Самотні серед людей

Петро та Галина Карпінські – стовідсоткові оптимісти. Хоч якраз їх життя і не балувало. Обидвоє народилися повністю сліпими. Від обидвох батьки відмовились, і діти росли в дитбудинку для слабозорих дітей.
«А я все одно вважаю, що мені пощастило, – усміхається Петро. – Невідомо, як склалось би моє життя, і чи жив би я взагалі, якби залишився вдома».

У маминій хаті
…Галинину маму, вагітну, побили, і дівчинка народилася незряча. Петро також народився сліпим – його мама на восьмому місяці розвантажувала вугілля. 
Галі зробили операцію в два роки, вона помирала від запалення легень. Мати її станом особливо не переймалася, і дів-чинку врятували сусіди, які надійшли на той час до хати і завезли до лікарні. Там і виявилося, що дівчинка абсолютно сліпа. І після того, як дитину підняли на ноги, їй зробили операцію на очах.
Історія Петра ще жахливіша. Його прооперували в шість років. А до того він жив із матір’ю в напівзгорілій хаті, з обваленою стелею. Хлопчик взагалі довго лежав, аж доки сам не встав і не пішов. Ніхто його не мив, не годував, так, жив недоїдками, залишеними мамою на столі.
У сім років Петро, який з пелюшок обходив себе сам, будучи при цьому абсолютно сліпим, захворів, як і Галя, на запалення легенів. Його теж врятували сусіди (а молодший братик із такою ж хворобою не вижив – коли мама надумала підійти до нього, він вже захолов). Петру зробили операцію, після цього відправили до інтернату.
«Нам пощастило, у нас були дуже добрі вихователі, які навіть приносили нам їжу з дому. Пам’ятаю, коли захворіла, моя вчителька Надія Вітер годувала мене домашньою куркою та бульйоном, – розповідає Галина. – Батьки провідували нас до 9 класу, а коли ми пішли в життя, то й забули, що ми існуємо. Знаємо, де вони, але вони не дуже спішать нас побачити. Напевно, не хочуть, щоб заважали їм.
А додому ми ніколи не просилися, правда, іноді нас забирали на канікули, але там з перших же днів у мене від побоїв ледь голова з плечей не злітала, то я рахувала дні, коли поїду назад в інтернат. 
А Петрів батько покінчив життя самогубством, коли він ще був удома. А коли його з Хмельницького, як незрячого, направили до Києва, мама пішла на троє чужих дітей, а за нього забула. Недавно сказала, щоб він відступився від спадщини. Він так і зробив, все віддав її прийомним дітям, хоч у самого  п’ятеро діточок».
Галинина мама теж вийшла заміж і теж не забарилася сказати доньці: «В тебе своє життя, а в мене – своє». Батько Галини хворий, хоч би й хотів допомогти, так не може.

Перша любов
Після операції вони почали бачити. Всього три відсотки зору, бачили людей, обличчя наче в тумані. Але ж бачили! І обох майже одночасно направили в Київський інтернат для незрячих.
«Ми завжди були разом, – продовжує Галина. – Він опікав мене, захищав,  носив на плечах. Я була маленька, весь час просила: «Візьми мене на ручки, покатай на конику». 
Так було до третього класу, а потім він, закінчивши 8 класів (Петро старший на п’ять років) поїхав у Хмельницький і влаштувався на роботу в УТОС… «За Галею скучав страшенно, – розповідає Петро. – І хоч вона вважала мене за старшого брата, я відчував до неї симпатію з першого дня. Увесь цей час ми писали одне одному. А потім мене запросили в інтернат на її випускний. Але Галю я не впізнав, навіть на вечорі. Аж доки Люда, дівчинка, з якою танцював, не направила до неї: «Он, бачиш, твоя перша любов». Я й покинув Люду і пішов до Галі».
Вже після випускного всі поїхали на Дніпро зустрічати світанок. «І наш товариш захотів зіграти нам вальс, - розповідає жінка, – та так загрався, що впав у Дніпро. І ми  вдвох полізли його діставати. А якраз тоді, 25 травня 1993 року, були приморозки. Усі страшенно замерзли. Петро там же, у воді, освідчився мені».

У самостійному житті
Того ж дня Петро запросив її у Хмельницький на роботу. Галя приїхала, і через три місяці вони одружилися. А через рік, у 17 років, народила двійняток, Аню і Таню. Через краснуху, якою захворіла під час вагітності, обидві дівчинки мали серйозні проблеми зі здоров’ям аж до восьми років.
… У гуртожитку, в кімнаті площею 18 квадратних метрів, із однією душовою та одним туалетом на три родини прожили 15 років! І знаходилися такі, що заздрили їм. За те, що веселі, що ніколи не сварилися, що кохали одне одного. Гупали їм у двері, кричали образливі слова. «А рік тому одна жінка налила мені щось під поріг, коли я була вагітна шостою дитиною, і я захворіла, – каже Галина. – Мене мучили постійні кошмари, мені снилося, що жінка й чоловік б’ють мене по животу з  криками: «Віддай дитину, ти нам винна». 
Тому ми дуже раділи, коли під Різдво отримали п’ятикімнатну квартиру (за що безмежно вдячні міському голові Сергію Мельнику, начальнику міського управління у справах сім’ї та молоді Тетяні Власюк, її заступнику Світлані Окарській та Тетяні Корольовій).
Стільки радості було: нове житло, і дитинка, яка мала народитися через два місяці. Ми так його чекали. Мали Миколкою назвати.
Але увесь цей час мені було дуже погано. Я думала, що то грип, бо була висока температура, але через кілька тижнів, якраз після Водохрещення, раптово почалися пологи. Дитина народилася неприродно білою, виснаженою, і, як виявилося, легені в неї повністю не розгорнулися.
Я цілу ніч не спала, тричі змінювала йому ім’я. Спочатку Колю змінила на   Валентина, але потім подумала, що це погана задумка, тому що нове ім’я означало – «розбите серце», потім назвала Богданом, думала, може, Бог дасть, і він виживе. Нічого не вийшло.
Взагалі подружжя хоче взяти трьох діточок з інтернату. «Нам би вже давно дали, – кажуть вони, – але ми тоді в гуртожитку жили. А зараз ще більше хочемо, напевно, щоб заспокоїти себе, біль перекрити, обігрівши чужих діток».
Зараз в УТОСі роботи немає, а ще як перебої з пенсією виникають, то доводиться зовсім важко. Петро береться за будь-яку роботу: весною та восени скопує клумби, підмітає…Там 30 гривень заробить, там десять, і вже щось можна дітям купити. «Я допомагаю, бо мені його шкода», – каже Галина.
Подумати лише, сімом прожити на дві пенсії! А пенсія кожного, як інваліда дитинства, становить тисячу гривень. На дітей держава не платить нічого, хіба що надає п’ятдесятивідсоткові пільги при оплаті за житлово-комунальні послуги. Не дивно, що з такою державною підтримкою в квартирі, окрім ліжок, старого столу та кількох стільців, нічого немає.
Проте Галина і Петро Карпінські – оптимісти ще ті! «Нічого, ми не таке пережили, – кажуть вони. – Нам би діток вивчити. Он, Аня прекрасно малює, треба її в художню школу віддати. А Таня хоче на теніс піти, та й шиє непогано. Скоро весна, з’явиться робота, і все налагодиться». 
Так, вони, звиклі надіятися лише на себе, на всі наші пропозиції щодо публікації розрахункового рахунку для допомоги відповідали відмовою. Хоча зі старих вікон так дме по голій підлозі…