Спортсменка Марина Бех: «Доля посміхається тим, хто вміє долати труднощі»

Активісткою вона завжди була, коли справа стосувалася фізкультури чи шкільних змагань. Комсомолка... Хоч за віком їй не судилося застати епоху радянської ідеології, однак усім критеріям тодішніх комсомольців вона відповідає. Принаймні, якщо судити із першого враження, яке Марина справила не лише на мене, але й на фотографа, офіціантів, які готували нам кілька порцій кави під час усієї розмови, та й, сподіваюся на читачів. А ось щодо спортсменки, то тут, як кажуть: і до ворожки не ходи. Таких, як Марина Бех, зазвичай ставлять у приклад своїм дітям, особливо донькам, чимало батьків. Мовляв, он дивися – дитина, як дитина: і малює, і спортом займається, і ніде ночами не ходить... Воно й справді так є. Не за віком мудра та розсудлива у свої сімнадцять вона вже стала чемпіонкою Європи та фіналісткою на чемпіонаті світу серед юніорів. Нагород нижчого рівня – годі й порахувати. Та шлях до кожної з них Марина пам’ятає у найменших дрібницях. Як перед відповідальним змаганням отримала травму, як хвилювалася перед першим польотом за кордон, як їй було соромно за невтішні результати, і як врешті зі слізьми на очах і жовто-блакитним прапором в руках кричала від радості на весь стадіон під звуки українського гімну.

– Кожна перемога дається дуже важко і одночасно несподівано, бо результати, які показуєш на тренуванні, не завжди можна «підтвердити» на змаганнях. До своєї першої серйозної перемоги я йшла кілька років, аж коли виконала нормативи другої дорослої категорії: стрибок у довжину 5 метрів і 5 сантиметрів. Це уявний бар’єр, не лише позначка на піску, але й певний етап у житті. Коли його виконала, в мене було відчуття, що я перейшла на якийсь вищий щабель розвитку. Хоч мені тоді ще не було навіть дванадцяти років! До речі, у стрибках насправді не важливо, скільки тобі років чи який у тебе зріст. Все залежить від того, як людина вміє оволодіти власним тілом. У стрибках головне все, бо без спринта, тобто розбігу, не буде вдалого виконання, як і без групування власного тіла, техніки... це так само, як і в житті. Є період, коли людина тренується, розбігається і отримує результат. Спорт – це постійні сходинки вгору. Мені хотілося б дійти до найвищої.

– А найвища – для тебе це яка?

– Напевне, поїхати на Олімпіаду, гідно там виступити. Але не буду розповідати деталі, бо вважаю, що мрії повинні залишатися неозвученими. Я їх тримаю при собі. Бо іноді людина про щось говорить, а не докладає зусиль, щоб досягнути того, про що мріє. А життя може відвернутися і тоді озвучені мрії та плани слугують зловтішникам приводом для осудження. Я навіть батькам не кажу про потаємні мрії, а просто бажаю їх здійснення усім серцем, всередині себе. Єдина людина, з якою можу поділитися спортивними мріями та планами, – це тренер. Він має право про це знати, бо до їх здійснення він причетний так само, як і я.

«Коли, чуєш гімн своєї країни – ти найщасливіша людина»

– Знаю, що більшість нормативів ти виконувала не за віком рано...

– Так, у 13 років я виконала нормативи кандидата у майстри спорту – стрибок довжиною 5, 9 метра. Це був для мене особливий результат. А вже через два роки – нормативи майстра спорту – шість метрів і десять сантиметрів. Тоді мені тренер сказав готуватися до чемпіонату Європи. Але для мене то було щось за межею уявного! І лише коли після літа я почала знову тренуватися і показувати прекрасні результати, повірила, що чемпіонат Європи – це не така вже й нездійсненна мрія. Тим більше, що для участі потрібно було виконати норматив 6,1 метра, а я наприкінці весни мала особистий рекорд 6,47 метра.

– Ти стала фіналісткою, але не чемпіонкою. Що завадило?

– На чемпіонат світу, який відбувався у Франції, я летіла із найкращим результатом серед усіх учасників і мені пророкували перемогу. З одного боку – це добре, а з іншого – дуже важко психологічно. Змагання ще не відбулися, а тебе вже «витягують» на п’єдестал, це дуже дратує, напружує і тисне на психіку. Це і було моєю помилкою та особистою трагедією. Для мене тоді все було вперше: перші серйозні змагання, перший політ літаком, перша подорож до Європи. Тому чемпіонат світу став для мене емоційним вибухом з яким я не була готова впоратися, хоча фізично була готовою до перемоги. Мені було дуже соромно за цей результат. У першій спробі я зробила заступ, а потім вже боялася помилитися і намагалася перестрахуватися. Неправильні рухи дуже швидко закарбовуються у свідомості, а чогось доброго потрібно вчитися і відпрацьовувати дуже довго. Однак через два тижні я вже поїхала на чемпіонат Європи з думкою: чого я туди їду? Щоб ще й там осоромитися? Але коли стрибнула і зрозуміла, що маю найвищий результат, мене переповнювали такі емоції, що я від радості кричала на весь стадіон! Ті секунди, поки результати оголосили офіційно, здається, тягнулися як години. Коли мені кинули прапор України, і з трибун я почула «Беха, давай!», «Беха, молодець!» то зрозуміла, що не марно працювала. Адже коли, стоячи на п’єдесталі, ти чуєш гімн не чужий, а своєї країни – ти найщасливіша людина! За ці емоції та й взагалі за усі досягнення я дуже вдячна своєму тренеру, Вадиму Крушинському, бо саме він був для мене протягом усього спортивного життя як батько. Він мене вчив загальних істин: мене правильно спілкуватися, «чистив» мою мову від русизмів та діалектів, багато чого пояснював про життя. Можна сказати, що він мене сформував саме такою, якою я є зараз, і в усьому, чого я досягла, завдячую саме йому. Один із таких показників – я завжди багато говорю. А Вадим Вікторович навчив мене промовчати там, де треба, змиритися з тим, що він каже, підкоритися, довіритися. Ми обидвоє розуміємо, що йдемо до однієї мети. Мій успіх залежить від його роботи, а його успіх – від моїх старань.

– В житті ти така ж сильна і вольова, як у спорті?

– Не можу сама про себе такого стверджувати, але мені видається, що я як у спорті, так і у житті однакова. Адже в мене друзі теж усі спортсмени, і ми разом зростаємо у обох сферах, разом тренуємося, відпочиваємо. Так склалося, що більшість моїх друзів, як і я, не люблять нічні клуби, дискотеки і інші розваги. Я переконана, якщо хочу досягнути спортивних висот, то ні про які дискотеки чи розваги до ранку, тим більше, якщо попереду тренування, навіть мови не може бути! По-перше, мені совість не дозволить вести себе так, знаючи, що від моєї поведінки залежить досягнення інших людей. По-друге – я знаю, що повинна бути серйозною людиною, яка відчуває відповідальність за усі вчинки й поза тренувальним процесом. У мене завжди такий собі «ніжно-середній» відпочинок. Я не сиджу постійно вдома, але й не дозволяю собі крайнощів.

– Як на сімнадцять років ти доволі серйозна і відрізняєшся від стереотипного уявлення про сімнадцятилітню дівчину...

– По-іншому я не вмію жити. Навіть незважаючи на те, що батьки мене повністю забезпечували фінансово, і могла собі дозволити жити, як захочу. Більше того, я вважаю, що ті молоді люди, які значну частину свого часу проводять у клубах, за безцільними розмовами про моду-зірок-сусідів, вони нічого в житті не бачили, не досягнули самостійно жодних вершин. Вони проживають чуже життя. Так, в них є багато друзів, особисте життя, а який у тому сенс, якщо ти сам нічого не вартуєш! Я їжджу в різні країни, зустрічаюся з різними людьми, бачу врешті-решт життя людей впевнених у собі і не дуже, заздрісних і щирих, злих і добрих... В моєму житті є місце для нового, що мене формує і вчить. Зараз я вже сама собі заробляю на життя і на власні потреби й забаганки. Я не уявляю, щоб зараз просила кошти у батьків. Раніше батьки жили заради мене, а тепер я хочу, щоб вони жили для себе. Я лише тепер, коли подорослішала, відчула потребу, щоб батьки були поряд.

«До десяти років я була «натурпродукт»

– Народилася і виросла я у селі Морозів Дунаєвецького району. А коли мені виповнилося десять років, ми з батьками переїхали до Хмельницького. Однак і досі село для мене – це острівець усього натурального: чисте, незагазоване повітря без машин і підприємств. Навіть продукти харчування всі натуральні: сир, масло і навіть приправи були домашніми. А ще в мене ніколи вдома не було магазинної ковбаси, тільки домашня. Батько жартує, що до десяти років я була «натурпродукт». Я й досі найбільше люблю зиму в селі, коли сніг рипить, а в грубці дрова потріскують і постійне: Марино, принеси дров, а літом – паси корову, перегорни сіно, збери яблука. Єдина радість – це була школа, де всі один одного знали, і вона радикально відрізняється від міської.

– Чим відрізняється?

– Ставленням учнів один до одного, спілкуванням. Тоді слово «заткнися», яке до мене вперше сказали в міській школі, у четвертому класі, було настільки незвичним і образливим! У сільській школі в мене був клас, де ніхто не вживав лайливих слів, усі були виховані, чемні…, а коли я почула, як спілкуються мої нові однокласники, була вражена! Взагалі, село – це щось таке, що важко забути. Навіть якщо зараз в мене бувають важкі періоди, як от минулого року – складна травма і непростий психологічний період, то я втікаю в село, там відпочиваю, малюю.

– Тобто, для малювання у твоєму житті теж є час…

– Я не припиняла малювати ніколи. Картини – це найкращий спосіб відволіктися, побути на самоті, зібратися з думками, відпочити. Дуже часто на картинах я зображую емоції, свій внутрішній стан. Адже, коли все добре, я віддаюся спорту повністю, а коли наступають важкі моменти: брак сили і постійне невдоволення результатом, психологічний занепад, тоді я віддаюся малюванню. У цей момент я ні про що не думаю, в мене порожня голова і єдине, що там є – задоволення від процесу малювання. Думаю, воно зостанеться зі мною протягом усього життя, чим я би не займалася. Адже спорт – це як американські гірки. Сьогодні ти на злеті, б’єш рекорди і все твоє єство кричить: «Господи, я хочу жити!», а вже за тиждень ти можеш бути на самісінькому дні. Минулими перемогами довго не проживеш і в тебе може не бути жодного результату, позитивної динаміки.

– Якщо б ти малювала картину свого життя із майбутнього, у яких тонах вона була б?

– Однозначно у контрастних і яскравих.

– Яким був для тебе цей рік і чого очікуєш від наступного?

– Найперше, я впевнена, що життя триватиме і після 21 грудня, бо я не вірю в ці казки про якийсь там кінець. Якщо й буде кінець для мене, то лише усіх моїх хвилювань, бо цей рік був дуже важкий. Мені довелося багато пережити, перетерпіти. Протягом трьох місяців я майже не тренувалася, адже отримала травму. Кажуть, що в більшості випадків травми отримують «на рівному місці». Так воно є насправді. Я отримала травму на тренуванні, навіть не виконуючи якихось надскладних завдань. Процес відновлення був дуже болісним: результати погані, тренер незадоволений, я плачу, нога болить... Травма – це найжахливіше явище для спортсмена. Саме вони стають випробуванням моралі, стійкості, витривалості у кожного спортсмена. У спорті виживають найсильніші, ті, хто вміє виживати і в час перемог, і в час занепаду. Спортсмени – це найсильніші люди, бо вони часто переживають такі моменти, що іншим й не снилося. Однак, доля посміхається тим, хто вміє долати труднощі.