Вона ніколи не зупиняється на досягнутому, хоча підкорила вже не одну життєву вершину. Вона знається на промисловості та економіці, приватному бізнесі і художній кераміці. Вона вміє працювати і відпочивати, навчатися і творити. Знайомтеся: успішна бізнес-леді, заслужений працівник промисловості України, колекціонер Людмила Романюк.
Про відповідальність і самостійність
- Я народилася морозним святковим днем — на святвечір. Бабуся, почувши новину, відразу сказала: “Народилася на Вілію - буде щаслива”. Дійсно, якби могла повернутися назад, нічого не хотіла б змінити у своєму житті. За винятком одного: такого раннього відходу рідних і близьких...
Моє дитинство пройшло в міцній католицькій родині. У ті роки не прийнято було показувати релігійність. Але наша рідня і на Різдво, і на Великдень збиралася в бабусиному домі. Бабуся приносила з костелу посвячене, і ми причащалися дарами. Це було не тільки застілля, а й цікаве спілкування, наповнене спогадами, розповідями про справи та плани.
Пам'ятаю свою першу ляльку Асю, з очима, які закриваються, та майже справжнім волоссям. Отримавши її в подарунок на свій день народження, відразу понесла в дитячий садок, щоб і подруги могли погратися з новою для всіх лялькою.
Пам’ятаю, як у три роки мене віддали у дитсадок, і я ходила туди за однієї умови: кожного ранку у магазині, повз який ми проходили, мені обов’язково купували шоколадку за 30 копійок.
Я змалечку ставала самостійною. Ще в садочку завідуюча, відлучаючись у справах, залишала мене в своєму кабінеті відповідати на телефонні дзвінки. Мені це шалено подобалося, оскільки звільняло від денного сну.
- В якій школі Ви навчалися?
- Хоча мої діти вчилися і онуки навчаються в ліцеї № 17, я всі роки провчилася в 16-ій школі (зараз колегіум). До цих пір вважаю, що це найкращий заклад, з прекрасними вчителями.
Взагалі мої батьки, вихователі, школа передали мені все найкраще, що є у мене: відповідальність, дисциплінованість, працьовитість, вміння знаходити контакт з людьми різного віку і в різних ситуаціях, допитливість, почуття гумору, доброзичливість і невміння приймати зраду.
- Ваш батько помер досить рано. Мабуть, це вплинуло на подальше життя?
- Тато помер, коли я навчалася у восьмому класі. Дуже молодим, розумним і гарним. Закупорення кровоносних судин серця тоді не лікувалося. Мені не вистачає його все життя. Батько в 1941 році, перед війною, закінчив сім класів з відзнакою, радів моїм успіхам у школі... І я завжди пам'ятаю його наказ: жити треба чесно і гідно. А єдиного зауваження, що через дорогу не гарно перебігати, вистачило мені на все життя. З тих пір я ніколи цього не роблю.
Його смерть круто змінила моє життя. Я відразу взяла на себе відповідальність за маму, чотирирічного брата, прийнявши рішення вступати до електромеханічного технікуму.
- Чому технікум? Невже у вас не було планів здобути хорошу вищу освіту?
- Коли забирала документи зі школи, наша директриса, заслужений вчитель, Марія Григорівна Кисилевська спробувала мене зупинити: “Люда, чому? Ти добре пишеш твори, у тебе відмінні результати в математиці. Ти - комсорг, перед тобою відкриті усі шляхи. Чому технікум?”. Але я була впевнена: мені треба допомагати мамі.
Навчаючись у технікумі, я закінчила екстерном середню школу і вступила до нашого Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування на механічний факультет, далі продовживши навчання одночасно в двох навчальних закладах. З 34 карбованців 50 копійок Ленінської стипендії, яку отримувала, могла витратити 4,50 на себе, решту віддавала мамі.
Першокласниця Люда з батьками.
Про наполегливість і творчий пошук
- Як Ви з технікуму потрапили на керівні посади на великих підприємствах?
- Я проходила практику на заводі термопластавтоматів. У цеху не було економіста, і мені запропонували попрацювати на цій посаді. Це стало початком трудової діяльності. Тринадцять років я йшла від цехового економіста до заступника начальника планово-економічного відділу.
Потім чотири роки працювала заступником генерального директора великого оборонного заводу “Темп”, майже два роки на цій же посаді в “Хмельницькголовпостач”. У 36 років очолила економічну службу області.
З висоти свого віку розумію, що тоді це була довіра. Довіра моєму професіоналізму, працездатності і знанням.
Коли у 2002 році мені присудили звання “Заслужений працівник промисловості України”, це стало несподіванкою і радістю.
- Ви — наполеглива людина?
- Так. Ще на початку трудового шляху мені головний економіст заводу “Термопластавтомат” казав: “Старайтеся, і ми візьмемо Вас у плановий відділ”. Я старалася. Активно підвищувала свій професійний рівень, намагалася застосовувати свої знання і досвід на благо людей, що працюють зі мною в колективі, на благо своєї країни, області, рідного міста. Мені дуже щастило на професіоналів, як серед керівників, так і підлеглих, колег.
В мене просто не було часу розпорошувати себе на різні непотрібні речі. В мене була сім’я, підростали донька і син, робота, інтереси: книги, кіно, театр, мандрівки. Я любила шити собі і подругам. І постійно навчалася, самовдосконалювалася.
І зараз я не дивлюся серіали по телевізору, мені шкода витрачати своє життя на переживання чужих емоцій, краще зайнятися творчістю.
- У 90-х ви перейшли у приватний бізнес, до того ж — у швейну промисловість, в якій ніколи не працювали...
- Тоді у молоді шанс влаштуватися на роботу був невеликий, закривалися підприємства, зростало безробіття. Треба було створювати собі робоче місце. Мені завжди подобалося малювати моделі одягу, конструювати різні вироби, кроїти і шити. Ще у школі ми шили, вишивали і в'язали, що приносило задоволення та розвивало естетичний смак. Ще тоді шила собі вбрання сама. Для цього могла використати навіть штору.
Професія кравця в ті роки була дуже популярна. Це і визначило напрям в роботі — розвиток фабрики “ІНДТРИКОТАЖ”. І знову вчилася, займалася самоосвітою, щоб йти в ногу з часом. Я глибоко переконана, що не можна топтатися на місці. Людина повинна постійно перебувати у творчому пошуку, йти вперед. Обравши для себе напрямок у господарській діяльності, почала створювати робочі місця для інших. Ось уже майже сімнадцять років працюю у приватному бізнесі.
Під час роботи на заводі «Термопластавтомат», 70-ті роки.
Про порцелянову симфонію
- Знаю, що у вас ще одна улюблена справа — колекціонування порцелянової статуетки. Ви маєте чималу колекцію, плануєте створити порцелянову галерею. А як почалося це захоплення?
- Я понад тридцять років збираю порцеляну, ще з тих часів, коли її купували в магазині, а не на базарі. Почалося це з дитинства. В моєї подруги у помешканні стояв великий німецький комод, на ньому на мереживній серветці розташувалися німецькі статуетки. В кожен свій прихід я могла годинами розглядати їх, а потім фантазувати, вигадувати історії їхнього життя. Вже дорослою, отримавши дивовижний подарунок від близьких друзів — фігурки роботи Владислава Щербини “Карась” і “Одарка”, я продовжила цю гру.
- Ваша улюблена тема у колекції?
- Це рідна і кохана Україна, українські звичаї, побут, життя, костюм предків, образ думок і інтонацій, колорит народних пісень і танців в настільній скульптурі. Я вибудовую її за розміром, авторами, за жанровим, літературним чи історичним сюжетом. Вони всі красиві, пластичні. Це порцелянова симфонія. Наприклад, багатофігурна скульптурна композиція “Українське весілля”, перша велика робота скульптора Валентини Трегубової, відтворює сцену, взяту з життя: тут і пара молодих, що розмістилися на скрині, батько з традиційною стопкою, мати з хлібом-сіллю, лихий боярин, перев'язаний рушником, рухливі танцюристи і моторні веселі дівчата...
- Однак Ви не просто збираєте порцеляну, а й популяризуєте її. Чого тільки варта ваша остання книга про Полонський завод художньої кераміки!
- 50 років тому про майстерність українських скульпторів малої пластики говорили далеко за кордоном. Сьогодні з десяти керамічних заводів, які працювали в Україні, художню порцеляну не робить жоден. Якось в гості до мене завітали друзі. Оглядаючи колекцію, постійно запитували, хто автор, яка ідея сюжету, назва. І в підсумку висловили думку: “Чому не описуєш, не шукаєш?”.
І я подумала, справді, чому? Я вже була не так зайнята домашніми справами: діти виросли, у них свої сім'ї. З'явився вільний час, якого не було раніше. Мені завжди подобалося читати книжки із серії “Життя видатних людей”, а тут є можливість розповісти про працю майстрів декоративного мистецтва, які створили неповторну і самобутню порцеляну. Тим паче, що про них немає згадок в енциклопедіях.
Із захопленням почала працювати з архівами, газетними статтями, фотографіями. Телефонувала в інші міста і навіть країни. Зустрічалася з людьми, що працювали на заводі, журналістами, які писали про нього, художниками і скульпторами, членами їх сімей. Знайшовши експонати заводського музею в запасниках Хмельницького краєзнавчого музею, я почала фотографувати й атрибувати їх. Не скажу, що це було легко. Адже це не тільки матеріальні витрати, але й духовні. Не завжди мене розуміла моя сім'я, але завжди підтримувала. В результаті, крок за кроком вибудовувалася чітка картина, і скарбничка моїх знань щоденно поповнювалась. Тісна співпраця з Хмельницьким обласним краєзнавчим музеєм і приватними колекціонерами дозволила створити повний каталог зразків продукції підприємства, які на сьогодні визнані мистецтвознавчими творами.
Я написала книгу, перевіривши достовірність усіх відомостей відповідно з архівними даними. На це пішло шість років мого життя. Ця книга, “Полонський завод художньої кераміки”, повернула майстрам надію, що їхня праця залишиться в пам'яті.
- Знаю, що це не єдина ваша книга, присвячена художній порцеляні.
- Я щодня продовжую працювати з архівами. Готова і знаходиться у верстці книга про Валентину Тригубову — художника, яка добре зарекомендувала себе в радянському українському фарфорі. Майже п'ятдесят років вона створювала композиції на Коростенському фарфоровому заводі.
У кожної її статуетки, розпису вази або чашки є своя душа, дуже добра, знайома і рідна, іноді трошки пустотлива.
Готова до друку ще одна моя книга про дивовижного київського скульптора і видатного художника — Ольгу Рапай, яка понад півстоліття без втоми творила свій особливий, по-театральному святковий світ. На жаль, Ольга Перецівна не дожила до моменту виходу книги у світ. За трагічним збігом обставин книга була закінчена в день її смерті. Ольга Рапай закінчила свій земний шлях в Ізраїлі, в Тель-Авіві, де і похована. Її останнім розпорядженням було передати мені одиничні, нетиражні твори, котрі залишалися в майстерні, щоб усі вони зберігалися і виставлялися в одному місці.
І вони обов'язково, як і роботи Трегубової, інших майстрів Полонського, Київського, Коростенського, Городницького та Баранівського заводів будуть виставлені на огляд хмельничан в спеціальній галереї порцеляни, яка буде незабаром на Проскурівській.