20 років незалежності кожен оцінює виходячи з власного розуміння ситуації, потреби у ній як такій і, чого гріха таїти, власного достатку. Хмельницький за роки незалежності теж добряче змінився: зовнішній вигляд, характер, територія і навіть дух міста стали іншими… події, як пазли залишали свої сліди, доповнюючи загальну картину: вона ставала пейзажем, коли у місті раптово чи повільно виростав черговий торговельний комплекс, а іноді й невдалим натюрмортом або портретом, коли на долю міста впливала певна особа чи група осіб. «Проскурівський телеграф» зібрав далеко не всі, але важливі пазли, які на багато років будуть основою картини під назвою «Місто Хмельницький».
Символічна Незалежність на Хмельниччині стартувала у вересні 1991 року, коли над будинком виконкому замайорів жовто-блакитний прапор, який лише наступного року офіційно став державним, тоді ж площа ім. В.І. Леніна перейменована на Майдан Незалежності, і свою роботу у Хмельницькому розпочала митна служба України. Далі пішла низка менш феєричних, але від того не менш важливих подій. 1992 року в філармонії встановили орган і «випробували» його на першому ж концерті, у Гречани пустили перший тролейбус. Згодом на площі Незалежності демонтували без «шуму та пилу» пам’ятник Леніну і того ж року народився 250-тисячний хмельничанин. Наступного, 1993 року запрацював монотеатр «Кут», під незмінним і до цього часу керівництвом Володимира Смотрителя, і Хмельницький, який святкував піввіковий ювілей, отримав першу на Поділлі міжнародну електронну цифрову телефонну станцію.
Важливим був також 1994 рік. Місто очолив Михайло Чекман, під керівництвом і з подачі якого в наступні роки місто помітно змінилося. У 1995 році до нас приїздив тодішній Президент України Леонід Кучма, був створений Хмельницький інститут регіонального управління та права і відбувся фестиваль японського кіно. Того ж року в місті збудували ще один речовий ринок на Львівському шосе – за 4,5 мільярда карбованців і вже наступного 1996 – на усіх наших відомих своїми низькими цінами ринках торгували нововведеною українською валютою – гривнею. У Хмельницькому запрацювала школа іконопису «Нікош», хмельничанин Тимур Таймазов став олімпійським чемпіоном, і свої двері для відвідувачів відчинив один із перших в Україні музеїв історії міста.
Рік 1997 – ляльковий театр «переїхав» на вулицю Проскурівську у колишній Палац піонерів, а до Хмельницького прибув перший електропоїзд по нововведеній залізничній лінії «Деражня – Хмельницький». Мікрорайон Дубове з центром міста у 1998 році з’єднав залізничний переїзд по вулиці Франка, з Озерної до Катіону почав курсувати тролейбус №11. поруч з Будинком офіцерів встановили пам’ятник «Ангел скорботи», який увіковічнює пам’ять жертв репресій на Подільській землі. 16-річна хмельничанка Ірина Мельник (Ірина Мерлені – авт.) стала чемпіонкою світу з вільної боротьби, а в обласному центрі відкрито філію Міжрегіональної академії управління персоналом (МАУП). У 1999 році скульптору і художнику Богдану Мазуру присуджено Малу Державну премію України імені Т.Г. Шевченка, а у Хмельницькому створено благодійний фонд «Хесед Бешт». На зламі тисячоліть, 2000 року до Хмельницького завітав Олімпійський вогонь, у мікрорайоні Озерна відкрили нову амбулаторію сімейного типу (поблизу поліклініки №2), місцевий ВРАЦС змінив адресу – розмістився на вулиці Гагаріна і став Будинком урочистих подій. Того ж року відкрили нову музичну школу, а музучилищу присвоїли імя Владислава Заремби.
2001 рік став «пивним» для міста, адже ВАТ «Хмельницькпиво» святкувало 100-річчя з моменту заснування. А ще – місто «гуділо» з приводу зведення у адміністративному приміщенні заводу «Нева» гіпермаркету, якого немає й досі. Проте, наступного, 2002 року, інша частина міста – мікрорайон Озерна – отримали торговий центр «Ріко», який розмістився у адмінкорпусі колишньої взуттєвої фабрики. Тоді ж оптовий продовольчий ринок остаточно перевели у мікрорайон Дубове, а депутати обласної ради ухвалили герб і прапор Хмельницької області (автор символіки – член Національної Спілки художників України Михайло Мастикаш). У нашого міста з’явилося одинадцяте місто-побратим: Михайло Чекман підписав угоду про співпрацю з містом Манісек (Іспанія). Того ж року Хмельницький прощався зі своїм мером, який трагічно загинув. 2003 року місто «виросло» в інформаційній сфері – «Є! Сімейна газета» стала першим серед обласних всеукраїнським виданням, а газета «Місто» побачила світ уперше. Хмельничани того року протестували проти будівництва нового ринку «Поділля» зводили який «ударними» темпами поблизу аеропорту і навіть оптимістично прогнозували, що наступного року він запрацює. Але… не так сталося, як гадалося: ринок і до сьогодні не функціонує.
Більшість подій протягом 2004 року були пов’язані з двома головними: «Помаранчевою революцією» і виборами Президента, але й інші події, такі як відновлення будівництва Чернелівського водогону були не менш важливими для міста. У 2005 році хмельничани вперше побачили телепрограми нового каналу Хмельницького телебачення – «33», а ЗАТ «Октант» почало зводити й до сьогодні не завершену багатоповерхівку, що «виросла» впритул до поліклініки №1. Приватні перевізники страйкували, вимагаючи підняти ціну за проїзд у громадському транспорті до … 1 гривні. 2006 рік запам’ятали студенти і працівники Хмельницького гуманітарно-педагогічного інституту, адже з тих пір він носить гордий статус – академія. Мером міста з другої спроби став Сергій Мельник. У 2007 році з Хмельницького летовища вперше здійснено авіарейс «Хмельницький – Київ», і вперше у місті проведено земельний аукціон, на який було виставлено шість земельних ділянок. Центральну вулицю міста, Проскурівську, закрили на реставрацію, а обласний музично-драматичний театр ім. Петровського перейменували на честь Михайла Старицького. Губернатором став колишній прокурор міста Іван Гавчук, а міські обранці вперше працювали під пильним наглядом хмельничан – засідання сесії міської ради вперше транслювали на великому екрані, встановленому на будівлі «Дитячого світу».
Того ж року відоме «Співоче поле» перетворилося на гіпермаркет «Епіцентр», а згодом, у 2008 році обросло відомими тепер «Оазисом», «Таврією», та іншими, дрібнішими маркетами. Наприкінці осені геніальні одинаки представили свою творчість на Міжнародному фестивалі моно-мистецтв «Відлуння», який відтоді оселився у Хмельницькому. Розпочалося будівництво торгового центру «Променад Олександрівський» та провели реконструкція скверу ім. Т. Г. Шевченка. На межі 2008 і 2009 років поступово відчиняли свої двері крамниці й бутіки, які розташувалися у ТЦ «Оазис». Любителі кіно отримали сучасний кінотеатр «Мультиплекс», а маленькі театрали – відреставрований ляльковий театр. Поблизу Будинку урочистих подій встановили оригінальні лавочки, які подарували місту підприємці. 2010 року команда хмельничан захищала честь міста у новому проекті «БУМ», зйомки якого відбувалися в Аргентині, а вулицю Кам’янецьку тим часом відновили повністю: встелили асфальтовим покриттям, встановили паркан. Того ж року хмельниччина прощалася з першим губернатор Євгеном Гусельніковим. Політична еліта області та міста змінилася майже повністю: обласна рада з помаранчево-біло-сердечної стала біло-блакитною, а у заступником у мера-бютівця Сергія Мельника, який вдруге був обраний на цю посаду, став регіонал Анатолій Лаврентій. Хмельницький потрапив до рейтингу «ТОП-100», а місто приголомшило вбивство Вадима Галузинського.
Осінь того року була не по сезону «гарячою»: підприємці протестували проти нового Податкового кодексу, який все ж таки прийняли з незначними поправками. Протести продовжилися і наступного, 2011 року: одні боролися проти податкового кодексу, інші – проти перенесення «Алеї» з продовольчого ринку. Тим часом хмельницькі танцюристи на чолі хореографом Сергієм Костецьким змагалися за звання «Танцювальної столиці», а про композицію «Віра. Надія. Любов» не лише заговорили з новою силою, а й активно збирали «добровільні» пожертви він населення. Місто розширилося на кілька сотень гектарів, а чотирьом підприємцям-активістам Податкового майдану присудили два роки позбавлення волі умовно. Хмельничани поки ще очікують зміну маршрутів громадського транспорту.
До речі: кількість прихильників незалежності України зменшилася майже вдвічі порівняно з 1991 роком, але якби референдум відбувся зараз, то українці, як і 20 років тому, проголосували б за незалежність. Про це свідчать результати соцопитування, проведеного у квітні цього року Інститутом соціології НАН України. З 1994 року практично не змінилася кількість тих, хто повністю вітає зміни, що відбулися, вважаючи їх прогресивними. Таких і досі є близько десяти відсотків. Водночас, як свідчить дослідження, різко зменшилася частка тих, хто вважає ці зміни необхідними: з 43% в 1994 році до 25% у поточному.
А на краще сподіваються все менше громадян: кількість оптимістів зменшилася з 52% до 39%.
На всеукраїнському референдумі в 1991 році за незалежність України проголосували 90,32% громадян, які взяли участь у голосуванні. У березні ж 2011 року соціологічна компанія Research&Branding Group провела опитування, згідно з яким всього 47% українців хотіли би збереження Радянського Союзу, а 51% знову вибрав би Незалежність.