Щомиті вона нагадувала про себе то співами, то вигуками, то грюканням розбитого посуду. Словом, увесь день клопоталася, як могла. Ще й виховувала двох песиків : Біма і Чапу. Виховувала власним прикладом. Показувала, як не треба робити. Щовечора мама розповідала їй казки і намагалася чогось навчити, а дівчинка милувалася зорями, ясними, як її блакитні очиці, чи виглядала корівок. Словом, ловила гав. Досить швидко Анютка-Незабудка проявила здібності до магії. Вона могла зробити з мухи слона, здійняти бурю в склянці води чи дістати нізвідки олівець і розмалювати в кімнаті стіни. Володіла телепортацією. Одні речі в неї зникали безслідно, а інші з’являлися в її руках, як далеко їх не ховай. А ще вона знала чарівне слово Піпі, яке змушувало тата і маму летіти до неї зі швидкістю ракети. От і вирішили батьки віддати її до академії магії, де самі працювали. Це був не якийсь там Хогвардс чи Тібідохс, а ЗОШ №124-А ! З перших днів навчання Анютка- Незабудка творила дива. Вона зуміла порвати новісіньку шкільну форму в трьох місцях. Знайшла собі й друзів : Хлопчатко-Вовчатко і Танюшу-Гаврюшу. Разом вони з задоволенням відвідували уроки зіллєваріння бабусі Травниці, яка добре зналась на цілительстві. Вчителька одразу відмітила їхнє вміння варити воду і сипати сіль туди, де треба цукор. Одного дня мозковий центр невгамовної трійці, тобто Танюша-Гаврюша, глибоко задумалася.
- Ми на уроках займаємося невідомо чим. Давайте зваримо таке зілля, яке нам дійсно потрібне. Хлопчатко-Вовчатко, от ти що собі хочеш?
- Мені головне, щоб зілля на смак було, як вареники, — замріяно усміхнувся хлопчик.
- А я хочу таке зілля, щоб вирости і діставати до високих полиць, де мама ховає найцікавіше, — оживилася Анютка-Незабудка.
- Отже, вирішили. Після уроків ідемо в ліс за травами, — оголосила Танюшка-Гаврюшка. А щоб було не так страшно, взяли з собою ще й песика Чапика. Він був хоч і маленьким, але сміливим. І лише в гущавині лісу діти зрозуміли, чому їх не пускали до лісу. Там було темно й холодно, а з кущів визирали хижі вовчі очиська! Хоробрість песика Чапика теж десь поділася, і він прожогом кинувся до печери. Налякані діти побігли за ним.
У печері жила справжнісінька чаклунка.
-Ай-яй-яй. Дітлахи, дітлахи. Ви прийшли сюди і навіть не уявляєте, як за вас хвилюються ваші батьки, – лагідно сварила маленьких дослідників лісова чарівниця.
Дітям стало соромно, проте вони так хотіли знайти те зілля росту!
-Ой! Як би я хотіла знайти таке зілля, щоб повернутися в прудконоге дитинство. Коли не допікають старість і хвороби, а попереду — все життя. Час такий швидкоплинний, не варто його підганяти, — зітхнула чаклунка.
- У мене нема того зілля, яке ви шукаєте. Проте я маю дещо цінніше. Ось квіти чемності, квіти турботи, квіти вдячності. Даруйте їх частіше своїм близьким, і вони ніколи не зів’януть.
Ось тут наші діти й задумалися. Усмішка мами — ось справжнє чаклунство. Як часто дбають про нас батьки. Чи не час подбати і про них? Зрештою, зілля діти так і не зварили. Прийшли додому пізно, але Анютка- Незабудка подарувала мамі цілий оберемок квітів і вибачилась перед нею.
- Я розумію, що ти хвилювалася і обіцяю більше ніколи не йти з дому без пдозволу.
Звісно ж, материнське серце все прощає. Мама пробачила свою Анютку.
- Ти вже така доросла, моя дівчинка! Адже дорослий не той, хто високий. А той, хто визнає і виправляє свої й чужі помилки.
Ольга ПІНЧУК.