Заступник голови Хмельницької ОДА: “Я живу у справжньому панському будинку” -,

Досьє:

Народився 31 березня 1959 року в селі Зяньківці Деражнянського району.
У 1983 році закінчив навчання в Чернівецькому державному медичному інституті.
Свого часу був головним лікарем Оринінської протитуберкульозної лікарні Кам'янець-Подільського району. А з 1988 року по 2010 рік очолював Голозубинецьку обласну протитуберкульозну лікарню Дунаєвецького району. Лікар вищої категорії по фтизіатрії та організації охорони здоров'я. Нагороджений Грамотою Міністерства охорони здоров'я України. “Заслужений лікар України”.
На державній службі з квітня 2010 року. Спочатку був призначений заступником голови Хмельницької обласної державної адміністрації з гуманітарних питань. А у 2011 році обійняв посаду першого заступника голови Хмельницької облдержадміністрації. Був депутатом Дунаєвецької районної ради – ІІІ, IV та V скликання. Нині депутат Хмельницької обласної ради VI скликання від Партії регіонів.
Одружений. Має двох синів.

Став лікарем через нещасний випадок

- Вадиме Дмитровичу, а з чим у вас асоціюється дитинство?

- Ну, безперечно, з дивовижною природою моєї малої батьківщини. А ще - з бабусею. Фактично вона сама займалася нашим вихованням. Батьки тоді були молодими і щосили намагалися заробити на життя, тому постійно були на роботі. Мама спочатку працювала сестрою-господаркою у місцевій лікарні, згодом дояркою. Батьком був шофером у місцевій лікарні. А мною та моїми молодшими братом та сестрою опікувалася бабуся.

- В житті кожної людини в дитинстві та юності є такі речі, які запам'ятовуються назавжди: перше кохання, перші зароблені гроші...

- Звісно і своє перше кохання пам'ятаю, і першу зраду... Але мені, наприклад, з дитинства дуже запам'яталося, коли батьки купили свою першу корову. До цього я пас бабусину, і вона з нами ділилася молоком. Тоді я побіг до бабусі сказати, що тепер її корову пасти більше не буду. А ще добре пам'ятаю перші зароблені гроші. Тоді після восьмого класу пішов працювати на цегельний завод. На зароблені гроші хотів купити велосипед, бо ж той, що був, доводилося ділити з братом. Коли отримав першу зарплату, а це було трохи більше 100 карбованців, одразу віддав все мамі. А велосипед так і не купив. Здається, що на зароблені мною влітку гроші батьки придбали новий телевізор. Взагалі, у нас в родині не було прийнято витрачати гроші будь-як, на забаганки. Ми завжди працювали на майбутнє. Батьки нас привчили, що зароблене краще відкласти та використати, скажімо, на навчання.

- Вадиме Дмитровичу, а коли, власне, у вас з'явилося бажання стати лікарем? Зазвичай, більшість хлопців у дитинстві мріють стати міліціонером чи військовим.

- А я ніколи й не планував цього. Мій батько хотів усе життя поступити на юридичний. Та життя склалося так, що свою мрію він так і не зміг реалізувати. Тому питання, куди йти вчитися після школи навіть не виникало — на юриста, щоб хоча б мені реалізувати батькову мрію. І навіть у 9 — 10 класі я відвідував підготовчі курси при Київському університеті. Та у моєму житті стався випадок, який повністю його перевернув. Граючи у шкільні роки в хокей, я дуже пошкодив колінний суглоб. Травма була настільки сильною, що я не міг ходити. Тоді батькам довелося мене повозити усіма відомими українськими клініками та медичними інститутами. Але результату це не дало. Тоді ми поїхали на консультацію до колишнього головного лікаря місцевої Зіньковецької лікарні. Він вже захистився, працював і мешкав у Чернівцях. Коли ми до нього приїхали, то він нас неймовірно людяно прийняв вдома. А коли почали спілкуватися сказав, що мене вилікує та порадив вступити до медичного інституту. Ось так, з першої ж спроби, я став студентом Чернівецького державного медичного інституту.

- Вадиме Дмитровичу, клятву Гіппократа пам'ятаєте? Можливо, до неї варто було б внести якісь сучасні корективи?

- Чесно кажучи, ні. Ми ж її на пам'ять не вчили. Але основні тези у мене завжди в голові і гадаю, що якихось коректив до неї вносити не варто. Клятва Гіппократа — це не юридичний, а духовний обов'язок кожного медичного працівника.

“Я розумію, кому не подобається існуюча влада”

- Знаю, що ваша дружина за освітою педагог, директор школи у Голозубинцях. Але ж кажуть, що в родині “робити” кар'єру може один з подружжя. Інший — у цьому допомагає.

- Я ніколи не “робив” собі кар'єри. В мене лише одного разу були амбіції, пов'язані з роботою: після закінчення медінституту хотів стати завідуючим відділенням. Але склалося так, що мені завжди фартило зустрічати на своєму шляху хороших та професійних людей. Вони й допомагали мені рости, передаючи свої, роками накопичені, практичні знання. Звісно, у будь-яких починаннях мене завжди підтримувала дружина. Вона разом зі мною пережила важкі часи, за що я їй вдячний.

- Як ви медик, проміняли лікарську практику на чиновницьку посаду?

- Я, по суті, нічого не проміняв. 22 роки працював на посаді головного лікаря Голозубинецької обласної протитуберкульозної лікарні. Необхідно було щось міняти у житті. До того ж, я тривалий час був депутатом районної ради і завжди “варився” у політичному житті. Тому, коли губернатор запропонував мені “вести” гуманітарну сферу, навіть не вагався.

- На ваше місце у лікарні прийшов ваш син. Це не викликало пересудів?

- А більше ніхто на цю посаду і не хотів йти. Ту роботу, яку я розпочав у лікарні, нині мій син і продовжує. І це цілком реально. Звісно, не без підтримки колективу. Мені взагалі завжди щастило з колегами. Так було і у обласному протитуберкульозному диспансері, і в Орининській лікарні, і в лікарні у Голозубинцях, де зі мною працювали справжні однодумці.

- Багато хто нині невдоволений нинішньою владою, в тому числі й обласною, про що свідчить хвиля мітингів підприємців, чорнобильців, афганців. Як ви сприймаєте критику на адресу влади?

- До конструктивної критики я ставлюся лише позитивно. Мені подобається, коли опоненти конкретно вказують на ті чи інші проблемні питання. Але коли критика огульна, без конкретики, то про що можна говорити? Я розумію, кому не подобається існуюча влада. Просто сильних особистостей, а саме таким є губернатор та його команда, політичні опоненти не люблять та бояться тому, і влаштовують акції, які допомогли б їм підняти рейтинги та дійти до виборів. Іншої причини я не бачу. Бо ж за багато років у нас запрацювали ті сфери, які найближчі до людей. Подивіться лише, скільки обладнання медичного було закуплено за цей час... Так, є купа проблем, але вирішення багатьох залежать не від влади, а від свідомості самих людей і бажання мінятися.

“Збудувати власний будинок так і не встиг”

- Зазвичай, обійнявши високу посаду, чиновник намагається допомогти своїй малій батьківщині. Що ви зробили для свого села чи рідного району?

- Зараз мені робити це стало важче. Я не можу когось обділити, а на “свої рідні” райони дати більше з обласного бюджету. Якщо, десь з'являється “твій” район поза межами дозволеного, то це одразу кидається в очі іншим.

- А “ходаки” по допомогу до вас часто ходять?

- Зараз набагато менше, ніж колись. Просто люди зрозуміли, що моя посада не означає, що я буду допомагати їм якось фінансово, чи влаштовувати на роботу. Єдине у чому ніколи не відмовлю - це у сприянні медичного консультування. Слава Богу, у мене є багато знайомих кваліфікованих лікарів у області, до яких я можу звернутися з проханням допомогти людині.

- Вадиме Дмитровичу, я так розумію, що у житті ви виконали усі три “чоловічі” правила: дерево посадили, сина виростили, точніше двох, і будинок збудували. А далі що?

- Ні, будинок я так і не збудував. У Голозубинцях живу в справжньому панському будинку, якому понад 100 років. Власного будинку не маю. І на це є декілька причин. По-перше, мені усюди давали службове житло, а по-друге, усі гроші вкладали у навчання синів, придбання для них житла... Проте, зараз є час, щоб будівництвом зайнятися. Бодай заради онуків.

- Коли є вільна хвилина, як ви відпочиваєте? Чи маєте, якісь суто чоловічі захоплення?

- Люблю дивитися телевізор, дивитися футбол та гратися з онуком. А ще зовсім нещодавно став рибалкою. На це захоплення мене “підсадив” онук, з яким ми часто ходимо на місцевий ставок.