«Коли ми зайшли в той сарай, то чоловіка навіть побачили не одразу, - розповідає завгосп Хмельницького реабілітаційного центру для бездомних Василь Худайбердієв. – Таке там все запущене. Я навіть не думав, що у таких умовах людина може жити. Чоловік лежав на лавці. Ноги витягнув рівно. Руки склав на грудях. Думали, що помер. Коли ні, бачимо рухається. Я хоч і чужа людина, і Афганістан пройшов, але від побаченого мені стало якось не по собі».
Петра Разіна винесли на руках. Сам чоловік підвестися вже не міг. Поклали в машину, й відвезли у центр для бездомних «Промінь надії».
«Зателефонувала нам якась жінка, - каже директор центру Олександр Яцишин. – Як потім з’ясувалося, то була сусідка. Розповіла, що у сараї замерзає людина. Приїхали. Чоловік і справді там замерзав».
Петра Разіна відігріли, відмили. Побрили і постригли. Нагодували. Тоді то чоловік і розповів про свою біду.
«Та я вже у тому сараї живу два роки, - розповідає 75-річний Петро Разін. – Як жінка померла, так мене син до хати більше не пускає. У нього нова пасія. То вона все колотить. Але я не скаржуся. Вітя іноді їсти мені приносив. А до холоду я звикнув, вдягався, на голову - шапку (бо з вікна тягнуло), а зверху накривався старим пальто. Так ночував. А тут такі морози вдарили! Я ще одну ніч якось під тим пальто перебув, а наступної вже зібрався помирати. Руки склав на грудях. Якби не ці люди, я замерз би».
Петро Петрович за кілька днів у центрі вже знайшов друзів. Таких же знедолених, як і він.
«Сину, прийди, провідай. Благаю»
Чоловікові саме принесли попоїсти. Він хапає намащений смальцем хліб, похапцем несе його до рота. Витягує зі склянки пакетик чаю. Висмоктує його. Довго дивиться на сосиску.
«А, то це така ковбаса, - зрадівши каже Перо Разін. Кладе до рота цілком. Жадібно жує. Посміхається. Поплескує себе по животі. – Ну все, тепер тиждень можу не їсти. У мене хата на вулиці Північній. Якраз навпроти Південного Бугу. Колись була моя. А зараз я вже й не знаю. Син продав шматок землі, купив машину, таксує».
Дві сусідки, котрі мешкають у багатоповерхівці напроти сараю, де виживав чоловік, часто підгодовували його.
«Я ж Петю з дитинства знаю, - розповідає Валентина Богуцька. – І його сестру знаю, і братів, і дружину. Всі померли. Як пішла зі світу дружина, так і він перебрався до сараю. Я його синові просто дивуюся: як можна бути таким жорстоким! У мене собачка, і та спить на диванчику. А то ж людина. Хоч би на зиму його забрали до хати. Ми з Оленою Йосипівною його годували. Домовилися, що його заберуть у будинок прстарілих. Сказали синові. А він не відвіз. Та зрозуміло, чому не відвіз. Бо коли є родичі, за інтернат потрібно платити».
У Петра Разіна навіть документів немає. Каже, що десь згубив. На сина він образи не тримає. Каже, що перед смертю хотів би ще раз його побачити.
«Та я нічого, не замерз же, - каже Петро Разін. - До мене собачка і котик приходили грітися. А я грівся коло них. Може, я був і не найкращий батько, то ти мене прости. Хоч і жити хочеться, та недовго мені вже лишилося. Вікторе, ти ж у мене єдиний син! Мами вже нема. Прийди, провідай, благаю».
Петро Разін півроку мешкатиме у реабілітаційному центрі «Промінь надії» на Житецького, 22. За цей час йому допоможуть відновити документи. А потім постане питання про влаштування його до інтернату. Щоправда, без згоди родичів це буде не так просто.
«Я вже зібрався помирати, бо розумів, що ще однієї холодної ночі мені не пережити»
Чоловік два роки жив у сараї без світла і опалення, а син поряд, у теплій хаті