З-поміж низки різдвяних свят особливо поважали: Спиридона (25 грудня), Гната (2 січня), Різдво Христове (7 січня), Меланії та Василя (14 січня). Обрядовість кожного з них в одному схожа – всі вони мали захищати людей від впливу злих сил, забезпечити добробут і щастя в сім'ї в наступному році, визначити перспективи на майбутнє. Зробимо огляд "різдвяних святок", які дослідили етнографи минулого – П. Чубинський, А. Свидницький, В. Сапіга.
Різдво Христове християни святкують 7 січня. Вечір напередодні Різдва – Святвечір, Вілія, Кутя — починався прибиранням хати. Після того господар урочисто вносив до господи сніп, як правило, житній, і ставив його на покуті – на врожай і достаток. Це була "коляда" або "дідух". Із застромленим в нього серпом стояв він на покуті аж до Нового року, а на підлозі хати всюди розсипали солому. Пов'язували це із яслами Вифлеємськими, у яких й народився Ісус Христос. Наступного дня удосвіта солому виносили з хати і розкладали багаття біля воріт чи при дорозі – "палили дідуха".
Святковий стіл в подільських селах також застилали сіном, по кутках клали часник як оберіг, а потім накривали скатертиною. На вечерю готували 12 страв, і як сходила вечірня зоря, сідали вечеряти. Починали із куті. Поклавши в рукавицю гроші (щоб водились), господиня несла кутю на покуть, а діти під час цієї ходи завзято мекали, мукали, іржали, квоктали, крякали – щоб уся свійська живність плодилася, щоб курчата й каченята водилися. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися. Друга – для самого морозу, щоб отак задобрений, він не чинив збитків, не морозив посівів. До того ж серед подолян широко побутувало повір'я, що душі померлих родичів беруть участь у святковій трапезі, їх обов'язково згадували добрим словом. Для них після вечері залишали рештки їжі на столі (мити посуд у цей день вважалося гріхом). На ніч усі члени родини клали свої ложки у горщик з кутею. Це робилося для того, щоб святої каші могли поїсти предки.
Повечерявши, брав господар зі столу потроху кожної із страв і ніс до хліва худобі, щоб не скаржилася. Бо за повір'ям у ніч під Різдво дарує їй Бог мову – за те, що колись у давнину спав у яслах маленький Христос. Кутю давали курям, "щоб гарно неслися". Її несли на гостинець хрещеним батькам, бабі-повитусі, родичам.
Наставало Різдво, і все живе славило Ісуса Христа народженого. Напередодні або й у перший день Різдва звечора починали колядувати. На Східному Поділлі переважали обходи із зіркою, що виготовлялась, як правило, зі звичайного решета, до якого приладжували "роги" (від 5 до 12). Цю конструкцію обклеювали різнокольоровим промасленим папером, прикрашали фольгою, стрічками та китицями. Всередину вставляли свічку – так утворювалось щось на зразок чарівного ліхтаря. На західному Поділлі крім "Вифлеємської зірки" колядники часто носили з собою вертеп – театр костюмованих виконавців. Дійство вертепу складалось з двох частин — релігійної (серйозної) і світської (інтермедійної). Відповідно на дві категорії поділялись й самі виконавці – маски, які театралізували легенду про народження Христа.