«Я знімала поховання військового. Ми приїхали всі разом на Личаківське кладовище. Я фотографувала дружину в момент, коли їй вручили прапор. Вона притисла його до себе і сказала: «І це все?» І мені стало від цього дуже страшно. Є урочиста церемонія, є прощання, а потім, після цього всього, людина залишається сам на сам зі своїм горем».
З цієї думки виник проєкт документальної фотографки Катерини Москалюк, який авторка назвала «Наодинці». У співпраці з платформою пам'яті «Меморіал» спершу відзняла п'ятьох жінок у різних містах України – Дніпрі, Харкові, Одесі, Львові та Києві – щоб показати, що війна торкається усіх від сходу до заходу. Згодом у цих містах відбулися фотовиставки, завдяки яким учасниці змогли поділитись історіями своїх втрат та зберегти пам'ять про чоловіків. Катя зізнається, як її вразила фраза однієї з дружин загиблих воїнів: «Вона сказала, що завдяки проєкту «Наодинці» більше не почувається самотньою. Ось тоді зрозуміла, що варто продовжувати». Інша учасниця подарувала їй вишиту картину, розчуливши до сліз. Їй часто сумно від подяк дівчат-учасниць після зйомок, адже це той проєкт, якого воліла б ніколи не знімати. Втім, відчуває, як важливо закарбувати пам'ять про полеглих захисників – їхні життєві дороги та нереалізовані через війну мрії. Тож Катерина Москалюк продовжує працювати над проєктом, після чого планує нову виставку.
Хоч за першою освітою географ-геоморфолог, кандидат географічних наук, Катя завжди прагнула розповідати історії. Під час навчальних експедицій знимкувала людей та пейзажі. Фотографія була з нею з дитинства, адже і прадідусь професійно займався фотографуванням, і тато цим захоплювався: «Я змалечку пам'ятаю, як тато у темній кімнаті проявляв плівку, і цей магічний процес, коли ти береш чистий білий аркуш, опускаєш його в реактиви, і там з'являється світлина. Скільки себе пам'ятаю, стільки, мабуть, в моєму житті була фотографія».
З народженням дитини Катя взяла декретну відпустку на кафедрі, щоб увесь час присвятити доньці. Назад уже не повернулась. Зупинившись, збагнула, що живе не так, як того хоче. «Останньою краплею став фільм, в якому молоду лаборантку кафедри не беруть в закордонну поїздку через вік. Вона залишається. Навколо неї старі стелажі, багато книжок і жодної перспективи. В ній я побачила себе, і мені стало дуже страшно», – так Катерина Москалюк вступила до Школи журналістики Українського католицького університету.
До повномасштабної війни фотожурналістка теж багато працювала з чутливими темами: виховання дітей з інвалідністю, будинки підтриманого проживання, історії одиноких літніх людей. Журналістика для неї – можливість дати голос цим людям. 24 лютого Катя запостила в соцмережі фотографію, яка швидко розлетілась мережею – світові медіа активно цікавились ситуацією в Україні. «Для мене це було величезним контрастом: є мій дім, кішка на підвіконні, квітка, а за вікном – війна…» – це й підштовхнуло фотографиню взяти камеру, вийти на вулицю і знімати.
Згодом їздила до Франції з фотовиставкою «Шляхами тих, хто залишився» про жінок з деокупованої Харківщини та Дніпра, де вкотре переконалась у важливості того, що робить: «Як виявилось, це одна з можливостей розповісти про нашу повномасштабну війну, адже одна справа дивитися новини, а інша – спілкуватися з людиною з країни, в якій йде війна». Зараз разом з колегами з Української асоціації професійних фотографів Катерина працює над «Фотохроніками війни» – великою серією публікацій про те, що відбувається в країні. «Багато подій стираються з пам'яті, а завдяки фотографіям це можна зберегти, про це можна розповісти».
Катерина Москалюк викладає фотомистецтво у коледжі. «Мені дуже цікаво розмовляти зі студентами про фотографію, слухати їхні враження про різні фотопроєкти. Це інше покоління зі своїми інтересами», – розповідає. А власне для неї це спосіб дослідити життя та мрії їхньої генерації. Крім того, робота зі студентами – певне перезавантаження з емоційно складних тем на прекрасне: класиків документальної фотографії, композицію, світло.
Триматись морально допомагають також колеги та любляча сім'я, з якими можна обговорити увесь біль. «У мене дуже хороша емоційна подушка, адже я росла в сім'ї, де мене завжди любили, хвалили, підтримували. Мабуть, і через це також я можу працювати з такими темами. Важливо відчувати, що ти не один, що є друзі, колеги, близькі, яким можеш довірити свої почуття, з якими можеш поговорити, порадитися», – ділиться співбесідниця.
Богдана САДОМСЬКА