За порятунком до отця Симона

 Про отця Симона, котрий свого часу покинув сонячний Крим, гарну роботу і став священиком, і ось уже більше 18 років служить у невеличкій сільській церкві, про дива, які він творить, чула вже давно. Тому уявляла його статечним сивим чоловіком, до якого, як зазвичай це буває, коли мова заходить про священиків, боязко підійти. Тож, під’їхавши до старої сільської, дуже бідної хати, в якій, як нам сказали, він живе разом зі своїми помічниками, і побачивши моложавого, веселого, енергійного чоловіка років сорока (насправді, як згодом зізнався сам святий отець, йому набагато більше), одягненого у джинси, я по-панібратськи запитала: «А ви не підкажете, де можна побачити отця Симона?». «Це я», - відповів чоловік, здивувавши великими блакитними і дуже добрими очима.
… Всередині хата, куди священик гостинно нас запросив, була ще скромнішою, ніж з вулиці, і вражала абсолютно спартанським побутом зі старим ліжком, столиком, парою потертих стільців. І десятком закоркованих пляшок вина на столі. «Я непитущий, - каже отець Симон. - Хіба що в колі дуже близьких людей можу випити чарочку вина - на знак поваги. А так, що приносять, ось, складаю. Так що вони в мене, можна сказати, колекційні».
А ще - купою ящиків - з подарунками для дітей-сиріт із Голенищівського інтернату. Ну і, звичайно, іконами, якими повністю завішані дві стіни. Не дорогими, не старовинними, а невеличкими, деякі - розміром з долоню. Придивившись зблизька, побачила, що усі вони вишиті: які гладдю, які хрестиком, а які - бісером. Але з-поміж усіх око чомусь вихопило одну - на якій була зображена Богоматір, котра плакала кривавим слізьми. «Це справжня ікона, - сказав священик, - подивіться, вона мироточить». «Напевно, про неї не варто писати, - наївно видала я, - а то ще якісь злодії залізуть». «А нехай лізуть, - засміявся отець Симон. - Подивимося, як вони звідси виберуться».
Уночі крутив кіно, а вдень працював вантажником у магазині
Народився майбутній отець Симон у сонячній Алупці, як він сам каже, «під стінами Воронцовського палацу». Батьки його працювали в санаторії: батько - старшим електриком, мама - офіціанткою в їдальні.
У батька були зв’язки, і його товариш - завідуючий обласною кінофікацією, виписав хлопцеві направлення в найкраще училище кінофікації Радянського Союзу, що у Сумській області. Закінчивши його з червоним дипломом, увечері крутив кіно, а через день йшов на іншу роботу - кухонним працівником у місцевому санаторії. Мив підлогу, сковорідки, котли. Один з них, об’ємом на 200 літрів, драїв, залазячи усередину.
«Я не ледар, - каже отець Симон, - і руки в мене з одного місця не виросли, тож не цурався ніякої роботи. Працював і в м’ясному цеху. Мені дозволяли брати відходи, якими я годував свій маленький зоопарк. Я взагалі в дитинстві мріяв стати ветлікарем, бо дуже любив тварин, і додому тягнув усе, що траплялося на шляху - підбите, поранене. Відпочивальники, знаючи про мою слабкість, хто кого підбирав, приносили до мене. Якось навіть притягли беркута - хтось вдома тримав його на ланцюгу, і лапа в нього протерлася до кісток. Я не знав, що з ним робити, але поселив у сараї і годував м’ясом. Уявіть, за день він з’їдав три кілограми!».
Можливо, він став би гарний кухарем, бо йому вже доручали готувати закуски, і пропонували навіть скласти іспит на кухаря, але кіно приваблювало більше, тож пішов навчатися далі - у технікумі, після чого став заступником директора з технічної частини в одній з кіномереж Ялтинського кінооб’єднання.
Далі був Сімферопольський торговий технікум, диплом якого дозволив обійняти посаду завідувача продовольчого магазину. Паралельно працював у Ялтинському кінопрокаті, і коли на державну дачу міністерства МВС потрібен був кіномеханік, запросили його. А коли там же знадобився дієтолог, йому запропонували вступити на вечірнє відділення ялтинського медичного училища. Так він отримав диплом фельдшера.
Невідомо, якою була б інша, обрана ним спеціальність, але несподівано для всіх він подав прохання на вступ до духовного училища при Кримській єпархії.
«Коли вступав у духовне училище, не знав жодної молитви»
«Начальник держдачі з культурно-масової роботи мала музичну освіту і співала при Кримській єпархії, а я з нею їздив і підспівував, - продовжує отець Симон. - Уся та атмосфера була такою несхожою на звичайне життя, і так мені була до душі, що після 21 року роботи в кінопрокаті я вирішив вступити у духовну семінарію. Хоча на той час не знав жодної молитви.
… Після її закінчення мене рукопоклали у священики, я мав приход, служив у монастирі. Туди, до настоятеля, приїжджало чимало людей на вичитку, а мені доводилося йому допомагати. І от якось йому було одкровення, що я можу допомагати людям. Він розповів про це владиці, і вже через два дні від нього приїхала жінка і передала клаптик паперу, де було написано: «Батюшка, дуже прошу Вас, вичитайте рабу Божу… З глибоким поклоном перед Вами - Владика Василь».