Георгій Волосов захоплюється співом з дитинства. Свого часу як солісту міського ансамблю пісні і танцю, йому пощастило дивувати своїм голосом публіку на великій сцені. Хоча він рівнозначно любить співати і у душевній компанії, і для рідних та близьких, коли збирається разом уся велика родина. Він має дивовижний від природи голос. Почувши, як лине його пісня, як італійські романси переплітаються з мелодійними українськими співанками, не віриться, що у звичайній розмові Георгію Миколайовичу непросто дається кожне слово. Заїкання – результат давньої дитячої травми.
«Мене схопили і викинули находу з потяга»
Георгій Миколайович народився у Проскурові ще до війни – у 1935-му. Його мама – донька відомого міського голови Проскурова Миколи Сікори, котрий обіймав цю посаду в 1917–1921 роках. Тоді Сікора був останнім міським головою, призначеним ще до жовтневого перевороту, але першим і чи не єдиним корінним проскурівчанином. Його родина здавна мешкала у місті, батько та дід були поважними службовцями, а самого Миколу Вікентійовича чотири рази поспіль обирали членом управи та гласним міської думи.
«Щойно почалася окупація Проскурова під час Другої світової, нам з мамою та бабусею по татовій лінії, довелося евакуюватися на Схід, – пригадує Георгій Волосов. – Неподалік Іловайська потяг потрапив в оточення. Німецькі солдати бігали по вагонах, вишукуючи євреїв. Мене схопили теж і викинули на ходу з потяга. І тоді бабуся німецькою закричала, що ми не євреї. Потяг зупинився неподалік, мене знайшли та підібрали назад. З того часу я заїкаюся – так далася взнаки психологічна травма. Повернулися назад до Проскурова ми уже наприкінці війни».
Хоч говорити малому хлопцеві було важкувато, співалося, на диво, легко. І він захопився співом настільки, що не уявляв без пісні свого життя. З кінця 50-х років співом займався уже професійно. Саме тоді Георгія Миколайовича прийняли до Хмельницької обласної філармонії. Спочатку він був артистом хору, а згодом став солістом ансамблю. Об’їздили, зізнається, усю Україну, збирали повні зали. А як одружився, про гастролі, каже, довелося забути – мусив більше часу приділяти родині. Його дружина, нині, на жаль, покійна Ганна, назавжди, каже, залишилася для нього найчарівнішою жінкою у світі.
Пізніше Георгій Миколайович додатково закінчив курси хормейстерів та працював на електростанції машиністом в турбінному відділенні. А заодно і керував хором.
Взагалі, де б не працював – чи то кіномеханіком в кінотеатрі, чи на заводі, чи в майстерні медтехніки (ремонтував та налаштовував мікроскопи), завжди брав участь в художній самодіяльності.
«Коли в 60-х роках в Хмельницькому відкрили ресторан «Україна», знайомий покликав мене туди співати. Так я став першим, хто вийшов в місті, на так би мовити, ресторанну естраду. Публіка приймала завжди дуже тепло. А я намагався співати так, щоб їм хотілося сюди повернутися знову».
Хранитель родової спадщини
Паспорт свого діда - Миколи Сікори, Георгій Волосов береже як сімейну реліквію.
Сьогодні Георгій Волосов живе у будинку, який звів ще дід – Микола Сікора. Будівлі уже далеко за сотню років. Тож Георгій Миколайович – справжній хранитель родової спадщини славного роду міського голови Проскурова Миколи Сікори. Дві доньки Наталя та Олександра живуть у місті неподалік. Має Георгій Миколайович уже четверо внуків та четверо правнуків.
«Мені моя мама дуже багато розповідала про діда, – розповідає пан Георгій. – Він був для неї батьком, яким можна було пишатися. Цей дім дід будував сам. Коли він проходив службу в Балті, що неподалік Одеси, одружився на грекині. Її звали Домініка. Це моя бабуся. Вона померла, на жаль, молодою. Тож коли дід звільнився зі служби – повернувся з родиною до Проскурова й узявся за будівництво. У цьому будинку була його літня резиденція. А неподалік над річкою були облаштовані літні дерев’яні лазні. За користування ними була встановлена плата 5 копійок. Виручені кошти надходили у казну і спрямовувалися на харчування бідняків. Для цього навпроти нинішньої міської лікарні (де зараз діє благодійний фонд «Хесед Бешт») була побудована спеціальна кухня, на котрій безкоштовно харчували нужденних».
А ще, зізнається пан Георгій, Микола Сікора мав талант музиканта: «У дідуся було фортепіано. Мама розповідала, що він дуже гарно грав. Інструмент, щоправда, забрала друга дружина діда Ірена, яка після його смерті з сином і донькою виїхала до себе на батьківщину до Польщі. Свого часу ми трохи підтримували зв’язки з польською родиною діда. Колись навіть його внук Марек приїжджав на могилу Сікори. Нині уже віддалилися трохи».
На стінах багато старих фотографій. Усі родинні реліквії Георгій Миколайович старанно береже. Кожна з них – дорога згадка про славний рід.
«Ось паспорт Миколи Сікори, - показує нам столітній документ. – Виданий він ще у 1915 році. Тут є усі відмітки – посадові, візові, сімейні».
«А от моя бабуся по татовій лінії була німкенею. Вона дуже смачно готувала. Робила надзвичайно смачні картопляні кульки. Нині таких уже не готують. Це смак того мого довоєнного дитинства».
Георгій Миколайович ще був малий, але добре пам’ятає кінець зловісних 30-х, коли нквдисти нишпорили по хатах. «Мама все просила тата, щоб поміняти місто, хотіла виїхати до Одеси. Боялася, щоб його не підставили. Тато тоді працював головним бухгалтером на проскурівській електростанції. І таки біда сталася. Тата забрали. Серце не витримало тюремних знущань. Тато помер у 1940-му: перед війною розірвалося серце».
Хоч у жилах Георгія Волосова, як він каже, змішалися і польська, і німецька, і російська кров, чоловік зізнається, що завжди відчував себе українцем, проскурівчанином, частинкою цього міста. І куди б не закинула доля, каже, завжди тягне додому. Туди, де народився.