З початком повномасштабного вторгнення тоді восьмирічний Ярослав Дармороз, другокласник Волочиського НВК №6, відклав свої звичні справи (велосипед, ролики, самокат, спортивні танці, хлопчачі ігри) на «після Перемоги». Бо допомагав мамі закуповувати, замовляти-отримувати, пакувати і відправляти ліки, яких потребували хворі дітки з Херсонщини.
«У мене в Новій Каховці проживає рідний дядько, - розповідає Світлана Вікторівна, мама хлопчика, хімік за фахом. – Тож ми дізнавалися потреби. Придбати мали за що: чоловік далекобійником працює за кордоном (уже тривалий час він перебуває на постійному консульському обліку в Литві – авт.). До того ж, брат трудиться медиком у Польщі, міг дещо передати».
До слова, аби відразу уникнути осудливих коментарів, зазначимо: з початком повномасштабної війни батько Ярослава повернувся до України, записався до лав тероборонівців. Але за два місяці справедливо підмітив, що його вклад у Перемогу буде ліпшим, коли зможе суттєвіше допомагати хлопцям матеріально і віднаходячи можливості відправляти з-за кордону необхідне на фронт.
Світлана ж з двома синами, 21-річним Владиславом й восьмирічним Ярославом, об’єднуючи довкола себе небайдужих земляків, активну допомогу українським військовим обернули на щоденну безперервну діяльність. «У нас просто дуже згуртовані люди, - констатує пані Світлана. – Одразу всі організувалися. Хтось пік пиріжки, хтось крутив голубці, хтось пакував сухі борщі…».
Світлана з подругою Оксаною Майор, нині уже знані волонтерки, стали відшуковувати в довколишніх населених пунктах господинь, які згоджувалися готувати, відвозили їм продукти, забирали готову продукцію, Оксана відвозила усе на передову. Затим вирішили зайнятися виготовленням сухих борщів: міський голова забезпечив дровами, місцевий мешканець дав сушарку, разом з педагогічним колективом НВК №6 перечистили, відварили, пересушили тонну овочів.
Не втомлюючись, збирали і відвозили чи відправляли хлопцям найнеобхідніше. Власних коштів, зрозуміло, не вистачало. Місцеві охоче підтримували: хто благодійними концертами, хто коштами. До прикладу, Писарівський гурт «Експромт», що у Війтовецькій громаді, своєю творчістю посприяв у придбанні берців. Затим почалася вервечка подібних заходів, організованих дівчатами, й на теренах Хмельниччини, й на Тернопільщині. Організовували волонтерки й майстер-класи, як-от з розписування патріотичних магнітиків. За допомогою донатів та підтримки закордонних друзів відправляли на фронт автівки, бронежилети й різну надважливу амуніцію. «Ми хіба танка не купували, - жартує Світлана, й додає: - Поки що».
Маленький Ярослав щоднини з мамою їздив до Тернополя, то до Хмельницького, вантажив автівки на передову, пакував передачі на фронт, малював, створював з друзями різноманітні обереги захисникам, підписував їм прапори зі словами глибокої вдячності, брав участь у солодких ярмарках, зі старшим братом невтомно плів маскувальні сітки, пік з ненькою пиріжки для військових з тероборони, підтримував дітей-переселенців, збирав та носив одяг, постільну білизну, рушники та все необхідне в тимчасові прихистки для тих, хто змушений був покинути свої домівки, провідував поранених у шпиталі...
Грамота від Залужного стала для хлопчика приємною несподіванкою
А за тим вони з друзями взяли скриньку й подалися найрізноманітнішими закладами Волочиська. «Діти назбирували гарні суми і дуже раділи, коли за них вдавалося придбати щось вагоме, - каже Світлана. - Зі своєю юною волонтерською командою, Артемом Бурячишеним, Родіоном Дзигарським та другом Максимом та іншими, назбирали найбільше донатів, щоб закупити й придбати хлопцям на фронт зимові берці».
Коли у День волонтера військові з 3 окремої Залізної танкової бригади привезли Світлані Вікторівні орден від Президента, син, звісно зрадів, але, він, учень ексклюзивного курсу з логіки, не міг збагнути: а чому його не згадали, він ж теж усюди-усюди з ненькою їздив. Хоча у цього дев’ятирічного хлопчика є чимало іменних, підписаних саме йому, прапорів з передової від різних бригад, лист-подяка від 81 ЗРАБ ДШБ, безліч шевронів від наших ЗСУ.
Тож коли цього маленького справжнього волонтера нагородили грамотою від Залужного, його радості не було меж. Проте хлоп’я переконане: у цьому не лише його особиста заслуга, адже працювали командно з друзями, і більшість діток зараз, як можуть, допомагають армії. Тож їхні нагороди – неодмінно попереду, впевнений.
Мама запевняє, що гордиться своїм сином, але шкодує, що дитинство нинішніх дітей втратило безтурботність: «Війна неодмінно скінчиться нашою Перемогою, дай Боже, аби якомога швидше, бо вона краде безтурботність в українського дитинства».
Оте 24 лютого 2022-го підступно й зухвало розділило життя всієї української дітвори на «до війни» і «після Перемоги». Воно прирекло маленьких українців стати дітьми війни. Втім, вони, попри все, гордо зватимуться дітьми Перемоги.
Матеріал підготовлений за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.