11 квітня увесь світ відзначав річницю звільнення в’язнів з фашистських концтаборів. Також у цей день згадують і сотні тисяч тих, кого примусово вивезли на роботи до Німеччини. Іван Панасюк, житель села Сахни, що на Летичівщині, потрапив до Німеччини зовсім малим: на каторгу його вивезли разом з мамою. Каже, ним, малим, тоді хтось у селі відкупився.
„Пам’ятаю ту стіну розстрілів – висока, брудна...”
Коли розпочалася окупація України Івану Панасюку було всього чотири роки. Не дивлячись на те, що з того часу спливло стільки літ, нині він до найменших дрібниць пам'ятає своє чотирирічне поневіряння на чужині.
„Це був 1941-й рік. Маму, як і багатьох жінок з села, почали відправляти до Німеччини на примусові роботи. Тож вона зібрала тлумачок, прощалася зі мною, плакала, пригортала... Я малий, вчепився їй в поділ, не хотів відпускати. Дітей до Німеччини не відсилали тоді. Але мене хтось схопив, кинув на воза поміж жінок. Потім вже мамі розповідали, що так мною хтось відкупився від неволі”.
Як везли їх до Німеччини – чоловік не пам’ятає. Перші дитячі спогади – вже з табору.
„Це був табір для військовополонених, – пригадує Іван Васильович. – Тут мама працювала кухаркою – готувала для них їжу. Це було страшне місце. Його неможливо забути. Голод, смерть, відсутність медичної допомоги, тортури, знущання над в’язнями… Полонених було багато. Пам’ятаю, мама вантажила величезні бідони, потім роздавала те вариво солдатам. Наливала з черпака кому в черепок, кому просто в пригоршні. Я завжди плентався за нею. Боялася мене залишати і на хвилину. Скільки ми були в цьому таборі – не знаю. Мені мама стелила на кришках величезних чанів, в яких готувала їжу, і так я спав. Так було тепліше. Містечко, в якому ми жили, було десь за двадцять кілометрів від Лейпцига. Часом ходили з мамою на ринок. Ноги після таких подорожей боліли страшенно...”
Якось, пригадує чоловік, мати дуже занедужала. Стала проситися на якусь легшу роботу. Але хто тут мав які права? Не хочеш працювати, сказали, – розстріляємо. Приставили до стіни, навели карабіни...
„Так було страшно… Пам’ятаю ту стіну розстрілів... Висока, брудна.. Тут не одне життя обірвалося. Мене солдати тримали. Кричав не своїм голосом. Але, маму, мабуть, налякати хотіли. Потім таки відпустили. На щастя, з табору перевели таки на іншу роботу – до бауера на поле. З ночі до ночі мама була на тій роботі. Нам дали для житла комірчину, тож вона мене стала залишати там. Після рабського життя в таборі тут було трохи легше. І годував господар, і вихідні в мами були. Я дуже швидко вивчив німецьку мову, без проблем спілкувався з місцевими дітлахами. Всяке бувало. Часом й билися до крові. І шнурком мене душили. Мати як побачила – двері їм повибивала. Її боялися, тож більше мене ніхто не чіпав”.
Були серед місцевих і такі, хто жалів малого. Нині Іван Васильович пригадує, що часто грався біля однієї продуктової крамниці, власницею якої була молода німкеня. Якось вона його закликала й перше, про що запитала: що він їстиме. „ А в мене аж очі розбігалися від тих наїдків, що на полицях були. Дала мені булки з маслом, переодягла в новий одяг. Шкода, мабуть, стало такого обідранця. Мама як побачила мене, каже, скидай одяг, буде просвято. Наступного дня німкеня побачила мене в лахмітті й знову в нове одягнула. Ще й наказала мамі передати, щоб я обідранцем не ходив”.
Не віриться, що усе це було зі мною
Радісна звістка про визволення застала Панасюків зненацька. Почали збиратися в далеку дорогу до рідного дому. Добиралися довго і тяжко.
„Дорогою я ледве не загубився. Вже у Льовові нас ще й обікрали. Повернулися в Сахни, а тут ні житла, ні притулитися нема до кого. Поїхали на Західну Україну до знайомих, там мати по заробітках ходила, а я пішов до першого класу. Мама купила мені нові калоші. Намотаю онуч, взуюся і біжу до школи. І так цілу зиму. А на весні вже було не до навчання, бо пішов худобу пасти. Так мусив я два роки сидіти в першому класі. А потім мама подалася на заробітки на Миколаївщину. Там прожили до 50-х років. Але серце таки потягнуло до рідних місць, тож повернулися на Летичівщину».
Відучившись в школі та відслуживши в армії, Іван Васильович закінчив курси механізаторів і пішов працювати до рідного колгоспу. Тут зустрів свою Надійку, тож незабаром молодята одружилися. Народилося у подружжя двоє дочок. Вже за часів незалежності Івана Васильовича визнали малолітнім в’язнем нацистських таборів. Довгий час він очолював місцеву ветеранську організацію. Тепер, каже, вже й ветеранів у селі майже не залишилося.
„Село порожніє, – журиться. – Як порожніло тоді, коли на чужину нас вивозили. Вулиця пустіє. Вже наша хата – з обжитих крайня. Добре, що поруч по-сусідству донька. Навідається, підсобить якщо треба. Посідаємо увечері, згадуємо з дружиною, що довелося пережити. Часом не віриться, що усе це було зі мною. Молимося, щоб мир у країні настав. Щоби, не дай Боже, молоді нашій тих жахів війни не бачити, котрі свого часу довелося пережити нам”.