив обласної організації в основному складі був у Києві. «Було нелегко, – каже Леся, – бо я розуміла, що відповідальність за партію, за тих людей, які тут, на місці, лежала на мені. Але цей період минув інтенсивно і швидко. Ми постійно були на телефоні. Я хвилювалася за тих людей, які знаходилися у столиці. Розуміла, що чоловіки мусять бути там. І розуміла, що мушу бути гідним представником тут, мушу мати свою чітку позицію, мушу відстоювати позицію партії і позицію тих людей, які готові були віддати своє життя за те, щоб у нас в державі відбулися зміни».
***
Про політику вона говорить не поспішаючи, зважуючи кожне слово. Не дивно, бо у політикумі вона – людина нова. Революційні події відкрили її з іншого боку для самої себе. Аналізуючи минуле, робить висновок: сама не сподівалася, що діятиме так, як діяла.
Із політики знову переключається на сім’ю. Вона для неї – важлива. «Десь я розумію, як мамі було важко, бо ми не знали, чим закінчиться революція, і де ми будемо завтра, – каже Леся. – Був навіть такий момент, коли і нам страшно було спати, і діти не спали. Я згадую мамині сльози, коли вона отримувала повістки, які приносили з міліції. Можу собі лише уявити, що пережили мої батьки в цей час, що пережили мої бабця з дідом, коли дивилися новини. Мій батько був поряд зі мною на Хмельницькому Майдані, постійно їздив до Києва і був поряд з людьми, які не боялися вільно відстоювати свою позицію і йшли до кінця. Тоді й зрозуміла, наскільки це важливо – мати підтримку сім’ї. То був нелегкий період, саме тоді я стала мудрішою не по роках».
***
Вона каже, що Україна і нація починається з кожного з нас. Згадує нічні чергування в наметі, який досі стоїть біля обласної адміністрації. Саме тоді люди показали, хто друг, хто ворог, а хто… просто так. І не шкодує, що в такий важкий момент частина людей, з якими вона спілкувалася тісно, відсторонилася.
Неохоче говорить про своїх попередників. «Я розумію, що прийшла після когось, і хтось прийде після мене. Судити їх я не буду, життя, люди їх розсудять. Можливо, нам зараз важче, ніж було на Майдані, тому що тоді ми знали, яка у нас мета. Ми стояли за те, щоб в Україні почалися зміни, щоб не було корупції, щоб була свобода слова. Щоб ми справді стали європейською країною».
Для неї важлива фаховість людей, їхня принциповість, порядність. «Що я можу вимагати від людей, якщо я сама не буду цих принципів дотримуватися? – питає Леся. – Влада має здатність приходити і йти. А колектив, основна маса людей, які тягнуть роботу, залишається. Я розумію, як цим людям важко. І заробітна плата не така велика, як дехто думає. Мені би дуже хотілося, щоб піднявся авторитет державної служби. Бо державний службовець – це людина, яка працює, в першу чергу, на інтереси громади».
Етап четвертий. Заступник губернатора…
– Люди, які приходять до вас з якимись проблемами, претензіями, розуміють, що доведеться певний час зачекати, попрацювати над собою, якось себе зламати, можливо, щоб досягнути чогось кращого?
– Звичайно, люди це розуміють. Хоча дехто хоче, щоб завтра Україна вже стала іншою державою. Ну, не може так бути. Ми маємо пройти оцей процес – очищення самих себе, очищення держави. І не всі можуть знайти в собі на це сили.
Я розумію, як важко зараз Леоніду Прусу, зважаючи на його склад характеру, на його інтелігентність, скромність. Бо люди звикли до жорсткого кулака і до жорстких рішень. І губернатор певною мірою взяв на себе важкий тягар, бо ви ж бачите, яка суперечність є в суспільстві, які настрої. А його завдання, як керівника, цю ситуацію згладити, оті всі гострі кути стерти і знайти «золоту середину».
Скажу по-простому: курчат по осені рахують. Хотілося би зробити багато реформ, прийняти правильні кадрові рішення, тому що багато залежатиме від того, які люди прийдуть до керівництва.
– Як ви ставитеся до глобальної люстрації, яка іноді проводиться не зовсім цивілізованими методами? Чим люди мотивуються, коли кажуть: «Люструвати всіх»?
– Я скажу про Хмельницький, про область. Ми всі знаємо один одного, і це не є великою проблемою, насправді, дізнатися, хто чим займається і яким чином він отримав ті чи інші статки. Фаховість ніхто не відміняв і відміняти не буде. Думаю, що тут має бути вольове рішення кожного керівника. Чому не зробити крок назад, щоб потім зробити два кроки вперед? Невже посада важливіша за честь, за ім’я, якщо людина готова його відстояти?
Є ще й інший бік справи. Коли з людьми говориш інтелігентно, вони не хочуть слухати. Люди, напевно, все ж таки, звикли до сильного кулака. Можливо, це десь жорстоко, але, можливо, в якийсь момент виправдано. Поживемо – побачимо. Хоча я завжди була проти насильства, бо ми повинні, в першу чергу, залишатися людьми. Влада приходить і йде, політичні партії міняються, а людяність і моральні цінності залишаються.
"Майдан став лакмусовим папірцем, який показав хто друг, хто ворог, а хто ... просто так".
– Чи є якісь речі, яких ви не знали, не вміли раніше, і яким доводиться вчитися «на ходу»?
– Однозначно. Якщо я скажу, що прийшла на цю посаду, знаючи все, це буде неправда. Я не соромлюся питати тих, хто знає більше. Звісно, відчувається отой управлінський досвід, який я встигла здобути, бо усвідомлюю механізми, знаю, як функціонує система державної служби.
Буду сподіватись, що все зроблю правильно. Можливо, трапляться помилки, але головне, щоб вони були мінімальними. У нас немає часу ні на розкачку, ні на носіння корони. Бо все це – тимчасове…