Довідка «Проскурівського телеграфу»:
Сабій Ігор Михайлович, депутат Хмельницької обласної ради, голова Хмельницької обласної організації ВО «Свобода».
Народився 4 вересня 1976 року в місті Тлумач Івано-Франківської області.
Освіта вища. Одружений. Батько трьох дітей.
З цією людиною завжди цікаво спілкуватися. Як, власне, і слухати його виступи як депутата, спочатку Хмельницької міської ради, а потім й обласної. Цікаво, насамперед, через емоційну складову. Однак не всім його слова подобаються. У подільській політиці Ігор Михайлович, якому лише виповниться 35 років, вже давно відома постать. А ось його особисте життя й досі вкрите загадковістю. І хоч не дуже любить пан Сабій, коли хтось лізе до його приватного життя, «Проскурівський телеграф» все одно взяв та впхав туди свого «носа».
„В дитинстві грався у Робін Гуда”
– Народилися на Івано-Франків-щині, а опинилися на Хмельниччині. У Вас що, батько був військовим?
– Ні, батько працював слюсарем, а мати – бухгалтером. Просто в 1995 році вступив до Кам'янець-Подільсь-кого сільськогосподарського інституту, на факультет ветеринарної медицини.
– Невже змалечку хотіли бути ветеринаром?
– Мене з дитинства більше тягнуло до творчості, хотів навіть бути журналістом. Але в ті часи факультет журналістики був у Москві, і це для мене було недосяжно. А професія ветеринара, в принципі, мені теж подобалася. Я люблю всяку живність.
– У батьків було велике господарство?
– Я ж в Тлумачі тільки народився, а потім ми жили в Тисмениці Івано-Франківської області. Спочатку був одноповерховий будинок і батьки тримали кролів, свиней, індиків. А потім переїхали у багатоповерхівку, і на четвертому поверсі не могли собі дозволити тримати якусь худобу. Але ж бабуся з дідом жили в селі! Ось я до них на літо й їздив. Тому, що таке пасти корову, знаю не з чужих розповідей. Ну, і коли вступав у технікум після 9 класу в 1991 році, професія ветеринара була доволі престижною.
– То в школі проблем із біологією чи зоологією не було?
– Школу закінчив з однією четвіркою. Й та з малювання. Тому я художник від слова «худо». А з рештою предметів не було жодних проблем. Вигравав обласні та районні олімпіади з математики, фізики, добре писав твори, як з української, так і з російської мови. Швидко все запам'ятовував і мав час пограти з друзями, до прикладу, в війну.
– Гралися у воїнів Радянської армії?
– Більше гралися в лицарські ігри чи… До прикладу, начиталися книжки про Робін Гуда, зробили лук та стріли, та гайда грати в таку війну. Начиталися про козаків, грали в козаків.
– І кого ж Робін Гуд грабував?
– Він у нас був романтичний герой. Ми нікого не грабували, а просто «билися».
«Мій прадід та дід були засуджені за «буржуазний патріотизм»
– Коли Україна наближалася до незалежності, Ви бігали з прапором майданами, гуртожитками чи, до прикладу, в селі у бабусі?
– В селі немає сенсу бігати. Я ж всю відлигу відчував ще в 1988 році. Мій старший брат був членом Спілки української незалежної молоді, а мій дядько – мамин брат, був головою обласної «Просвіти» в Івано-Франківську.
Я взагалі з доволі патріотичної сім'ї. Мій прадід та дід були засуджені за буржуазний патріотизм на 10 років. А мій тато свого батька вперше побачив, коли йому було 9 років. Але вдома говорити щось погане про комуністичну владу було заборонено, щоб я в школі чогось зайвого комусь не сказав. Коли ж вся родина в селі збиралася на Різдво чи Великдень, де не було всяких «прослуховувань», то не раз казали, що Україна має бути незалежною. І коли тільки почалася відлига, вся сім'я брала активну участь у цих процесах.
– Тому Ваша нелюбов до комуністів, можна так сказати, генетично закладена?
– А чого я їх маю любити? Я дівчат люблю. Але несприйняття їхньої ідеології та системи, як-то кажуть, накипіло змалечку. Адже колись мої дідусь та бабуся мали своє поле, на ньому ж працювали і нікого не експлуатували. А в 1948 році почали робити колгоспи і все у них відібрали.
– Україна в 1991 році стала незалежною. Святкували цю подію?
– Я був розчарований! Мені було лише 15 років і думав, що ще трохи підросту та піду «воювати» за незалежність країни. А тут раз, і все! Ніякої політичної боротьби. Коли ж вступив до інституту, який згодом став академією, то почав розуміти, що і для мене ще є фронт роботи. Це якраз було перед приходом до влади Кучми. Вже тоді було видно, що Україна рухається не в тому напрямку. Але я не бачив тієї політичної сили, яка могла б цьому протистояти. Націонал-демокра-тичні партії не проявляли активності. Тому на першому курсі інституту просто вчився. А навесні 1996 року познайомився з отцем Ігорем Царем та Соціал-національною партією України, яка нині відома всім як «Свобода». Ознайомившись зі статутом партії, її членами, зрозумів, що це моє.
– І чим же Вас вони «підкупили»?
– Перш за все тим, що говорили правду. Бачив, що Кравчук не туди веде країну, потім Кучма взагалі повів у нікуди, а Соціал-національна партія тоді якраз заявляла, що потрібно було в 1991 році прибрати від влади всіх старих та привести молодих. Бо не буде добра в Україні до тих пір, поки не відбудуться соціальні та національні зміни. І я аналізував, що в 1991 році, коли президентом став Кравчук, нам дали мову, прапор і гімн. Все!
А потім почалися економічні проблеми. Прийшов Кучма, сказав, що національна ідея не спрацювала, будемо займатися економікою. В 1996 році всі зрозуміли, що економіка пробуксовує. І за 5 років незалежності нацдеми нічого реального не зробили. Були лише обіцянки.
– А що ж потрібно було робити?
– Якби 1 грудня 1991 року відбулися позачергові вибори до Верховної Ради, то ситуація в Україні була б зовсім іншою. Не було б «групи 239». Рухівці завжди казали, що у комуністів більшість у Раді й вони роблять, що хочуть. І я тоді завжди ставив собі запитання: «А, що ж ви, рухівці, 24 серпня 1991 року, коли народ був готовий зробити все що завгодно заради незалежності, не домоглися, щоб в грудні були позачергові вибори?» Це ж логічно! Тоді б більшість у парламенті належала демократичним силам. Люди ж тоді були на піку національного та патріотичного піднесення і, відповідно, не голосували б за комуністів. Ну, як може бути нова держава зі старою Верховною Радою? Про це говорили і в Соціал-національній партії, кам'янець-по-дільський міський осередок якої я очолив у листопаді 1996 року.
«У мене російськомовна теща»
– Політика не заважала навчанню?
– На той час не було такої політичної активності як нині. Та й вчилися до обіду, а після – можна було чим завгодно займатися. Навіть активно розвивав кредитні спілки, працював у канадській програмі розвитку кредитних спілок.
– Кредитні спілки та ветеринарія… Хіба їх можна поєднати?
– Вже на другому курсі інституту зрозумів, що професія ветеринара для мене чужа. На той час вже, фактично, були знищені колгоспи і кого я мав лікувати? Так, я працював ветеринаром ще тоді, коли вчився у технікумі. Але за декілька років ситуація доволі кардинально змінилася. Тим паче, ветеринарів тоді було дуже багато. Тому вирішив «шукати себе» в чомусь іншому. Крім цього, мій дядько створив кредитну спілку в Івано-Франківську і трохи ввів мене у курс справи та запропонував відкрити спілку в Кам'янці-Подільсь-кому, що, власне, я і зробив. Вона й донині успішно працює.
– Вчилися, працювали, займалися політикою. А сім'ю «побудували»?
– Я вперше одружився в 1998 році, коли ще навчався. Маю 11-річного сина, який мешкає з мамою в Тисмениці. У 2003 році вдруге став на весільний рушник. Моя дружина Юлія народила мені двох доньок – Оріані зараз сім років, а Златі – чотири.
– Дружина – хмельничанка?
– Взагалі-то вона в мене донецька! Родом із Маріуполя. Але вона вже давно мешкає в Хмельницькому, де ми з нею і познайомилися. Юля працювала юристом в антимонопольному комітеті, а я через політичну роботу (тоді вже очолював обласну організацію «Свободи») та роботу з кредитними спілками, часто туди навідувався.
– А хто був ініціатором того, щоб назвати старшу доньку доволі рідкісним у наш час ім'ям Оріана?
– Уявляєте, російськомовна теща! Ми довго з дружиною не могли придумати, яке ім'я дати доньці. А теща каже: «Назвіть її Оріаною». Я ж одразу в «розумну» книгу зазирнув, дивлюся, є таке давньоукраїнське ім'я.
– Партійна робота не заважає спокійному сімейному життю? Адже не раз Вас викликали в прокуратуру, були спроби й залякати. Не набридло все це?
– Я ж цей шлях обрав свідомо. Є частина людей, які хочуть погратися в політику, я ж в неї не граюся. Давно вирішив, що маю займатися тим, щоб Україна стала такою, якою має бути.
«Жодного разу не відпочивав за кордоном»
– Патріотизм якось проявляється у побуті? Ви їсте суто українські страви, слухаєте лише українську музику, читаєте книги винятково українською мовою?
– Є віра в Бога, а є обрядовість. До прикладу, в церкву можна тільки в хустці зайти, якщо без неї, то… все, «фініш»! Так само є патріотизм, а є, вибачте за порівняння, шизофренія. Бо деякі фанатики хочуть показати, що вони «най», «най», «най». А це відхилення від норми. Я люблю різні страви, якщо вони мені смакують. Слухаю різну музику, якщо вона мені подобається. Звичайно, не слухаю такі російські пісні, як «Я сошла с ума». Читаю не лише українською, а й російською та польською.
– Ну, а найулюбленіші страви, які вам готує дружина, які?
– Класична українська кухня.
– А «пєлємєні» ви любите?
– Звісно! Це ж наші українські вареники з м'ясом.
– Готувати щось вмієте?
– Навіть люблю це робити, коли є час. Можу і борщ зварити, і вареники наліпити – життя навчило, коли ще в Кам'янці-Подільському навчався. Тоді ж не було різних напівфабрикатів, як тепер.
– Українські морські курорти до вподоби?
– Звичайно, тільки в мене часу на них немає. Особливо останніми роками. Адже у нас вибори за виборами. Жодного разу не відпочивав за кордоном, а два роки тому три дні був на морі в Херсонській області. Тому, як правило, із сім'єю можемо виїхати за місто до лісу. Минулого року теща допомогла, взявши із собою до Хмільника дружину з дітьми. Я навіть туди приїздив… на один день.
Вікторія ТРАВНЕВА.