Покинутий

За борг у 300 гривень чоловікові два роки тому відключили світло, а працівник со-ціальної служби заходить для того, аби подивитися, чи ще живий.
Івана, який мешкає у селі Вишнівчик на Чемеровеччині, знають усі – від старого до малого. Через розумову відсталість 35-річного чоловіка люди називають Петюнею. І Петюня не ображається. Зупинившись у своєму розвитку у ранньому шкільному віці, цей фізично дорослий чоловік, по суті, залишився дитиною.
Іван народився у сім’ї, де батько не говорив, а мати, як кажуть люди, також була дивакуватою. Іван з раннього дитинства залишився сам на сам зі своїми проблемами. Років десять тому помер його батько. У 2000 році Іванова мати зламала ногу.
«Який тут стояв сморід, – розповідає сусід Івана – Анатолій. – Стефаніда зламала стегно. Ходити не могла. Три роки пролежала. За цей час жоден соціальний працівник навіть на подвір’я до них не зайшов. А Іван хіба може її обійти? Та хата йому відійшла з боргом. Десь близько 500 гривень. Він щось трохи заплатив, а інше… Прийшли з району і відключили світло. Іван може би й заплатив, але ж покази з лічильника не може зняти. Вже кілька років сидить у пітьмі. Я йому дров наріжу, щоб взимку не замерз. А навесні покладе кілька цеглин на подвір’ї і готує на них їжу. Щоб розпалити у плиті, треба багато дров, а так – всього кілька».
Аби прохарчуватися, Іван підзаробляє по людях. Хто дасть шматок хліба, хто кілька гривень, а хто і одежину яку підкине.
«А хто п’ять гривень дасть, хто – десять, – каже Іван. – Дехто дає поїсти. А якщо ні, то готую я надворі. Тут і бриюся, і миюся. А взимку палю у грубці. Дають дві пенсії. Сьомого числа дають 380 гривень і 74 копійки, бо я інвалід дитинства, і двадцять шостого – 112 гривень платять за втрату годувальника. А за паї я грошей не отримую».
Коли почав детальніше розпитувати про земельні паї, Іван розповів, що від них відмовився.
Аби з’ясувати усі деталі життя Івана, йду до місцевої влади. Вишнівчицький сільсь-кий голова виявилася на лікарняному. Вранці була, а перед обідом поїхала до обласної лікарні. Напевно, звістка про журналіста вже розлетілася селом.
«Ми працюємо з березня 2006 року, – каже секретар Вишнівчицької сільради Олександр Курій. – Що було до цього, я не знаю. Є у нас троє соціальних працівників. На три села, що входять до сільради, припадає 47 інвалідів. Самі порахуйте, скільки доводиться обслуговувати одному соцпрацівникові. Але вони ходять прибирати в оселях, і городи сапати, і воду носити. І до Івана ходять. Привітатися, подивитися, чи живий-здоровий. У нього ж є родичі. А світло йому відключили, бо він як ввімкне, то ніколи його не вимикає. А що газова труба проходить повз його хату, то на встановлення конвекторів у його хаті у сільради немає грошей. Та й газ може вибухнути. І від земельних паїв він відмовився. Він же психічно хворий».
Насправді психічно хвора людина і людина з розумовою відсталістю – як в юридичній, так і в психіатричній площині – є різними поняттями. По-перше, розумово відстала людина без опікуна потребує допомоги соціальних працівників. І не на рівні привітання. А, по-друге, чи має право така людина лише на словах відмовитися від земельного паю, котрий вона отримала за спадщиною? Та й щодо родичів секретар сільради злукавив. Єдина Іванова сестра кілька місяців тому виїхала з села.
У Чемерівцях підтвердили, що борг Івана за електрику складає 317 гривень. З його пенсією подібний борг погасити цілком можливо. І хоча представники місцевої влади повідомили, що Іван відмовляється від світла, сам чоловік того не підтверджує. «Я хочу, – каже Іван, – щоб в мене було світло і показував телевізор».