Того фатального для України 24 лютого Аліна Курятник працювала в нічну зміну в італійському будинку престарілих.
Недарма кажуть, немає нічого постійнішого від тимчасового: колись давно після розлучення з чоловіком поїхавши в далеку країну на заробітки, щоб поставити на ноги донечку, подолянка так і залишилася там. Зробила посвідку на проживання, взяла іпотеку на житло, щоб не платити за наймане. Часто приїздила до рідних на гостину, утім свій побут таки влаштувала в невеличкому на півночі Італії Удіному.
Бажаючи бути корисними, навіть квартиру адаптували під "цех для плетіння сіток"
І хоч разом з членами української асоціації допомагала нашим захисникам з початку АТО, збираючи-пересилаючи найрізноманітніші смаколики, цілющі чаї, шкарпетки й іншу провізію, вважала, що з початком повномасштабного вторгнення її допомога власній країні мусить бути в рази суттєвішою...
Тож уродженка невеличкого села на Ярмолинеччині Аліна Курятник, попри вмовляння мами й донечки, які мешкають в Україні, зазбиралася на батьківщину. Утім рішення молодшого брата Руслана Матющенка – доєднатися добровольцем до лав ЗСУ – змусило відтермінувати приїзд. Руслан попросив знайти йому бронежилет й іншу необхідну провізію. За три сотні кілометрів за чималі кошти вдалося придбати три: брату й синам друзів. Продав їх українець. Утім замість обіцяного п'ятого ступеню захисту вони виявилися третього. А такі, як потрібно, Аліна з українцями-однодумцями, яких погнали до чужої країни пошуки заробітчанського хліба, згодом чимало купували бійцям у Хмельницькому.
Мама Захисника вплітає в сітки молитви
…Берці, військові форми, правдами й неправдами дістані атибіотики й кровоспинні (там ж бо ліки виключно за рецептами) й безліч різного найнеобхіднішого відшуковувала там й надсилала сюди спочатку брату й близьким, згодом і до неї однодумці доєдналися, й замовлення від українських бійців та волонтерів стали ледь не щоденними. Відсіялися ті, кого роками вважала друзями – абсолютно інертні до страшних подій в рідній країні. Натомість обросла такими ж, як сама, кого болить доля України і в кого хтось з рідних став на її захист. Ошатна квартира Аліни перетворилася на справжній волонтерський штаб. «Хімічних грілок, які постійно закуповували, нам видалося замало, тож втрьох, я, Галя Назарук з Коломиї, Оксана Рак з Франківщини, стали виготовляти окопні свічки, а решта дівчат збирали коробочки, парафін.
Зігрівають і душу свічки, зроблені українськими італійцями
Згодом стали плести сітки. Правда, в квартирі незручно, але ми пристосувалися. Спершу використовували простирадла і старий одяг. Врешті замовили з України флізелін – справа пішла веселіше. Організовували збори на замовлені захисниками колеса, приціли, глушники, тепловізійні біноклі, окуляри для дронщиків, старлінки, зарядні станції і навіть протидронну рушницю… Перше, що я купила брату прилад нічного бачення. За ним пішло ще з десяток. Ми завжди надсилали тільки те, що просили захисники чи волонтери: турнікети, навушники, повербанки, жилетки-зігрівайки на повербанках, дрони Мавіки… і обов'язково трохи смаколиків. Якщо залишались гроші зі зборів – перекидали нашим волонтерам. (До слова, активно співпрацюємо з ярмолинецькою волонтеркою Ярославою Слободян). Купували навіть протигази й водолазні костюми, дощовики (вони тут дуже якісні)».
Придбавають те, що бійці замовляють
Бійці завжди надсилають «янголам-охоронцям» в Італію звіти, подяки. «Маємо два підписані нашими Захисниками прапори і грамоти від волонтерів й від командира однієї з військових частин», – пишається справжня українка.
…Нещодавно Аліна приїздила до України: у травні загинув її брат. І повернулася знову. Бо волонтерство, як і бій, не вигравши війну, не можна припинити. А страшний непоправний біль втрати лиш загострив усі відчуття, надто – невгамовний патріотизм. Не спиниться до Перемоги ніхто з її команди. Ні 33-річний незрячий від народження масажист Дмитро Жмеренюк з Вінниччини зі своєю мамою Марією, який стабільно половину свого заробітку віддає волонтерам, а на початку війни назбирав 15 тисяч євро (половина з них – його заощадження) на бойовий дрон, який розробили у Вінниці і він досі працює у бригаді сусіда хлопця. Ні Галя Назарук з Коломиї, ні Оксаною Рак з Франківська. «З цими дівчатами, – констатує співбесідниця, – можна і у вогонь, і в воду. Підтримують кожнісінький збір, роблять свічки, плетуть, сітки, збирають памперси, пеленки Оленка Лопатинська – наша «золота» аптекарка. Вона з Чернівець, також вже більше 20 років тут: вивчалася на фармацевта і нам дуже допомагає зі всім, що стосується медицини, навіть парафін на окопні свічки діставала». І таких небайдужих українців в Італії дуже багато.
Праори й грамоти з фронту гріють душі невтомних волонтерів
Плетуть в Італії сітки Ольга Костюк та Валентина Невінчанюк з Вінниччини, Анна Рябченко з Чернівеччини і Люда Новосельська з Київщини, син якої також боронить Україну. Оксана Павліщук з Хмельницького робить свічки й завжди допомагає всім чим може, у неї воюють син, племінник і зять. Допомагає матеріально на усі збори Маша Остапович з Вінниччини. Її син також захищає Вітчизну. «Наші золоті Алла Стрілець, яка втратила сина (Чернігівщина) і Марина Голота (Київщина) втратила зятя молодшого, а старший воює дякувати Богу, - перераховує небайдужих Аліна. - А Валентина Кирильчук і Ліщук Людмила з Вінничини два-три рази в місяць гроші перераховують. Неля Фурман з Хмельниччини з нами від початку повномасштабного вторгнення, її син поранений. Ліля Бурдай і її італійський зять, військовий, - наші помічники з обмундирування. Сімейна пара з Київщини Оксана та Сашко Білько нам забезпечують логістику. І, на щастя, таких небайдужих із нами багато».
…Їй так болить й боліла Україна, що вона відшуковує бодай найменшу соломинку допомоги-порятунку.
«Мої дівчата моляться, а от я просто прошу в Всесвіту побороти вселеньське зло, яке зветься рашкою, - зізнається. - На початку війни мене дуже, яка каже молодь порвало. Сказали, треба поїхати до святих мощів нетлінних Святого Спиридона і помолитись. Я одразу доньку потягла, знайшла церкву, святі мощі, навіть гріб був відкритий. Молилася за Україну, молилася за хлопців просила захисту брату але... А зараз думаю інше: наші хлопці, які загинули за Україну, себе віддали в жертву на спасіння свого народу, як це зробив Христос! Отже, нам не потрібно чужих Богів, у нас тисячі і тисячі своїх».