Нині Паша (цей серйозний дорослий чоловік наполягає, щоб його називали саме так, бо тоді краще почувається) відомий шоу-мен, яскрава особистість. А «у той світлий вісімдесят перший рік» він мало не став військовим. І тоді життя склалося б зовсім по-іншому.
«Поїхав вступати у Даугавпільське авіаційне училище (в Латвії). Втік з дому, – пригадує пан Польовий. – Це училище розташовувалося у справжній фортеці. Все у кращих традиціях жанру: високі мури, навколо – рови з водою, великі ворота. Потрібно було тиждень там прожити, готуватися, а потім здавати екзамени. І за цей тиждень я зрозумів, що армія – це не моє. І знову вирішив втекти. Але от халепа, як з фортеці втечеш? Тому змушений був здати математику на двійку. І через два дні вже був у Хмельницькому й подав документи у тодішній Хмельницький технологічний інститут побутового обслуговування (нині – Хмельницький Національний університет)».
Вчився Павло Польовий на факультеті «Машинні апарати легкої промисловості». Але на прохання розповісти про студентське життя, він відповів, що самого навчання майже не пам'ятає: «Ви уявляєте, як це давно було?». Хоча назву своєї дипломної роботи згадав дослівно: «Проект промислової установки азотування поверхневого шару вирубочного різака низу взуття». (Ось як!)
Та саме студентське життя – це не лише конспекти й лекції, а дещо більше. Для Польового це був театр «Юмодес» («Юмор дело серьёзное»). Студентський театр естрадних мініатюр одного разу увійшов у його життя і більше ніколи не «виходив». А ще зробив його знаменитістю у Хмельницькому.
«Тоді все було по-іншому, – розповідає пан Польовий. – Ми сиділи у бібліотеках, шукали тексти та теми для мініатюр. У «юнацькій» та в «Островського» нас знали в обличчя».
Незмінний керівник «Юмодесу» Микола Лук'янюк мав прізвисько «Адмірал», бо він служив на флоті. Тож весь корпоративний стиль був морським, і усі студенти мали свої ранги. Павло «дослужився» до звання капітана першого рангу (таки залишився невеличкий зв'язок із нерозпочатою військовою кар’єрою). А всі дівчата були «адміральськими крихітками».
«Подобалося мені те, що ми робили! Просто кайф! Ось «поперло», як каже молодь, накрило з головою, – каже Павло. – Зараз для мене таке ж задоволення – ковзани. Я щодня на катку!».
Саме завдяки «Юмодесу» з’явилася нова назва інституту, в якому навчався Павло. «Хмельницький театральний інститут балету та опери» – ось так тоді ще молоді студенти назвали виш на своєму першому фестивальному виступі в Чернівцях. Перше місце, перше визнання, справжній фурор. А конкурсанти з інших міст не могли зрозуміти, де ж цей Хмельницький, і що це за «талантища» приїхали. Після такої «творчої» назви інституту всі зрозуміли, що конкуренти справді сильні й взагалі професійні!
«Потім було море фестивалів. Суми, Рівне... А на останньому курсі ми взагалі поїхали з гастролями аж у Сибір. Їздили на «агітпотязі» по Кемеровській області. Про наші концерти можна розповідати безкінечно! Чого тільки не було! Траплялося, що відстали від свого поїзда, потім наздоганяли його з усіма реквізитами на плечах. А колись я настільки вжився в образ, що перестарався й впав зі сцени разом із столом, на якому стояв, разом з Лямзіним, який мене тримав... Які смішні траплялися назви селищ наприклад, Яя. Ми звідти прикольні телеграми відправляли. Після виступу в одному із клубів на околиці, далі тайга, зустріли місцевих свиней: такі худі, малі, бігають, як у нас бродячі собаки... Місяць пригод! За тридцять днів – 50 концертів. Але місяць жити в купе – це можна застрелитися. Відтоді я розумію космонавтів!»
Залишилися не лише спогади, але й студентські друзі. З Андрієм Лямзіним у молодості були «нерозлийвода», й досі, вже через багато років, залишаються закадичними друзями. От тільки немає можливості стільки часу проводити разом. Отож студенти, насолоджуйтесь кожною миттю, живіть наповну, а раптом це змінить ваше життя на краще!
«Зовсім дорослий, але душею молодий»,
або Історія про те, як студентське захоплення Павла Польового перетворилося на його життя