Нащадок Адама Міцкевича живе у Хмельницькому

Дмитро Мішкевич разом з батьком приїхали сюди аж із Донецької області.
Молодий чоловік, дуже скромний і небалакучий, працює водієм тролейбуса, має дружину і доньку, які, через відсутність житла, мешкають у Деражні. А Дмитро - разом з батьком, Юрієм Євгеновичем, - у селі Іванківці Хмельницького району. Щоразу після роботи, о пів на дванадцяту ночі, розвозка висаджує його біля маслосирбази, і він уночі пішки йде до додому.
«Адам Міцкевич - двоюрідний брат мого діда Євгена, - розповідає Дмитро. - У дідуся ще був старший брат Адам, молодший - Зьозік (Юрій) та дві сестри - Ірина та Ольга».
Як розповів Дмитро, Адам з початком війни пішов у партизани. Якось упіймавши його, німці змусили показати, де ховаються партизани. Адам погодився, але завів їх у гори, у згубне місце. Коли вороги зрозуміли, що полонений не веде їх до партизанів, застрелили його.
Зьозік був наймолодший. Двадцятитрирічним, повертаючись з війни на коні (хлопець служив у кінній армії), так спішив до мами, що, не ховаючись скакав через поле. І став легкою здобиччю для німців - його застрелили з автомата.
Обидва, Адам і Зьозік, були неодружені.
«Ірина та Ольга - сестри-близнючки, - продовжує Дмитро. - З ними ми втратили зв’язок. Ще у 1983 році тато їздив до них у Волинську область, і більше вони не бачилися».
Рідний дід Дмитра Євген теж воював. На фронт він потрапив у 1942 році. Після одного з боїв з усієї роти залишилося в живих лише чотири чоловіки, в тому числі і Євген. Там і потрапив у полон до німців. Служив у них водієм, і якось, покинувши машину під лісом, втік.
«У батька був собака - вівчарка, якого він підібрав ще цуценям, - розповідає батько Дмитра Юрій Євгенович, з яким ми спілкувалися по телефону. - Такий був розумний, що ходив сам до магазину за покупками - тато чіпляв йому до шиї список продуктів і гроші, і продавщиця клала покупки у сумку, і собака приносив усе додому. І от з цим собакою тато й утік. Більше тижня пробирався лісом до наших.
Там його і впіймали, але зустріли як ворога, і там він дізнався, що таке справжній полон. Вважаючи його зрадником (був у німецькій формі, та й поляків росіяни не дуже любили), тата били, викручували руки, поперебивали всі пальці, прикладали розпечену праску…».
Але й від росіян Євген зумів утекти. Завдяки собаці. Його тримали у хліві, у рваній куфайці, хоч були страшенні морози. Собаку до нього не пускали, але розумний пес підрив лапами землю під дерев’яним хлівом. Батько побачив дірку і перебитими руками допоміг підривати зі свого боку.
Цього разу йшов лісами майже два місяці. На щастя, ліс знав добре, бо, можна сказати, виріс там і змалку ходив на полювання. Сам їв ягоди, собака їв сухарі, бо чоловік готувався до втечі - сам не їв, а собаці сушив.
«Тато розповідав, що коли побачив, - продовжує Юрій Євгенович, - що вона крутилася біля хліва (приходила і тихенько вила, даючи знати, що поряд), зрозумів, що з її допомогою зможе втекти.
За два місяці з Росії він пішки дійшов до України.
В якомусь селі його підібрала бабуся, яка зуміла вправити переломи, залікувати опіки. А тут знову росіяни підоспіли, і старенька сховала його у погріб, бо сама не знала, хто він - поляк чи німець.
І тут тато втретє потрапив у полон - до німців, але вже не втікав. Бо там хоч не били. Але коли почув, що війна закінчилася, і німці почали масово знищувати поляків та євреїв, втік. Без документів, бо всі папери забрали у російському полоні».
Євген єдиний повернувся з війни, тому що батько теж загинув на фронті.
А через три місяці вирішив податися на заробітки в Україну, оскільки був гарним будівельником та пічником. Зробив документи, але, щоб не було проблем з українською владою, у паспорті поправив «ц» на «ш». І так Міцкевич став Мішкевичем.
«Працював на лісоповалах, потім - на будівництві - у місті Староюзінка Донецької області, де зустрів нашу маму, Галину Іванівну, - розповідає Юрій Євгенович. - У них народилися Клава, Ольга, Олена, Лариса та я.
Однак, батько через перенесене став агресивним. Ще коли я був малий, пам’ятаю, як хто побачить його ще в кінці вулиці п’яного, мами і сестри удома вже не було (старші були в інтернаті). Залишався один я, бо хтось мав ним опікуватися. Прийде ложкою борщ бовтає: «Де мама?!». І тарілкою - мені в голову! Потім, коли заспокоювався і засинав, я кликав маму…».
З 14 років Юрій працював чоботарем, потім отримав професію токаря. Але довелося і провідником у поїзді бути, і асфальт класти. І весь час був при батьках, оскільки згодом обидвоє скалічіли, і Юрію довелося доглядати за двома лежачими інвалідами. Але це не завадило йому потрапити до армії. У 28 років…
Особисте життя у чоловіка теж не склалося. І зараз він живе лише заради Дмитра, допомагає йому, і за проблемами та важкою роботою рідко згадує свого великого предка.