Дашка, Ляля і баба Ганя

 Моя співрозмовниця — жінка досить поважного віку, Ганна Зотівна вже 26 років проживає самотньо в приватному будинку, що поблизу залізничного вокзалу міста Чернігова. Це привітна бабуся, лагідні очі якої випромінюють безмежну ніжність, тепло і доброту.
- Живу довго, розміняла вже десятий десяток, - з гордістю говорить про свій вік бабуся. – Ось 25 серпня виповниться 91 рік. За собою ще догляду не потребую. Маю великий сад, ділюся з людьми яблуками, грушами, інколи продаю їх на базарі. Донька має свою сім'ю, навідуються діти, спасибі, не забувають. Я не відчуваю, що я самотня, бо поруч мене завжди добрі люди. Та ще маю у своїй господі вірних подруг: кішку Лялю і собачку Дашку. Це мої члени родини. Вони мені втіха й розрада.
Слухаючи цю мудру, добру душею жінку, я зрозуміла, що все своє життя вона живе за правилом: якщо зможеш – допоможи хоча б одній живій душі. Можливо, саме в цьому криється секрет її довголіття: думати не лише про себе, бути потрібним не лише собі. Це зрозуміла я, слухаючи зворушливу історію про її вірних друзів, братів наших менших: кішку і собаку.
Сім років тому до одинокої бабусі «завітали» непрохані гості і обікрали її будинок. Як вона тоді сумувала і плакала! «Тобі треба завести собаку, він буде охороняти будинок», — порадила подруга, яка прийшла до неї на день народження. – Сьогодні наша Жучка привела цуценят, то, як підростуть, принесу тобі цуценятко». «Ой, і справді, принеси, — зраділа бабуся Ганя. – Ми з нею народилися в один день, та ще й в рік Собаки. То ж це хороша прикмета, будемо жити дружно».
Незабаром подруга принесла кумедне цуценятко: невеликий клубочок, кругленький, мов м'ячик і миле-премиле. Саме сіреньке, лапки білі, а вуха стирчать, як у вовченяти. Назвала бабуся це чудове створіння Дашкою. Вона зростала веселою, розумною, кмітливою і вихованою. Дружила з кішкою Лялею. Приємно було дивитись, як кішка Ляля і Даша вилизували одне одного, бавилися, гралися.
Дашку любили усі бабусині родичі, сусіди, та найбільш відданою вона була господині. Коли з нею розмовляла бабуся Ганна, Дашка уважно дивилася їй в очі, ніби даючи знак: «Я все розумію», клала голову на лапки і починала виляти хвостиком. Увечері, коли бабуся дивилась телевізор, Дашка тихенько торкалася лапкою хазяйчиної ноги, щоб та почухала їй спинку і животика, і від задоволення засинала на її ногах. Бабуся лагідно будила свою улюбленицю: «Дашко, іди спати на своє місце». І Дашуня покірно пленталася до свого чистого матрасика. «Ти ж моя чепурушка», - хвалила баба Ганя свою кудлату подружку. А коли бувало Ганна Зотівна хворіла, Дашка лащилася до неї, лизала їй руки, обличчя, лагідно дивилася в очі, ніби промовляючи: «Чим Вам ще допомогти?»
Ніколи не забути цієї зворушливої дружби людини з братами нашими меншими. Ось і вір, що у тварин нема душі! «Людям би таку душу», — часто говорила Ганна Зотівна сусідці, пишаючись своєю вірною подружкою.
Виросла Дашка невеличкою. Була звичайної породи песиків, котрих тримають у дворі замість дзвіночків. Дашка і була тим дзвіночком. Вона навіть гавкала не злісно, а весело. По її голосу бабуся знала: ідуть родичі, чи сусіди, чи зовсім незнайомі люди. З кішкою в них була дуже міцна дружба. Їли з однієї миски, спали на одному килимку. А коли в неї народилися цуценята, а в кішки кошенята, то Дашка гралася то з одними, то з іншими, поки Ляля була на полюванні.
Одного разу господиня, хитаючи головою, гримнула на кішку за якусь провину: «Ох ти ж, шкідниця така!» Дашка теж почала хитати хвостиком, ніби-то тепер вона заодно з господинею проти подруги-кішки і разом з нею проводить виховну бесіду. «Розумниця ти моя», — бабуся лагідно гладила собачку по голівці.
Якось Ганна Зотівна почала помічати, що Дашка дере своє вушко лапою і так жалібно скімлить, дивиться хазяйці в очі, ніби хоче сказати, що в неї дуже болить. Бабуся попрохала своїх рідних відвезти її у ветеринарну клініку. Собачка дуже не хотіла заходити в машину, сумно дивилася в очі господині, ніби прощалася з нею.
Лікар уважно оглянув хвору. Пацієнтка сиділа спокійно, а коли він почав у собаче вушко вводити ліки, кудлатій пацієнтці стало дуже боляче, як ніколи в житті. Дашуня пручалася, виривалася. А коли вже поверталися до машини, Дашка різко рвонула повідок і побігла геть від того місця, де їй зробили боляче. Вона бігла до своєї господині, доброї, лагідної, щедрої. Дашка наївно по-собачому вважала, що швидко дістанеться до рідного дому, не підозрюючи, що ця подорож затягнеться надовго…
А вдома на неї з нетерпінням чекали бабуся Ганна і кицька Ляля. І коли родичі повернулися без собачки, старенька жінка не знала, де себе подіти і що робити. Плакала, докоряла рідним, що не вберегли її. Як вона буде жити без свого друга, без своєї надійної захисниці? У хаті і у дворі стало так сумно, ніби хтось помер. Кішка постійно тужливо нявкала, майже нічого не їла. А бабуся кожного дня чекала і виглядала свою Дашку: ось-ось вона прийде. Зазвичай щоранку клала в її мисочку їжу, перестиляла їй постіль. «Де вона, бідненька, поневіряється? Чи знайдуться добрі люди, які дадуть їй хоч кусень хліба?» — промовляла Зотівна, плачучи. Дні проходили, але нічого втішного вони не приносили. Пошуки тривали. По місту розклеїли об'яви з прикметами Дашки, розмістили її фото в Інтернеті. Майже щодня їздили до тієї лікарні, де вона загубилася. До пошуків приєдналися небайдужі добрі люди з того двору, де розміщена клініка.
А Дашка у цей час, загнана бродячими псами, була далеко за містом. На великому полі, де трава роками не кошена, вона, безпорадна, заплутавшись у хащах, сиділа і тихенько скімліла від голоду і страху. Тут навіть запахи були чужі, зовсім не схожі на запахи свого двору, своєї господині. Це жахало найбільше. Дашка боялася покинути свою схованку, але голод та туга за домівкою виявилися сильнішими за страх. Покинувши свій тимчасовий притулок, Дашка побігла в гомінке місто. Три тижні вона бігала містом. Коли не було поблизу інших собак, Дашка тихенько підкрадалася до сміттєвих баків і шукала собі щось попоїсти. Але таких собак по місту було дуже багато, і Дашці рідко вдавалось знайти для себе ласий шматок. На її шляху траплялися і лихі люди, які безжально її проганяли. Та, на щастя, добрих, щедрих душею людей траплялося більше, які простягали руку допомоги і давали їсти. Добрі люди повідомляли Зотівні, що бачили схожого на Дашку песика то в одному місці, то в іншому. Їздили по тих місцях, шукали, але все було марно. Добігав кінця третій тиждень, як загубилася Даша. Був початок липня. Схудла, знесилена собачка ходила берегом Десни, шукаючи собі їжу. Хтось із відпочивальників помітив бродяжку, яка за всіма прикметами була схожою на собачку з оголошень. Зателефонували господині. Це було вже пізно ввечері. А вранці, о 4 годині родина поїхала до Десни. Шукали, кликали – та знову марно. Додому повернулися ні з чим. А Дашка в цей час спала під мостом, далекувато від того місця, де її шукали. А коли вона вдень повернулася туди, маючи надію, що добрі люди знову нагодують, то вловила ледь чутний запах рідного дому. Вчепившись за цю рятівну ниточку, Дашка пересувалась вулицями міста. Інколи вона перепочивала, а потім знову бігла, бігла, бігла…
А Ганна Зотівна не переставала сумувати за Дашкою. Думки про те, що Даша все ж таки жива, раз її бачили люди, трохи зігрівали серце старенької. Час від часу Зотівна поглядала в куточок, де лежав маленький матрасик та стояла мисочка з їжею. «Винеси ти це все, щоб душу не рвало», - радили сусіди. Та бабуся сподівалася на диво. І воно насправді трапилося. Одного ранку, після трьох тижнів тяжких мандрів Дашка, нарешті, знайшла свій двір.
Уранці Ганна Зотівна вийшла на ганок, а там… лежить її улюблена Дашуня, худа, зморена, мокра, брудна, але жива! Яка це була зустріч! Обоє плакали від радості. Господиня радісно притискала кудлате створіння до себе, а Дашка злизувала її сльози. Кішка Ляля крутилася навколо хазяйчиних ніг і муркотіла, немов розділяла щастя старенької.
Господиня вимила і вичесала свою улюбленицю, смачненько нагодувала. Дашка, набравшись сил, знову дзвінко гавкала, сповіщаючи про своє повернення і про любов до хазяйки.
Ось така зворушлива історія. Нехай вона навчить нас бути трішечки людянішими і добрішими. Коли зустрінете бездомного пса на вулиці, зазирніть у його сумні очі , можливо, він теж когось шукає. Може, саме вас?

Любов ПІДДУБНА, Чернігівска область.