Ольга Канцір з дитинства знала, що коли виросте – стане вчителькою. Як і її мама та дядько. На цю професію колись давно благословила всіх бабуся. Вона була дуже грамотною, родом зі Львівщини. Проте у післявоєнні роки разом з сім'єю була депортована на Донеччину. Любов до України, її традицій, рідної мови бабуся міцно прищеплювала своїм нащадкам.
Після закінчення факультету філології в Донецькому національному університеті Ольга повернулася в своє село Званівка Бахмутського району. Там, у рідній школі, з 2001 року викладала українську мову та літературу. Через два роки вийшла заміж за односельця, народила двох донечок. Сім'я мала свій будинок, чимале господарство, сад, 40 гектарів землі. Чоловік з батьком займалися сільським господарством.
На фото: Ольга зізналася, що до війни життя у їхній громаді було дуже комфортним та гарним. Фото: з сімейного архіву.
«Жили ми дуже добре. Працювали, дбали, примножували… А в 2014 році до нас вперше постукала війна. Я тоді якраз випускала 11-й клас і носила під серцем сина. Через наближеність фронту та чималу кількість односельчан, які з надією дивилися в бік росії, керівництво школи вирішило випускний провести без гімну, державного прапора та вишиванок, щоб не наражати учнів на небезпеку. А потім я з дітьми поїхала на три тижні до Києва», – каже Ольга Володимирівна.
Досвід 2014 року змусив родину бути готовою й до нових викликів. Голова сім'ї облаштував добротний підвал, де б у відносній безпеці діти з дорослими могли б прожити певний час. А також напоготові тримали й тривожні валізки, оцифрували всі документи. «Інколи ми чули звуки вибухів, проте вони були десь далеко. Життя налагоджувалося. Почався процес децентралізації, і в 2019 році в нашій громаді створили відділ освіти. Я перейшла туди працювати на посаду головного спеціаліста, – розповідає жінка. – А через якийсь час знову повернулася до шкільних уроків, проте вже в соледарській школі. Напередодні повномасштабного вторгнення вела урок в 11-му класі. Вже тоді відчувалася якась тривога, були передчуття і страх у дітей…»
24 лютого 2022 року о 4.30 Ольгу розбудив дзвінок старшої доньки-студентки. Аня лише кілька днів як по-
їхала до Харкова на навчання.
– Мамо, що мені робити? – почула у слухавці.
– Що сталося? – запитала спросоння в донечки.
– Мамо, в нас таке робиться! Харків бомблять!
– Доню, одягайся тепліше, бери найнеобхідніше, якусь їжу і біжи до найближчого метро.
Завершуючи розмову, Ольга вже й сама почула ворожі прильоти неподалік села. Поки Аня переховувалася від обстрілів, мати підняла на ноги всіх, кого тільки могла, щоб забрати дитину з Харкова. Врешті це їй вдалося.
Вдома родина змогла прожити близько місяця. Кілька тривожних ночей довелося провести в погребі.
«Не було ще такого відчуття катастрофи, – продовжує Ольга. – Хоча крамниці дуже швидко порожніли, а новий товар підвозили рідко, я була спокійна. Різала потроху птицю, робила тушкованки. Знайомий поділився яблуками. Загалом село само себе може прогодувати. Порівняно з 2014-м ми були готові. Але коли почули про звірства в Бучі, коли дізналися, що на наш напрямок перекидають кадирівців, зрозуміли, що наш дім – не така вже й міцна фортеця. Потрібно було рятувати дітей».
22 березня чоловік привіз Ольгу з трьома дітьми та своєю мамою на залізничний вокзал у Краматорськ. Сам повернувся додому, бо треба було доглядати за худобою, свинями, іншими тваринами…
«Потяг прибув із запізненням. Хаосу вдалося запобігти у великій мірі завдяки координуванню процесом посадки нашою начальницею управління сім'ї, молоді та масових заходів, національно-патріотичного виховання Донецької облдержадміністрації Лілією Золкіною. Ця жінка стояла на пероні і чітко давала вказівки, використовуючи гучномовець: кому – куди. Вагони поділили для літніх людей, жінок з дітьми тощо. Це було дуже зручно та правильно. Нарешті десь близько третьої дня рушили. Хвилин через сорок потяг зупинився. Почало сутеніти. Згодом він поринув у суцільну темряву. Провідниця заборонила всім вмикати телефони, щоб жоден промінчик не виказав нашу локацію. Вона попередила впертих, що інакше згодом побачать фото розстріляних вагонів… Вдалині стало чутно звуки вибухів. Почалася паніка. Як могли, стали всіх заспокоювати», – пригадує Ольга.
За традицією у родині щовечора молилися на вервечці. Її запровадили задовго до війни. Тож і того вечора сім'я почала промовляти слова молитви. І вагон затих. Навіть собаки і коти принишкли, не порушуючи ту благословенну тишу. Близько опівночі потяг рушив далі. У повній темряві. До Львова він прибув майже через добу. Біля вокзалу на людей чекали автобуси до Польщі, Чехії, Німеччини… Ольга сказала, що з України вона не поїде. Переночували ніч на вокзалі, а наступного дня сім'ю прихистила родина зі Львівщини. Разом садили город, доглядали за урожаєм, за садом… Влітку зі Званівки приїхав чоловік Ольги з татом, ще раніше з села виїхала її мама. На той час там вже були перші поранені і вбиті. За станом здоров'я чоловіка не взяли до війська, але він постійно підтримує родичів і знайомих, які нині на фронті.
«Наші коти порозбігалися, а собак взяли до себе наші військові, – каже жінка. – У нагоді став і наш підвал. Якось зі мною зв'язався один боєць. Тоді ми вже переїхали жити в Болехів, на Івано-Франківщину. Подякував за надійне сховище. Ще встиг надіслати нам наші ікони та деякі книги. А більшість сімейної бібліотеки за нашою згодою – до наддвірнянського ліцею. Згодом ми дізналися, що 23 лютого 2023 року згорів будинок брата, а у вересні – наш…»
Вже знаючи, що дому немає, Ольга бачила сон, в якому всі зійшлися на толоку його відбудовувати. І знову побачила оселю такою, як і раніше…
«Напевне, я передчувала, що востаннє прощаюся зі своєю хатою, – поринула у невеселі спогади жінка. – Кажуть, коли їдеш з дому, треба покласти до кишені гілочку полину. У 2014 році я так і зробила. А от навесні 2022-го його ніде не могла знайти… Тоді оплакала кожен куточок своєї оселі, намагаючись запам'ятати все таким, яким добре знала. Я щодня милуюся гірськими краєвидами, але так не вистачає рідних… Мене тримають мої сади, які закладала своїми руками. Я досі не можу відшукати смаку моїх домашніх ягід, моєї городини».
Жінка якийсь час пропрацювала у благодійній організації «Карітас», ініціювала і написала проєкт для місцевої бібліотеки. Вона продовжує викладати онлайн свої предмети в соледарській школі. Діти також навчаються у ній. Аня здобуває освіту онлайн у Харківському національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого.
Щодня всі моляться за своїх рідних, які нині захищають Україну на фронті. А також дуже мріють про повернення додому після нашої Перемоги.
Читайте також: